Рубрики
 
 

Передплата онлайн

 

Полювання

 

Арсенал

 

Собаки

 

Риболовля

 

Нотатки рибалки

 

Интерв'ю

 

Флора та Фауна

 

Законодавство

 

Газети (номери)

 

2017

 

2016

 

2015

 

2014

 

2013

 

2012

 

2011

 

2010

 

2009

 

2008

 

2007

 

2006

 

2005

 

2004

 

2003

 

2002

 

2001




Асоціація користувачів мисливських та рибальських господарств


Сайт посвященный общению на тему охоты и рыбалки



Головна Про проект Передплата онлайн Об'яви Форуми Контакти

Гусяча спокуса

Наша експедиція шукала поклади бокситів у долині річки Ішим. Пошукові роботи вимагали часто міняти наші бівуаки. Через День-два ми залишали табір і рухались далі. Для мисливця ці місця були справжнім Ельдорадо. В тихих заплавах річки, в незайманих косою високих травах по берегах звивали гнізда качки й кулики і навіть дикі гуси. В степовій далині не перевелась і оборонена червонокнижна дичина — дрофи й стрепети. Наповнюючи повітря звуками флейти, пролітали великі й малі кроншнепи, також мешканці Червоної книги. Та не лише птаством був багатий цей степ. Бабаки, сайгаки та й хижаки вовки й лисиці-корсаки були тут невдивовижу.

Серпневим ранком ми вирушили від станції Джакси в напрямку села з українською назвою Запоріжжя. Це приблизно 35 км шляху. Незважаючи на прохолодний ранок, день видався надзвичайно спекотним. Після двох десятків кілометрів спека стала нестерпною, і хоч сонце стояло ще досить високо, ми вирішили стати табором, виконавши деякі камеральні роботи і заночувати. Місце якнайкраще — вода поряд, повітря, настояне на злаковому й осоковому різнотрав'ї з ароматами лепехи й водяної м'яти, було особливо свіже й приємне. Поставили намети, склали речі, і кожен зайнявся своєю справою. Швидко впоравшись із впорядкуванням гербарних зразків, я попросив дозволу у товаришів пополювати. Витяг з рюкзака свою супутницю – бувалу в бувальцях легеньку двадцятку, Сент-етьєнської мануфактури, патронташ і пішов вгору по течії спробувати мисливського щастя.

На бекасів, які з несамовитим криком зривались через кожні 50-100 метрів, я вирішив набоїв не витрачати і не входити в азарт, бо півтора десятки набоїв, що були при мені, можна було швидко випалити і взяти не більше 2-3 довгоносиків. Я знав свій коефіцієнт результативності стрільби по бекасах. Хоча мене, як мисливця такий результат цілком задовольняв, але чи зрозуміють мене товариші? Я вже передбачав їхні кпини: „Ну, завалив м'ясом, мисливець! Варто було тобі з-за цих двох горобців лазити по болоту?" Що на них справило б враження, так це дика гуска. А чи не спробувати щастя? — подумав я. Десь через годину назустріч мені на низенькому коні їхав старий казах, як я подумав спочатку. Привітались, закурили. Він повертався у село з кошари, яка була неподалік. Як виявилось потім, це був інгуш, яких виселили з рідних гір на степові простори Казахстану.

- Торопись, охотник, большой гроза будет, - сказав старий і торкнув коня.

Не надавши його словам особливого значення, я продовжував пошук, сподіваючись „витоптати” гуся. Дві качки — крижень і шилохвістка — вже висіли в мене на тороках. На мілководді я ще піднімав на крило чирят, рідше крижнів, але не стріляв. Нащо носити мені зайву вагу, яка заважає рухатись. На зворотному шляху візьму ще пару чирят. Але підсвідома думка крутилась навколо гуся. Вирішив спробувати увечері зі скрадка. Захопившись полюванням, я не помітив, як сховалось сонце, а на небі заклубочились синьо-чорні хмари. Подув вітер, різко похолодало. Небо розколола блискавка з різким вибухом грому. Впали перші великі й холодні краплі дощу. Через хвилину ринула злива. Не встигши добігти до куртинки очерету, який ріс вже за врізом води, я змок до нитки. Очерет служив слабеньким захистом від дощу, але дещо захищав від різкого вітру. Злива припинилась так же раптово, як і почалася, але сонце не з'являлось, сутеніло. Знявши з себе одяг, викрутив його і обмірковував, що робити далі. Розпалити вогнище було неможливо, бо все мокре і з усього стікала вода. Повертатися до табору далеко, та в темряві можна й не потрапити до нього без видимих орієнтирів. Але десь недалеко є кошара, як казав старий. Він навіть показував рукою в напрямку неї. Вирішив іти шукати, щоб зігрітись, а може, й переночувати там. Вітер стих, але задріботів дощик. Щоб зігрітися, я перейшов на біг.

