Рубрики
 
 

Передплата онлайн

 

Полювання

 

Арсенал

 

Собаки

 

Риболовля

 

Нотатки рибалки

 

Интерв'ю

 

Флора та Фауна

 

Законодавство

 

Газети (номери)

 

2017

 

2016

 

2015

 

2014

 

2013

 

2012

 

2011

 

2010

 

2009

 

2008

 

2007

 

2006

 

2005

 

2004

 

2003

 

2002

 

2001




Асоціація користувачів мисливських та рибальських господарств


Сайт посвященный общению на тему охоты и рыбалки



Головна Про проект Передплата онлайн Об'яви Форуми Контакти

Епілог до діалогу про гончих

Закликаючи до діалогу про гончих, думав, що в процесі розмови знайдуться як прихильники, так і противники викладених мною елементів, як Стандарту, так і Правил оцінки гончих якостей нинішніх гончаків р.г. і а.р.г. в Україні. Так воно і сталося. З написаних і опублікованих восьми статей на цю тему в «ПтР» назрівала динаміка зацікавлених в становищі зазначених порід гончаків не тільки через газету, а й по телефону. Цінним опонентом став В. Ревенко з Луганщини, який просив мене прокоментувати статтю М. Берегового в «ПтР» (№ 2, 2014) «Парадокс», що я не встиг зробити, і за це перепрошую. Хоч на це питання можна знайти відповідь у наступній статті про вірність віддачі голосу гончими на гону.

І вибачаюсь не тільки перед В. Ревенком, але й перед тими людьми, які зацікавилися діалогом і дякували за порушення питань про р.г. і а.р.г., бо не закінчені дві якості цих гончих – голос і приїздка-послух, а також підсумок діалогу.

Та спрацював афоризм, Господь більше як на півроку вклав мене в госпіталь, де поставили стимулятор пульсу серця. Усе справедливо. 14.10.2014 відзначив своє 90-річчя. Оклигую помаленьку і все співаю (про себе): «Запрягайте, хлопці, коні, коні воронії. Та й поїдем доганяти літа молодії». Знаю, що не наздогнати, тому й хочу закінчити і про голоси гончих, і про послух.

Поки хворів, М.С. Береговий, хоч і зізнався, що він не експерт, а тільки практик, продовжує паскудство, приховано ображаючи не тільки мене, але й В. Ревенка, який долучився до діалогу. Він і надалі без знань і досвіду (підкреслюю це) дає поради молодим гончатникам в питаннях про гончих. Миколо Степановичу, можете подавати на мене позов до суду за те, що ваші статті, за винятком «Дістали» і «Сумна історія» (за ці статті зичу вам доброго здоров‘я, та й не тільки я, а всі гончатники), як кажуть, розкусили вас, а ви це підтверджуєте. От давайте послухаємо вас. Це й про дві заповіді. Перша: «Знайте, що тільки заєць-русак є для гончого тим звіром, по якому можна точно визначити силу чуття, в‘язкість, вірність віддачі голосу гончого». А по інших звірах? Можна без усього цього гнати? Наприклад, куницю, яка під гоном більше йде верхом, ніж по землі. Або вовка, ведмедя, рись чи ту саму лисицю. Сам неодноразово бачив, як лисиця в очереті перепливає протоки в холоднючій воді, а гончакові що? До води і все? І пливе гончак там само, де перепливла лисиця. Та й у воді вона лишає свій дух, на траві чи лататті. А для того, щоб гнати вовка чи ведмедя не потрібні в‘язкість чи сила? Якщо тут і потрібна злоба, то тільки для бою за того ж зайця, який мав стати сьогодні вечерею для гончака. Не думайте, що гончаки гонять зайців тільки для демонстрації вправного виправлення сколу. У гончих ще лишилося трішки генетичної пам‘яті: не впіймаєш вуханя – ляжеш спати голодним.

Метою гону хижаків гончими є їх знищення як внутрішньовидового конкурента. А гон зайця – кормовий ресурс для існування. Щоправда, зайців завжди було більше, ніж іншого корму. Тому той двобій між зайцем і гончаком і існував донині. В активі зайця була стартова швидкість бігу. У високій траві чи лісі, щоб зникнути з поля зору хижака, яким був і предок нашого гончака, зайцеві потрібно було небагато зусиль. Сховавсь у траві і дивись як той дурень гарцює навколо лежання. Та помилився русак, його, може, й не видно, але запах на траві зберігся. За цей запах гончак і вчепився і знайшов заячу схованку. І хай як швидко він біжить, але слід лишається, і по ньому хижак наближається до зайця. Почався двобій: один тікає, а другий доганяє, бо, пришпорений бігом, заєць лишає все більше свого духу на траві чи кущах, а сили вже поменшало. Що ж робити? Треба трохи натиснути й відірватися, заплутати слід, запасти і… потрапив у зуби. Таке змагання триває від самого початку і донині. Вижили ті гончаки, у яких був сильніший нюх – чуття, бажання тамувати голод – в‘язкість.

