Рубрики
 
 

Передплата онлайн

 

Полювання

 

Арсенал

 

Собаки

 

Риболовля

 

Нотатки рибалки

 

Интерв'ю

 

Флора та Фауна

 

Законодавство

 

Газети (номери)

 

2017

 

2016

 

2015

 

2014

 

2013

 

2012

 

2011

 

2010

 

2009

 

2008

 

2007

 

2006

 

2005

 

2004

 

2003

 

2002

 

2001




Асоціація користувачів мисливських та рибальських господарств


Сайт посвященный общению на тему охоты и рыбалки



Головна Про проект Передплата онлайн Об'яви Форуми Контакти

Жовті Очі.

Дуже потерпають жителі хутора від навали вовків, особливо лютує здоровенний вовцюра на прізвисько Жовті Очі. Захистити хутір від хижаків взялися двоє кмітливих хлопчаків-підлітків, знайшлася і зброя - друзі відшукали її в старих окопах. Вони з вірним друзякою-псом оголосили безпощадну війну вовчиську.

В смішні й трагічні ситуації потрапляють ворогуючі сторони. В основу твору покладено відомі авторові.

Про війну, сімейку і руку з годинником

Сумщина в лісах — що красуня в шовках. Під ошатними деревами знаходить притулок і людина, і звір і птаха,

В глибині Лебединського лісу в найпотаємнішому його куточку в земляній печері проживала вовча сімейка двоє старих і четвірко головастих їх діточок. Жилось добре, дітвора підростала і вже самостійно бавилась посеред кущів пустуни ретельно ховались, відшукували одне одного і миттєво хапали за горлянку — хто встигне перший. Вечорами сімейка співала, задираючи голови до місяця; пісня була протяжною і сумною, наче віщувала недолю.

І лихо не забарилось.

З наближенням осені в лісі з'явились озброєні до зубів люди. Власне гарні зуби мала і сімейка, та не йшли вони ні в яке порівняння з тією зброєю, що мали партизани. Одного разу не повернувся глава сім'ї, як мовиться у людей, пропав безвісти: мабуть, старого вовка застрелили десь на хуторах, куди він навідувався за харчами. Вдова-вовчиця з виводком вирішила знайти спокійніше місце, та вийшовши з лісу, щоб заглибитись в яруги і гаї, котрих тут було чимало, зробила непростиму помилку: як не таїлась та хитрувала, двох вовченят загризли собаки, а з рештками сімейства заховалась в невеличкому гаю. Не знала, що слідом широкою хвилею котиться війна. Гай наповнювався неспокоєм, прибували зі своїм хазяйством солдати, закопувалися в землю — нагрівала жорстока гризня — це відчувала вовчиця, але вискочити з оточення вже не було ніякої можливості, бо кругом те ж саме.

Коли солдати, виставляючи поперед себе зброю, з неймовірним галасом кинулись на інших, вочевидь, з іншої зграї, вовки побігли разом з ними. Це був кінець, зрозуміла вовчиця, бо навіть в облавах, куди замолоду потрапляла вона, не нараховувалось стільки ловців. Гуркотіло, диміло, спалахувало, хиталась під лапами земля, їм стріляли назустріч, стріляли й позаду. Малі почали відставати, вовчиця повернулася до них. Вовків побачили.

—Батьку, глянь — на Гітлера вовки рушили! — загукав молоденький солдатик до старшого, що біг збоку. Той тяжко дихав, пілотка насунулася йому на очі, саперна лопатка била по колінах, а довжелезний багнет чіплявся за бур'яни. Солдатик повів дулом автомата і випустив чергу. Вовчиця скрутилась у клубок, впало й вовченя, а солдатик зареготав. Дмухнуло вітром куль, старий солдат перечепився вбитими звірами, випустив з рук гвинтівку і впав.

—Ти що, батьку? — оглянувся солдатик.

Хвиля відступаючих назад бійців понесла його до гаю, де він впав на коліна, витер обпалене шаленим вогнем лице, став кулаками гамселити землю...