Незабаром помітив вогник. Наблизившись, побачив хату з глинобитними стінами та віконцем, освітленим зсередини гасовою лампою. Від стін хати починалась огорожа, яка охоплювала чимале коло. Всередині знаходились вівці. Але я знав і інше: кошари охоронялись місцевими собаками вівчарками, надзвичайно злими. Почувши мене вночі біля кошари, вони можуть розірвати в клоччя, перш ніж їхній господар прийде мені на допомогу. Вони мене не чули через шум дощу, та й вітерець, хоч і слабкий, дув мені в обличчя. Тихо ступаючи, я підійшов до самого віконця.

В кімнаті стояв столик з восьмилінійною гасовою лампою, а посеред кімнати на кошмі стояли на колінах два хлопчики-інгуші, схиливши голови у вечірній мусульманській молитві. Напевно, внуки старого. Як же мені дати знати про себе, щоб не налякати їх? Постукати у віконце було ризиковане — могли почути собаки. Зайти в хату через двері, з протилежного боку було більш ніж нерозсудливо. Собаки, напевно, й лежали біля дверей, а може, сховались від дощу в сінцях. Раптом я надумав — треба дати їм зрозуміти, що я мисливець, а не злодій якийсь. Я відчепив від пояса качок і взяв у руку на рівні обличчя. Став терпляче чекати закінчення молитви, щоб звернути на себе увагу. Розмова з Аллахом у хлопчиків, як я й передбачав, виявилась короткою. Вони встали на ноги, і один з них повернувся обличчям до вікна. Моя пересторога не справдилась. Хлопчик, побачивши мене, нітрохи не злякався. Він одразу помітив качок, які майже впритул були біля віконного скла, і правильно оцінив ситуацію. Подавши мені знак залишатися на місці, хлопці вийшли і провели мене до хати, відганяючи і заспокоюючи собак.

Товсті глинобитні стіни хати, нагріті денною спекою, ще не встигли охолонути і в кімнаті було тепло й затишно. В кутку хати стояли дві вудочки з вудлищами з шелюга.

- Та ви, хлопці, я бачу, ще й риболови, — зрадів я зустрічі зі співбратами по мисливській пристрасті. — Рибна ловля — це друге полювання! Клює рибка?

— Та ось юшку зварили, тільки, мабуть, трохи прохолола, — сказав старший. — Ми вже повечеряли.

Мені запропонували залишки юшки, які я з'їв з апетитом.

— Снідати, хлоп'ята, будемо супом з дикої качки, — пообіцяв я.

Прокинувшись ще до сходу сонця, я обпатрав і приготував качок для обіцяного супу, подякував гостинним маленьким господарям і, незважаючи на щирі запрошення хлопчаків поснідати з ними й половити рибу, вирушив у зворотний шлях. Мені треба бути в таборі до того, як кинуться шукати мене, тобто, до початку робочого дня.

Орієнтуючись за напрямком течії річки, я швидким кроком пішов униз. Переді мною й ліворуч з мілководдя злітали чирки, крижні й широконіски, але я вже не звертав на них уваги. Швидше б дістатись до табору, поки не почали мене розшукувати. Картаючи себе за вчорашню легковажність, зрозумів, що на добрий десяток кілометрів відійшов від табору. Та ось, нарешті, показався димок і знайома картинка козячої верби, біля якої стояли наші намети. Чергові по табору готували сніданок.

— Де ж твоя дичина, мисливцю? — зустріли мене запитанням. — Де пропадав усю ніч? Сідай, поїж супчик з горохового концентрату.

- Розумієте, хлопці, хотів зробити вам приємність, погнався, як відомий персонаж з "Золотого теляти", за гускою, та ось насилу ноги приволік.

Про полювання на диких гусей понад сто років тому знаменитий автор "Записок охотника Оренбургской губернии" Сергій Тимофійович Аксаков писав так: "Должно сказать правду, что стрельба диких гусей более дело добьычливое, чем охотничье, и стрелок благородной болотной дичи не может ее уважать. Настоящие охотники собственно за гусями не ходят, а, разумеется, бьют их й даже с удовольствием, когда они попадутся нечаянно".

Д. Голда



Украинская Баннерная Сеть