Заплутуючи слід, заєць витрачає сили, а тому змушений заради її економії використовувати дороги, стежки, лази, чим і погіршує свою безпеку. Мисливцям стало зрозуміло, де скоріш за все можна зустрітися зі звіром або допомогти гончакові натрапити на свіжий слід гонного звіра, де його візьмуть на другому виході на цей лаз. Іншого заєць-русак досі не придумав і став легкою здобиччю мисливця. Це на рушничному полюванні, а в інших випадках гону за рахунок відмінного чуття й в‘язкості сил у зайця на тривалі гони бракує і він потерпає до згону. Тому той, хто має високочутого і в‘язкого гончака, знає, що не існує нічого неймовірного у змаганні гончака із русаком. Однак і применшувати здібність зайця затирати свій слід нам не варто.

У процесі еволюції не тільки зайці пристосувалися до можливості використовувати асфальтовані дороги й навіть залізничні колії, але й лисиці. Неодноразово бачив, як вони жирували на коліях або гнали по них зайця назустріч потяга. Так загинула під електричкою р.г. Чайка Кислова В.П. під Чугуєвом. Заєць за 8-10 м від потяга зіскочив з колії, а Чайка не встигла. І такий випадок не поодинокий. У статті «Чуття і майстерність» я описав побачений мною гін зайця по асфальту в урочищі Дубки, дії зайця щодо легкового авто, що їхало назустріч. І гон Ридая ІІ по сліду цього русака з точністю до 1 м на 278 кроках по асфальту. Ридай ІІ, по причині свого сильного чуття, пропав без голосу і залився тільки в місці скидки зайця з асфальту. Що і дає підстави ще раз стверджувати, що при сильному чутті гін іде рівно й не дає шансів зайцеві навіть у таких складних умовах для гону. Тут можна зробити висновок, що вся справа в ступені чуття і в‘язкості. На наступному колі, дочекавшись виходу русака на дорогу, він був добутий.

Першу заповідь М. Берегового для молодих гончатників я спростував, і хотів би підкреслити, що заповідати треба, маючи досвід, а не лише теорії. Другу заповідь не хотілося б коментувати. Про неї добре написав Ревенко у статті «Напуття. Не заповіді» («ПтР» №8,2014).

А.П. Мазовер у «Мисливських собаках» свідчить, що спадщина складається наполовину: 50 % батькові, 50 % матері. А.В. Платонов («Охотничье собаководство»): «Половину спадковості (генів) організм отримує від батька, половину від матері». Інших суджень щодо відбору плідників у зоотехнічній науці у нас поки що немає. При цьому цілком можливо, що за однією ознакою тварина буде схожа на батька, за другою на матір, третя носитиме проміжний характер, а інші взагалі не будуть схожі ні на кого з батьків. Я повторюсь, сказавши раніше, що М.С. Береговий не стерпів і вкотре висловив свою думку, і я певен, що цифри знову підтверджують його собікорисність. Хочете факти? Будь ласка. В останніх випусках «ПтР» Береговий з великою радістю повідомляє, що зрештою отримав вижлицю, яка в 2,5 роки заробила три дипломи по лисиці, один з яких І ступеня, і один диплом по зайцю-русаку. Радіє безмірно. Це добре мати такого плідника для всього загалу гончатників країни. І я поділяю з ним радість, бо це буде використано на благо всіх прихильників р.г. Однак, як мені здається, радість М.С. спрямована не тільки на отримання гідного, робочого, потомства р.г., навіть незважаючи на стояче вухо, бо екстер‘єрні негаразди в тваринництві спрощуються легше, ніж робочі, за рахунок вдалого добору плідників у наступних запланованих в‘язках. Однак добір плідників у такому разі має бути не приватною справою власника, а керуючого куратора породи, оскільки подальший позитивний наслідок є колективним. Адже добір для цього плідника проводиться за рахунок надбаних позитивних доборів пар. І тільки з прийнятими нормами кількості вижлят для отримання максимального на подальше використання отриманого поголів‘я. У мисливському собаківництві це 4-5 вижлят, а не 11, як зробив свого часу відомий російський гончатник із Саратовської області Бедарев О.І., пов‘язавши свою Затєйку з моїм Сигналом-охот.