За боєм уважно спостерігав не полководець, не командир, а просто хутірський хлопчина Андрій, якому треба було б сидіти в школі за партою, але що вдієш — війна. Всіх мешканців німці вигнали з хутора і люди розбіглися по ярках, з тривогою спостерігаючи здалеку дим над хатами. Андрій потай пробрався до двору, впевнився, що хата не згоріла, і став свідком невдалої атаки червоноармійців. А так хотілося, щоб швидше прийшли наші, може, і батько забіжить хоч на хвилинку додому.

Над хутором з'явився літак з червоними зорями, низько покружляв і зник за гаєм. Навпростець городами йшли і бігли німецькі солдати.

"Відступають?" — гадав Андрій, виглядаючи з-за хліва; десь близько вдарив кулемет. Прямо на хлопця бігла купка солдат, вони майже волоком тягнули пораненого чи вбитого. В цю мить засвистіло, заревіло над верхівками дерев, солдати попадали на землю, страшенний вибух гримнув біля хати тітки Оришки і Андрій покотився в бур'ян. По хутору били гармати, земля і все, що на ній злітало вверх велетенськими чорними шапками, горіло, падало звеху клаптями пилу і чад заважали дихати. Так само раптово обстріл припинився, хлопчина підняв голову — солдати обтрушувались, підхопили свою ношу і побігли за верби. Тоді він встав,

озирнувся. На місці хатинки Оришки диміла яма, проте в своєму дворі було ціле, тільки вікна лишились без скла. На тому місці, де зупинялись солдати. Андрій побачив кашкета і ремені з кобурою пістолета. Швиденько вхопивши все те, він заховався в хліві, прикрив знахідку соломою, побіг за хати — побачив солдатів, багато солдатів, і хоч були вони ще далеко, зрозумів наші!

Під ногами і над головою пурхали горобці, здогадався, що то кулі, стрибнув у виритий німцями окоп і впав на щось живе, м'яке.

—Цуцик! Сиди тихо, бо вб'ють.

Він прикрив руками голову наляканого сіренького собачати, одначе те вишкірило зуби і запручалось. Через окоп перестрибнув солдат, зупинився:

—Дивись! Хлопчина і вовченя...

—Це мій песик, не стріляй, — поспішив заявити Андрій і додав:

—Німці втекли.

Він хотів забрати цуценя і бігти на хутір, але того в окопі вже не було, воно бігло з усіх сил до гаю. Андрій вештався поміж солдат, шукав батька. Серед загиблих, тіла яких приносили до братської могили, він побачив старого солдата, сльози покотились з його очей:

—Чий же ти, батьку, є? ...Розгойдане бійкою сонце впало за обрій, зійшов спокійний ласкавий місяць. Лякаючись власної тіні, з кущів на галявинку вийшло вовченя. Місце знайоме, тут вовча сім'я пробувала вибратись з оточення, але з-за суцільних окопів їй це не вдалося. Вовченя було голодне, воно стало принюхуватись: пахло кров'ю, тільки запах був незвичний. Підійшло до пошматованого вибухом трупа солдата, вчепилось зубами за руку. Рука відокремилась і вовченя потягло здобич в тінь. Тут воно стривожилось дивним звуком, що виходив від руки: цок-цок-цок. Сіло біля руки, примітило блискучу штучку, що цокала, відсунулось, а потім відійшло геть. Під деревом підняло вверх голову і хотіло завити, але виття не вдалося, вийшов звук, скоріше подібний до схлипування дитини. Хто б міг подумати, що і звірята плачуть, як діти.

Другого дня, закопавши в землю забитих своїх і ворогів, червоні виходили з хутора. Молоденький солдатик показував товаришам годинника:

— Цокають! Фріц так тікав, що загубив разом з лапою. Ха-ха!

Жартував. Власника руки з годинником він знайшов в розгромленому окопі. Труп німця він загорнув землею разом з кулеметом — остогидло носитись з трофейним залізяччям, а руку закопав, де знайшов.

— Ти батька чекай, повернеться після війни, — махав рукою солдатик до Андрія, що проводжав червоноармійців за хутір. Не повернувся.

