Рубрики
 
 

Передплата онлайн

 

Полювання

 

Арсенал

 

Собаки

 

Риболовля

 

Нотатки рибалки

 

Интерв'ю

 

Флора та Фауна

 

Законодавство

 

Газети (номери)

 

2017

 

2016

 

2015

 

2014

 

2013

 

2012

 

2011

 

2010

 

2009

 

2008

 

2007

 

2006

 

2005

 

2004

 

2003

 

2002

 

2001




Асоціація користувачів мисливських та рибальських господарств


Сайт посвященный общению на тему охоты и рыбалки



Головна Про проект Передплата онлайн Об'яви Форуми Контакти

Шумило

Мені доповіли, що біля брами військового містечка стоїть цивільний дядечко і дуже хоче зі мною побачитись. Вийшов. Стоїть високий, років так під сімдесят, хороший мій знайомий, мисливець. Полювання для нього було не просто хобі, а щось більш значиме, обов'язкове, традиційне. Микола Іванович, скільки себе пам'ятає, стільки він і мисливець. З пелюшок, як кажуть. Сьогодні у нього очі радісні, ясні, на устах ледь помітна посмішка.

Добрий день, - каже, - вибачаюсь, що потурбував. Тут така справа. Пам'ятаєте, як декілька років тому я віддав англо-руське собачатко від моєї Волги і вашого Плакуна в село Кузьмин...

А як же. Пам'ятаю. Ви його ще Шумилком нарекли, бо дуже лунко тявкав. Я пам'ятаю, як ви зустріли того мисливця вже з дорослим Шумилою, послухали його бас на гону і стали на коліна, благаючи продати його вам. В той день в лісі було тихо. Навіть пташки не цвірінькали, наче слухали арію Шумилка. А вижлець, заливаючись громовим голосом, ішов точно по сліду зайця. Замовкав десь далеко-далеко. Потім повертався до нас і ця урочиста пісня все дужчала, будила ліс і вражаючою луною котилася, пропадала, щоб повернутися ще раз, що порадувати щасливих мисливців. Тоді я подумав, що Шумилу треба викупити і використати його як плідника, щоб закріпити таку голосину в його потомстві.

- Треба його викупити, - пошепки, наче почув мої думки, тоді промовив Микола Іванович.

А сьогодні він довідався, що господар гончака захворів. Ходити не може. Собаку продає.

Поїхали, - каже, - в мене є „москвич" - пирожковіз, без вікон.

А я Вам навіщо?

- Ви ж експерт. Подивитесь. Може, який ґандж вже причепився до

гончака.

- Ніяк не можу. Чекаємо генерала зі Львова. Ніяк не можу. Може завтра.

Що ви. Куй залізо, поки гаряче. Тут і їхати не так-то далеко. Всього сорок з гаком кілометрів.

Хотілося б поїхати, але навіть відпроситися - марна штука. Та й не зручно, не по совісті вийде.

Скривився мій колега. Сів у жовтого „москвича", гримнув дверима і зник.

Під вечір, коли в штабах офіцери на ніч здають свої робочі папки в секретну частину і чимчикують по домам, на прохідній я побачив Миколу Івановича.

Привіз? – питаю, хоча і так знаю, що привіз, бо очі світяться щастям і радістю.

Привіз.

Показуй, що ти там привіз.

А що тут показувати. Я його вдома прив'язав на ланцюжок у вольєрі...

- Поїхали. Глянемо.

Приїжджаємо до подвір'я. У Миколи почалась задуха. Обличчя почорніло. Він вже побачив, що вольєра порожня. На металевій сітці висить нашийник, а собаки нема.

Поїхали доганяти. Може, Шумило вже простує в Кузьмин? Га? – просить Іванович.

Бензину хватить?

Хватить.

Тоді не гаймо часу, поки ще видно і мерщій.

Під колесами шурчить асфальт. Іванович тихенько сам себе проклинає. Бормоче щось під ніс.

- Хто б подумав? - в розпачі, мало не плаче бувалий мисливець. Хто б подумав. Металева сітковища двох з половиною метрів! Ну перескочив. А нашийника як зняв. А може, він де по місту вештається? Адже їхав у ящику без вікон. Розгледіти якісь орієнтири не міг...

- Не панікуй, - заспокоюю нещасного. - Голубів теж у ящику возять, або під брезентом. Завезуть з Брюсселя в Париж і випускають. А на другий день вони вже в Брюсселі.

Пам'ятаю, один мадяр з Будапешта подарував мені пару великих сірих поштових голубів. Привіз я їх в Україну, в місто Хмельницький. Потримав в голубнику місяць разом зі своїми голубами. Угорські гості стрімко полетіли високо-високо. Під самісінькі хмари. І... не повернулися.

Невдовзі я отримав листа з Будапешта, з якого дізнався, що голуб вже вдома, а голубки поки нема. Мабуть, яструб десь над Карпатами на неї напав.

Не всім звірям, пташкам, мисливським собакам притаманна здібність орієнтації.

На горизонті Кузьмин з його великим ставком і садами біля кожної хати. Біля воріт господаря, де Микола Іванович купив Шумилу, стоїть, тримаючи костура, і сміється господар.

Що? Втік?

Стало зрозумілим, що Шумило вдома. Заходимо на подвір'я. Собача будка порожня. На ґаночку стоїть літня

молодиця.

- Заходьте, добрі люди. Якраз вареники з капустою тільки що зварила.

Микола Іванович присів, заглянув у будку ще раз і слабеньким сухим голосом прошепотів:

Я ж говорив, що він, мабуть, у місті по вулицям блукає. І чого ми приїхали? Га?

Сонце сідає за лісом. Вечоріє. Піють півні, скликаючи свої гареми на сідала.

Приїхали ми правильно. Господар буде знати, що Шумило десь бродить. Он хазяйка запрошує. Чому б вареників не скоштувати? - жартуючи, намагаюсь втішити Івана Івановича.

Їй Богу, правда, - господар, спираючись на костур, пошкандибав до хати. Пішли і ми. Зараз жіночка моя пошукає у шафі. Може, і житомирської пляшечка знайдеться, з бруньками березовими...

Я присів біля столу, у куточку, так, що б мені було видно і „москвича" і ворота.

По сто грамів і сало з часником, коротенький тост „Будьмо!" і німа сцена - до хати заходить мокрий, увесь в реп'яхах Шумило. Упав посеред світлиці, дивиться всім в очі, глибоко дихає, хвалиться великим червоним язиком.

Ну як тут не випити! Адже бідоласі довелося переплисти чотири річки. За дві години безпомилково, без карти і без компаса.

Вечоріло. Вийшли на ґанок. Вивели Шумилу, втиснули в кузовом машини і поїхали.

Дорогою довго мовчали. Раділи, що все гаразд. Микола Іванович, перевівши подих, наче сам до себе, неголосно промовив:

- Такого я ще не чув. Хоч і неп'ющий я, а сьогодні чарочку вдома перекину... за Шумилу.

Ю. Букатевич



Украинская Баннерная Сеть