Громило ІІ-охот. Подсівалова В.М. з Волгоградської області є онуком Сигнала-охот. через його батька Громилу ІІ-охот. із того приплоду. Тому в Луганській області і з‘явилося робоче поголів‘я р.г., завдяки настирливості луганчанина Остапенка В., який декілька разів в‘язав своїх вижлиць з обома плідниками, і навіть із псом з одного приплоду Ридая ІІ-охот, – Бураном (десь у 2008-2009 р.р.). Пане Береговий, подивіться в родовід своєї вижлиці, і якщо знайдете там мого Сигнала-охот., то переконайтеся, звідки взялася ваша радість. Не з 80 %, а з 20 %, як ви стверджуєте. Виконуючи заповіт М.О. Сергєєва, який прийняв мене в свій племінний колектив, я своїх вижлеців ніколи не в‘язав з вижлівками лінії Трубача 293 ВНИО до 20 коліна в родоводі.

Не меншим анахронізмом є ще один заповіт Берегового, де він повчає молодих гончатників, що гончак, який добре працює по зайцю в 90 випадках зі 100 буде добре працювати і по лисиці, а той, що добре працює по лисиці, тільки в 10 випадках зі 100 буде добре працювати по зайцю. Це велика дурниця і я не хочу її коментувати. Такого не знаю, але був неодноразовим свідком, коли ч. Вьюга 333 Горбовцова Б. зганяла зайців, а косулю не гнала взагалі. Зате її нащадки цим звіром не гребували. Що тут ще доводити? Будьте ласкаві, читайте. Р.І. Шиян запропонував, через те, що лисиця сильно пахне на сліду, відтак її легше ганяти і тому за майстерність треба ставити 16 балів і не вище Д-ІІІ ступеня. Я мало не сказився і поставив йому два запитання: чи всі гончаки однаково гонять лисицю, і звідки відомо, що слід лисиці краще пахне й тому її легше гнати? І ще, якщо не всі гончаки гонять лисицю однаково, то чому тільки Д-ІІІ ступеня? Він був розумною людиною, куратором гончих у РФМС, тому зразу скасував ті Правила. Відтак стали допустимі дипломи всіх ступенів по лисиці. Це окрема тема, поговоримо про це потім.

Приїхав до мене на Різдво провідати відомий в Україні гончатник Кутицький В.І. і бідкається, що я не про все написав у газету. Його зауваження й спонукало до цього коментаря, а тому прошу, панове, вибачити мені за цю статтю, бо не звик шепотіти в кулак, а що хвороба додає гіркоти – то правда. Довелося навіть здати в оренду Ридая ІV-охот., бо я перестав бути для нього напарником. Віддав у хороші руки з умовою не в‘язати його з будь-ким з простої причини. Цей вижлець один із двох Сергєєвських «охотнічих» плідників, і на мені лежить обов‘язок даного Сергєєву заповіту. Та й Ридаю ще рано в плідники. Потуги є, ще й які, але недопрацьовані. Побачимо, що з нього буде, а вже тоді й вирішимо, куди його: на осику чи в вольєру. Чуття має відмінне, в‘язкість безмірну, а ось голос слабуватий, як для «охотнічих» – всього 8-3-5.

Так ми й підійшли до неописаного раніше. Сергєєв, як керівник колективу любителів гончих сімейства «охот.» вів це сімейство дуже скрупульозно (про це ще буде окрема стаття), акцентуючи в племінній роботі на трьох якостях: чуття, в‘язкість і голос. Шукаючи рівноцінних плідників по всьому Союзу, змушений був інбридингувати через відсутність рівноцінних голосів у наявних тоді плідників. Л.П. Сабанєєв до основних якостей гончих – чуття, в‘язкості, відносить і голосистість. Свого часу він помітив занепад голосистості зграї, тому не дивно, що М.П. Турчин у «ПтР» (№ 3, 2012) у статті «Голоси гончих і не тільки» ні, не плаче, а гірко ридає з приводу втрати голосів сучасними гончими. Я його розумію і підтримую. Чому ж цей занепад тривав так довго? Відповідь проста – не стало ентузіастів таких, як Сергєєв, а держава завжди була осторонь. Перед війною завдяки «дяді Льоні» (В.В. Де Конору) я уже чотири роки полював з батьком і гончаками, і тоді питання голосів гончих так сильно не стояло. Наш смичок – Ридай і Плакса від Втори Лисенка з Пісочина і Заграя Афанасьєва з Люботина, ганяв добре, і співав також. Я правильно написав «співав», бо хто ще змусив би тата витирати сльози в моїй присутності і сказати про гон смичком лисиці: «До смерті не забуду такого гону». Відповідь знову у Сабанєєва: «Наші гончі сотні років призначалися не для форсування, а підбиралися за голосами». Для чого? Не інакше як для душевної радості і спокою, особливо в нашій співочій Україні. Особливими поціновувачами гарячого, насиченого гону є рушничні мисливці, бо вони найближчі слухачі пісень гончаків. І не добутливість головне у полюванні рушничного мисливця, тому так цінується вся краса гону. І це не лише краса пісні. За ходом гону, за голосами собачими визначається по якому звіру іде гон, його місцезнаходження, напрямок ходу. Тому й цінується крім музикальності й вірності сила голосу, тобто його доносчивість.