Про Святвечір, зустріч в степу і розбій у хліві

Рано-рано, тільки-но стовп диму із бовдура баби Одинчихи досяг золотої хмаринки, став її розштовхувати, аби добратись до неба, з хутора в біле поле вийшла жвава людина з торбою за плечима і закутана жіночою хусткою. Але то ніяка не жіночка, то Андрій, і прямував він засніженою дорогою до сусіднього хутора. Певний час ішов по наїждженій саньми колії, а потім його лижний слід почав описувати півколо вбік від дороги. Що ж спонукало хлопчину до такого невигідного курсу? А ось що.

В степу поміж хуторів ховалося в чагарнику провалля, де колись люди брали глину для господарських потреб. В період громадянської війни там білі розстрілювали червоних, червоні — білих, в цю війну тим же займалися то німці, то поліцаї, то партизани. Тепер тут був скотомогильник, куди звозили трупи дохлої худоби — в довгі зимові ночі сюди збиралися звірі на трапезу:

Андрій зовсім не бажав здоровкатись із вовчиками-братиками та лисичками-сестричками і на всяк випадок обійшов могильник стороною. Попереду сріблились інієм верхівки тополь недалекого хутірця. Біля скирти соломи хлопець передихнув і кинувся вперед: гаятись нічого, зимовий день короткий, треба завидна повернутись назад. Невдовзі йшов попід хатами, заглядаючи в двори, вигукував:

—Інструмент, зубила, долота, свердла...

Причепився до жінки біля колодязя:

—Добрі для хазяїна речі маю.

—Які тут хазяїни! — невесело обізвалась та. — На фронтах погинули наші хазяїни.

Потім додала:

—Ото дивись, де хата з синіми віконцями, там живе інвалід-каліка, ногу на війні відірвало, а руки цілі, він дещо майструє, може, и візьме твій інструмент.

Андрій швиденько попрямував до

- Добрий день, дядьку, хай Бог помагає!

—Га? Що? Здоров! — зненацька покликаний дядько обернувся на одній нозі. — Чого блукаєш? Чий ти?

Андрій розповів, хто він і звідки.

—Інструмент оце міняю на хліб, крупу.

—Заходь у хату, подивимось, що там є в торбі.

Інструмент сподобався, хазяйка насипала в торбину Андрія пшона, в окремих мішечках крупу, муку, дала пообідати. Назад йшов хлопець веселіше, приємний вантаж не дуже й спину гне. Але на півдорозі втомився, спітнів лоб. Вирішив під скиртою соломи посидіти, віддихатись. Відчепив лижі, перехилився на бік, притих. Було затишно, тепло, ось і задрімав. Думав, хвилинку, ще одненьку відпочину і піду. Заснув.

Швидко охолоджувалось тіло, колючі голки морозу впинались в спину, руки й ноги одубіли. Було боляче й тяжко, став задихатись.

—А-а-а! У-у-у! — загуло в голові протяжно, сумно, тривожно. Цей дуже довгий звук повторився, втретє почувся гучнішим і ближчим. Наче вдарило громом і обпекло блискавкою, то вже не сон, то притомність і жах:

—Вовки!

Андрій відкрив очі, ворухнувся — суглоби наче склеїлись, кінцівки не керувались. Виття почулося близько і ясно.

—Святий Боже, Святий кріпкий, Святий безсмертний, помилуй нас!

Схопився, став на лижі, штовхав себе палицями вперед з усіх сил і не наважувався оглянутись. Відчував, що звірі за ним женуться, виразно чув скрипіння снігу під їхніми лапами, не втримався, оглянувся. За спиною не було нікого, глянув на могильник — в сухому чорнобилі біля трупної ями стояв мордатий волохатий вовцюра і дивився на нього. Жовті очі світилися вогниками, звір спокійно слідкував за переляканим хлопчиськом, ніби говорив:

—Біжи, біжи! Гадаєш, якщо взув на задні лапи дошки, а до передніх причепив дві палиці, то став таким прудким, що й наздогнати не можна? Кілька стрибків навперейми — і ти в моїх зубах.

Андрій влетів у хутір, перевів дух: -— Слава Отцю і Сину, і Святому Духу, і нині, і прісно, і навіки віків.

Вже коли сидів на печі, вкутаний рядном з головою, сусідка баба Одинчиха гомоніла:

—Кажеш, злякався виття вовків? Дякуй сірому, що розбудив, а то б замерз, пропав би ні за цапову душу. Міг би й загризти, та чогось затоваришував з тобою, то ж дякуй вдруге, та стережи своїх кізочок від такого товариша. Кхе- кхе!

