Рубрики
 
 

Передплата онлайн

 

Полювання

 

Арсенал

 

Собаки

 

Риболовля

 

Нотатки рибалки

 

Интерв'ю

 

Флора та Фауна

 

Законодавство

 

Газети (номери)

 

2017

 

2016

 

2015

 

2014

 

2013

 

2012

 

2011

 

2010

 

2009

 

2008

 

2007

 

2006

 

2005

 

2004

 

2003

 

2002

 

2001




Асоціація користувачів мисливських та рибальських господарств


Сайт посвященный общению на тему охоты и рыбалки



Головна Про проект Передплата онлайн Об'яви Форуми Контакти

Щоб не зіпсувати цуценя

За свій 48-річний мисливський стаж без собак я полював десь чотири роки. Увесь інший час на полюванні мене постійно супроводжував вірний друг і помічник.

За цей час у мене не було жодного собаки з досить розповсюдженою проблемою серед мисливських собак – з острахом до води, пострілу й рушниці. Ці три проблеми не мають генетично закріпленого характеру, а, як правило, виникають у результаті неправильного поводження з цуценям.

Мені вдалося уникнути такої проблеми завдяки тому, що разом з першим моїм цуценям англоруса хазяїн суки передав мені й правила дресирування цуценяти, які допоможуть гарантовано захистити його від остраху до води й оглушення, тобто остраху до пострілу. Якщо острах до води не для всіх порід має вирішальне значення, то острах до пострілу практично для всіх мисливських собак дорівнює вироку про непридатність собаки для полювання.

Мені неодноразово доводилося спостерігати цуценят, а потім і дорослих собак, батьки яких почувають себе у воді як риба й навіть доводиться докладати зусиль, аби змусити собаку вийти на берег, а от їхні нащадки до води бояться навіть підходити. У моїх собак ніколи такої проблеми не було, можливо, тому, що я добре запам'ятав заповідь старого мисливця, у якого я купив перше цуценя: «Не поспішай».

Перше щеня з'явилося в мене наприкінці зими, й навесні моя уже трохи підросла Зорька з задоволенням супроводжувала мене, де тільки було можна, відрізняючись при цьому надзвичайною відданістю. До речі, для звикання щеняти до перебування у водному середовищі, вірніше початку роботи в цьому напрямі, готовність цуценяти йти за хазяїном має, на мій погляд, вирішальне значення. У моєму випадку це досягалося тим, що я за найменшої можливості проводив час із цуценям, постійно грався з ним, даючи йому ласощі, що було заборонено робити іншим членам родини. Така прихильність мала свій позитивний результат, тому що, коли я вдягнув заброди й пішов на мілководдя в болото, то Зорька пішла за мною у воду, здається, навіть не помітивши цього. Однак я, пам'ятаючи настанови й знаючи, що вода ще досить холодна, продовжував водити цуценя по мілководдю. А от коли воно почало ганяти по болоту як по суші, я вирішив, що настав час привчати цуценя до плавання. Зробив я це так: на болоті під городами односельчани копали торф, після чого залишалися глибокі копанки, наповнені водою. Одного разу, вигадавши момент, коли Зорька відійшла від мене подалі, я швидко зайшов на інший бік копанок і покликав її до себе. Як завжди, вона помчала до мене на всіх «парах» і шубовснула в копанку так глибоко, що навіть кола над нею встигли зійтися. Однак, виринувши, вона наче нічого й не було попливла до мене, як справдешній плавець, з чого я зробив висновок, що собака вже цілком адаптований до роботи у воді.

Хтось може сказати, що для гончака така якість загалом ні до чого. Може, воно й так, однак у ті часи ми хотіли мати універсальних собак, і моя Зорька з успіхом, наскільки це можливо для гончого, допомагала мені на полюваннях по водно-болотній дичині, і якщо не апортувала трофей, то вказувала місце, де у купині лежить збитий бекас.