Тому коли р.г. були ще травильними собаками і працювали переважно по копитному звіру, який заводив собак на далекі відстані, їм потрібен був сильний голос, переважно з гнуссю, а у вижлівок із заливом, що посилювало співучість. Голосистість з недовгим заливом – одна з особливостей старих р.г., а своєрідність гону по вовках – з підвиванням – гін, який нині повністю втрачений. Я не дуже розбираюся в музиці, а тому не зовсім розумію вищезазначене трактування щодо співучості голосів з заливом. А що стосується голосів у вижлеців з заревом, то ще не так давно, наприкінці минулого століття, чув такі голоси у свого Баритона і Гая Марченка А.П., який боявся, щоб бува його вижлець не вдавився своїм язиком при гоні при побудці, тобто в зрячку. Я й досі не можу уявити, як можна з такого об‘єму грудей видобути такий рев.

За часи полювання і суддівства на випробуваннях та змаганнях доводилось чути багато і доносчивих, і музикальних голосів, що їх навіть і не перерахувати, відтак я не розумію тієї скорботи М. Турчина щодо занепаду голосів гончих. Якщо це так, то це ще одна вимога до влади – відокремити полювання як елемент народного господарства в окремий народно-господарський орган: мисливство та його господарство. Та про це далі і окремо. Коментар тут один – в демократичному суспільстві необхідно кожному члену суспільства забезпечити повноцінне життя, а тим більше такому його великому сегменту – 670 тисяч. Усі підстави для цього очевидні і в наявності, тим паче, що є на кого рівнятися, а через деякий час навіть змагатися, особливо в мисливському собаківництві. Позбавивши гончатників можливості мати гончаків, переданих нам нашими предками з особливостями боротьби з вовком.

Завершуючи свій життєвий путь, твердо вірю в свій народ, що втрачати свою державу після 340 років рабства російського буде грішно перед Богом і людьми. Досить вже!

Приїздка-послух гончих – цей елемент у роботі гончих нам дістався від псових мисливців, які полювали на конях. І особливо вижлятників, до обов‘язків яких входило не дозволяти, особливо молодим гончакам, відриватися від зграї при переміщенні на нагонку і з неї. Головною турботою гончатника було зірвати зграю з гону, коли гонний звір виходив з лісу в поля, де його чекали доїзжачі, і не заважати хортам переслідувати звіра й битися з ним. Успіх при цьому залежав від батога, який нещадно використовували для якнайшвидшого повернення в ліс, а також для вигнання звірів, переважно, прибулих, що заховалися там. Зграя гончих в комплектних полюваннях навчалася, доглядалася і береглася доїзжачим, якому заборонялося використовувати батіг для неслухів. Він був батьком собакам, тому наприкінці полювання з хортами потрібно було зібрати зграю, витрублюючи її в ріг. Похвалити собак, що повернулися, та ще й пригостити чимось смачненьким. Усе це збільшувало повагу й навіть любов до нього, і щоб зберегти її він мав щоденно розмовляти з гончими. Це додавало йому авторитету в зграї.

Особливе значення для послуху гончих є обов‘язок доїзжачого зібрати всю зграю, бо вуже в‘язкий гончак міг довго не залишати гін по звіру, що прорвався до іншого лісу. А прийшовши до тями в ньому на самоті, страшно лякався. Тому кидати гончака в лісі завжди вважалось великим гріхом. Труби в ріг не замовкаючи, кричи, орієнтуй заблуду, де на нього чекають. При одиночному полюванні цей закон гончатника також обов‘язковий. Якщо гончак довго не повертається, треба змінити місце очікування – вихід з яру на узвишшя, звідки добре чути ріг. Або знайти скирду соломи чи сіна, де доведеться заночувати. Це й мені доводилося робити. На місці полювання я кидав якусь свою річ, залишаючи її, мочився на неї і на свої чоботи. У скирді роблю нору, періодично трублю. Щоб не переохолоджуватися, залізаю в нору і закриваю вхід соломою. О 2 годині ночі чую, мої заблуди відривають нору і цілують мене, страшенно радіючи. А далі потихеньку на залізничну станцію. Перший приміський потяг або електричка о 4-5 ранку.