А менша сестричка хотіла знати більше подробиць про вовка:

—А той, Жовті Очі, великий, еге ж? Так названий товариш Андрія отримав прізвисько Жовті Очі.

Наступило Різдво. Вдень Андрій порався у хліві, козам послав свіжу підстілку, поклав сіна, позатикав старим ганчір'ям шпарки в стіні. Вніс до хати житній сніп, заготовлений ще влітку, поставив на покуття. Мати і сестри поралися біля печі. І ось, нарешті, всі за столом. Те, що мав би робити батько, тепер виконував Андрій. Хлопець взяв миску з вечерею, вийшов на поріг, нарочито басом загукав:

-Морозе, морозе, йди кутю їсти! Повертаючись кругом, повторив це тричі.

— Як не йдеш, то й добре. Не приходь на город і садок, гуляй собі, де знаєш.

Так само запрошував вітри і бурі, які - не йшли, і він суворо їм наказував:- Не приходьте ж і літом, не бийте хлібів, не толочіть трав, не трусіть дерева. Запросив сірого вовка:

—Йди на кутю, вовче волохатий, а як не йдеш, то щоб не приходив козенят брати, овечок давити, дітей полохати.

Почалася Свята Вечеря. А на дворі сніг, сніг, сніг, намело під самі стріхи. Морозище зцементував снігові кучугури так, що по них можна ходити, не провалюючись.

Отоді й прийшов не на кутю, а за козами вовк. Напередодні Андрій з хлопцями катались за хутором на лижах.

—Скільки слідів! — дивувались. — Життя йде не лише в хуторі. Ось ямочки від лап зайця, лякливого, тому нерівні, розкидані в сторони; мабуть, куций підкрадався в хутірські сади погризти кору молоденьких яблунь. І лисичка залишила сліди, йшла за курятинкою, та осталась без вечері, бо чийсь пес вибіг назустріч, довелось втікати. А ось — ого, лапи! Сліди свіжі, рядочком, певно, вовцюра приходив на розвідку — де тут кізочки-овечки без належної охорони зимують? Замислено поблукав біля хутора, запам'ятав дислокацію собачих постів, пішов у поле осмислювати ситуацію і складати диспозицію нападу.

Десь під ранок, коли міцно спить людина, а сторожі-собаки поховались від скаженого морозу, Жовті Очі наблизився до хліва Андрія, понюхав повітря, забрався на кучугуру снігу, а звідти стрибнув на солом'яну стріху. Він потупцював, розгрібаючи льодяну кірку, потім зубами і лапами став зривати солому і невдовзі в ніздрі повіяло теплим приємним козячим духом. В отвір просунув голову, поворушив хвостом і шугонув прямо на спини очманілих кіз.

Першою лишилась життя біла коза, що мала на весну привести козенят; вовк перекусив їй шию і, тримаючи в зубах, опираючись на стіну, спробував вибратись геть, але висоту не взяв. Кинув на землю жертву, задавив іншу козу — і теж невдача. Очі звіра світилися люттю, він душив інших кіз, та винести здобич назовні не міг. Загавкав собака, Жовті Очі стрибнув на стіну і вишкрябався наверх. Зверху йому було добре видно гавкуна, пес також побачив звіра і кинувся навтікача, та розлючений невдачею вовк швидко наздогнав сміливця, збив з ніг і...

Наука для інших: гавкати треба відповідно до своїх зубів та уважно придивлятись, на кого гавкаєш.

Вранці Андрій вибіг, не одягаючись, до вітру, побачив розвіяні по снігу жмутки соломи, підняв голову і обімлів: у хліві вовк! Смикнув двері, очі звикли до темряви і тоді явилось видовище, від якого заплакав. Один лише цап стояв у кутку, чи то черга не дійшла, чи захистили роги. Удвох вони ридали.

—Застрелю, шкуру здеру! — потрясав кулаками хлопчина.

Вдень поліз на горище і дістав із сховища знайденого ще у війну з повною обоймою Вальтера...

О. ГОРОВИЙ.



Украинская Баннерная Сеть