Рубрики
 
 

Передплата онлайн

 

Полювання

 

Арсенал

 

Собаки

 

Риболовля

 

Нотатки рибалки

 

Интерв'ю

 

Флора та Фауна

 

Законодавство

 

Газети (номери)

 

2017

 

2016

 

2015

 

2014

 

2013

 

2012

 

2011

 

2010

 

2009

 

2008

 

2007

 

2006

 

2005

 

2004

 

2003

 

2002

 

2001




Асоціація користувачів мисливських та рибальських господарств


Сайт посвященный общению на тему охоты и рыбалки



Головна Про проект Передплата онлайн Об'яви Форуми Контакти

ЗЕЛЕНА ДІБРОВА.

Історія рідного краю, захоплюючий дивовижний літопис минувшини маємо сьогодні принаймні в кількох баченнях - недавню радянську історію, сьогоднішню - майже іншу, а ще історію, створену багатющою уявою письменника, телевізійні і радіоверсії вкупі з театральними, музичними, образотворчими. Яка ж вона, справжня історія, яка, можливо, ще нескоро буде створена, яка ще збирається по крихітках смальти, щоб у майбутньому стати великою мозаїкою "днів прекрасних, трагічних і давніх"? А ще є історія, яка створюється людьми без академічних звань і столичних кабінетів, людей одержимих і світлих, в яких, окрім чистої

сорочки і "множества" книжок, немає нічого. Вдень вони - електрики, сторожі, вчителі, пасічники, безробітні, вночі - володарі великого царства історії - держави, краю, світу. Про таких один мій знайомий казав: "Такі люди нині не живуть", а потім сам собі пояснив: "Якщо й живуть, то не у нашому селі..." Це жарт, а якщо серйозно, то в мене чи не найбільшу довіру викликають люди, одержимі історією свого краю, народу, держави. Один з них - Іван Петренко - розповідав правдиво і щиро про свою і нашу батьківщину: Україну, Черкащину, Городищину, село Орловець...

Є таке урочище на старому шляху з Орловця в Теклине. При цім шляху була в козацькі часи паланка при струмкові Московка. Цей та ще потічок Кривулька впадали в озеро. Нині від нього лишилась лиш назва, меліорація з'їла ту перлину природи.

Великий шлях знаний людиною здавна. Ще до Різдва Христового тут були городища венедів на Загуральні, а за козаччини на берегах Кустри на Нехворощі в урочищі Кривий Гай (нині Гайове) поселилися козарі — пастухи кіз. Вони облюбували багаті пасовища і сезонно їх використовували. У XVIII столітті єврей-орендар Ширман відкрив на річці Медянці (так вимовляють цю назву старожили) ґуральню, а угіддя козарів були віддані під вирощування спеціальних сортів картоплі для спирту та горілки.

Великим шляхом з Тясмина (м. Сміла) на Орловичі (так пишеться у "Великих Литовських Грамотах" 1499 р.) хто лишень не збивав куряви: і татари, і всілякі кочівники, гості (купці). Не минали й Зеленої Діброви з предковічними дубами, озерами й пасовищами. Але на берегах струмка Кустри мали козаки надійний сховок. Коли б хто й задумав знайти їх, заплутався б у товщах (непрохідному лісі, нетрях) серед безлічі потічків і боліт. Не тільки б не виявили паланку орлів-козаків, а там порогам, як кажуть, і жаба цицьки дала б.

Люди здавна селилися так, щоб не лише бути поближче до річки й озера, а щоб і стріла чужинця їх не дістала. Скажімо, старовинне поселення було саме в тому місці, де тепер межова лісосмуга перетина поля сіл Теклинс й Орловець (урочище Гайдамачине).

Сама ж назва з'явилася після придушення Коліївщини. На хутір Підкалиновий (теперішня Калинівка звалася тоді "Калиновий Гай" або "Калинове село") прийшов учасник повстання без правої руки (так шляхта карала). Сам був довжелезний, оселився відлюдькувато, й те місце назвали Довгалівкою. Старі люди казали "Довгаль гайдамака там жив". І далі: "Жив у хуторі недовго, переселився в Зелену Діброву на Великий шлях. З того часу в Орловці стало відомим прізвище Гайдамаки, а від імені першопоселенця - урочище Гайдамачине".

Не всі праімена урочищ, гаїв, дібров, струмків, річок дійшли до нас, але є ті, що збереглися, донесли нам диво природи, її поезію.

Куток Матня своєю назвою засвідчує, що козаки займалися риболовлею па Мурейці і Медянці, для чого плели матні. В урочищі Прірва кутка Макортет водилися гладкі товстолобі соми попід кручами, табунами вільно плавало чималої ваги і неабиякої ситості коропи, і багато всякої всячини, а дрібноти була тьма-тьмуща. Тепер все - лиш у переказах. Нема тих річок, що були до меліорації.

У лісах і дібровах Сірогострів було безліч бджіл, птиці і звірини. А в тирсі та ковилі урочища Розсохи також вільно почувалася усяка звірина. Меду від диких бджіл козаки вдосталь мали, його возили в Московію на торги, а також міняли на сіль у Коломиї та Криму.

У XIX столітті господарів уже немало обдирали. Старожили 1870-80 років народження розказували, що управитель цукроварні, орендарі ґуральні, цегельні, черепичного виробництва намагалися побільше урвати з лісу. Про це нагадує куток Тирсіяка, де стояли тартаки для пиляння дощок та виготовлення гонту (покрівельного матеріалу).

Багатств тих вистачило не на одне покоління, а зараз як глянеш, мов, не той і край. Усе спустошено, калічено, захімічено й занітрачено. І пригадується пісня козацької недолі, де плаче пугач за страченим зеленим байраком:

А мені нігде не прожити,

Нігде мені гнізда звити,

Малих діток виглядіти...

У хащах Володимирського лісу між Довгалівкою та Олексенковим урочищем селилися пугачі. Мандрівку там супроводжували голосним перегуком одуди, горлиці й зозулі. А скільки гнізд було ремезів, щигликів, шпаків, аж в очах рябіло.

Я й тепер люблю подорожувати цими нетрями один. Сам-на-сам з думками про козацьку минувшину Орловця і його Великого Шляху в Зеленій Діброві.

І. ПЕТРЕНКО



Украинская Баннерная Сеть