За свій вік я зрозумів, що гончаки дуже розумні істоти. Вони все розуміють і завжди готові дружити. Тому це потрібно взаємно цінувати. При одиночному утриманні з гончаком обов‘язково потрібно «по секрету» поговорити, частіше ходити на нагонку і хвалити за стильність – почухати за вухом. А для більшої дружби не зайвою буде кісточка, або ще щось смачненьке. І борони Боже бити. Критикувати можна, бо вони це розуміють. При цьому всьому треба пам‘ятати, що собаки, як і люди, мають різні характери.

Мені до вподоби р.г., хоча я й не применшую ролі а.р.г. в полюванні. Однак я не вірю, що а.р.г. в Росії з‘явилися тільки тоді, коли р.г. втратили злобу до вовка, на якого в основному полювали псові мисливці. Це нонсенс! Російський мужик, який усе життя проходив у постолах, а потім якось одягнув чоботи, в яких виглядав наряднішим від земляків, гордився цією метаморфозою, запевняючи себе і всіх, що він теж вибився в люди. А.р.г. у Росії з‘явилися тоді, коли в Англії сформувалося парфорсне полювання, і з‘явився гончак, який добре гнав лисицю, виявляючи до неї величезну злобу (фоксгаунди). Та ця порода в її чистому вигляді в Росії не пішла зі своєю злобою до вовка. Саме тоді до привезених плідників з-за кордону додали кров р.г., завдяки чому вони не тільки не втратили злобу, але й стали слухнянішими. Не всі і не відразу псові мисливці переключилися на а.р.г. Тут нам треба відкрити книгу нашого земляка Є. Дріянського і уважно прочитати ті місця в ній, де детально описано як ловчий графа Комова Феофан Іванович управлявся зі зграєю р.г. І тоді стане зрозуміло, що мода на а.р.г. передчасна. Та вона виявилася заразлива. До середини ХІХ ст. р.г. старого типу були знищені. Так звані костромські р.г. не всі в собі сконцентрувалися від татарського східного гончака, але й залишили злобу й голоси старого р.г. Про голоси старих читаймо у книзі «Записки мелкотравчатого» і після прочитаного запитайте себе, що ми знайшли і що втратили. Я навмисно тут не торкаюся екстер‘єру колишніх р.г., для цього необхідно прочитати книгу М.П. Кішенського і наш Стандарт нинішніх р.г. Він переписаний в основному з колишніх р.г. Тільки виникає питання, скільки їх лишилося, схожих на тих р.г.? А задача р.г. лишилася та сама – боротися з вовком, який поширюється у степах України і навіть у Криму. А де ж нам узяти гончаків бійців з ним?

Повернувшись до України, виявив, що у нас у Харкові не лишилося жодного р.г., а є лише один смичок а.р.г. у Косенка П.І. Боже, що ти сотворив? Харківські гончатники завжди отримували гідне місце в породі р.г. і мали повагу по всій Україні. Та не тільки заради слави я порушив питання в діалозі про гончих і особливо р.г. Це страшно для небайдужого, та про це ми поговоримо в заключній статті про діалог.

Якщо я вже набрид, то щиро прошу вибачити. Вибачайте, та тільки знайте, що правда не в силі, а в Бозі. Сила, яка притисла гончатників в Україні – це гроші. Тут М.С. Береговий правий, мисливські собаки стали товаром. Прикро признатися собі, що така потужна організація, як УТМР добровільно віддалася в цьому ФМСУ і КСУ. Не знаю як остання, а от ФМСУ сміливо паразитує на собаководах. Цікаво, хто дав право цій організації стати комерційною і хто дозволив ці побори? М.П. Турчин, який регулярно проводить у Дніпропетровську всі кінологічні справи, пожалівся, що йому прикро визнавати свою безцінність. За участь у випробуваннях учасник платить організатору 350 грн, а йому за суддівство за кожну одиницю платять тільки 12 грн. Куди витрачаються інші гроші йому не відомо. На виставках такий же поділ.

До ринкових відносин в УТМР за експертизу експертам платили згідно з їхньою кваліфікації, а з собаководів не брали нічого. А членські внески 350 грн простому мисливцеві-трудівнику непідйомна сума, тому як результат і маємо неучасть в кінологічних заходах.

С. Шевченко



Украинская Баннерная Сеть