Інших своїх собак я привчав до води, так само використовуючи їхню відданість мені. Коли вода прогрівалася достатньо, щоб не нашкодити здоров'ю щеняти, я виїжджав до водойми з пологим берегом, надягав заброди й потихеньку заходив у воду. Результати були різні. Деякі мої вихованці йшли у воду відразу, й у міру заглиблення переходили вплав (при цьому намагалися заплисти наперед і вилізти на руки). Нинішня моя помічниця якось довго не зважувалася піти за мною у воду. Тут я строго користувався порадою «не поспішай», і незабаром моя Боні все-таки переборола страх і, відбігши від берега на кілька метрів, розігналася й стрибнула у воду. Після того, як виринула, вона активно попливла до мене, постійно поскімлюючи, а я, у свою чергу, щоб максимально скоротити її перше купання, швидко почав виходити на берег, м'яко не даючи їй вилазити на мене. Такий спосіб входження у воду при апортуванні в неї й закріпився, як і поскімлювання в процесі проходження до битої дичини.

Я думаю, що читач сам здогадався з вищевикладеного, яку другу пораду дав мені мій наставник. А була вона такою: «Не силуй, нехай сам піде». Натаскане у такий спосіб цуценя ніколи не буде зіпсоване острахом до води.

Зазначені принципи при роботі з вирощування й виховання цуценят мисливських собак актуальні для всіх мисливців, як сільських, так і міських. Однак найчастіше вони порушуються саме міськими мисливцями, які, буває, придбавши цуценя й прочитавши в документах, що це «мисливський собака», не знають, що стати мисливським цуценяті ще тільки доведеться. І для цього необхідно докласти багато зусиль, перш ніж брати його на відкриття полювання й гепати в нього під вухом з безлічі стволів, оглушивши собаку й, тим самим, зробивши зовсім непридатним для полювання. Ну, а якщо ще на додаток до цього й випхати собаку з човна для апортування качки, то психіку його взагалі можна зіпсувати безповоротно.

Привчити собаку до пострілу теж досить просто, але треба бути дуже уважним у процесі навчання й у випадку, якщо на якомусь етапі (про це далі) ви побачите найменшу непевність у поведінці цуценяти, найменші зміни в його поведінці схожі на переляк, дресирування необхідно негайно припинити й при цьому абсолютно спокійно й природно перейти до ігор з цуценям, даючи йому ласощі. Залежно від того, на якій стадії навчання це трапилося, необхідно наступного разу починати роботу з того моменту, коли щеня поводилося природно, не виявляючи жодних ознак страху. Та якщо ви й тут побачите щось, що вас насторожує, дресирування необхідно припинити на якийсь час взагалі, приділяючи цуценяті якнайбільше часу для ігрових занять.

Щенята народжуються з різними характерами й типами нервової діяльності. У моїй практиці особливо складних випадків привчання цуценят до пострілу майже не було. З більшістю з них увесь процес, крім повноцінного пострілу, мені вдавалося пройти за один день, при тому, що деякі навіть уваги не звертали на цей процес, начебто для них це щось давно знайоме й звичне. Однак при переході до повноцінних зарядів я все-таки дотримувався певної обережності, а саме перший сильний заряд використовувався тільки в ситуації, коли цуценя знаходилося на чималій відстані (метрів за 30-50) і тільки якщо все відбувалося так, як і до цього, то можна було допускати цуценя до повноцінного полювання (все-таки дотримуючись певних застережень, про які далі).

Привчати цуценя до рушниці й пострілу я починав з того, що виходив у двір з рушницею, встановлював її перед собою на землю так, щоб цуценя могло підійти до мене тільки поруч із рушницею, і в процесі відтирання рушниці убік для того, щоб лизнути мене або просто потертися, я клацав курками, при цьому уважно спостерігав за поведінкою щеняти. І якщо клацання залишалися без уваги, то я, повторивши ще кілька разів таку процедуру (ускладнюючи для цуценяти підхід до мене, перешкоджаючи рушницею в горизонтальному положенні, щоб він уже налагодив контакт з рушницею), переходив до наступного етапу дресирування.

Для нього я готував десяток металевих гільз, споряджених одним лише капсулем «Центробій» і, вигадавши момент, коли цуценя знаходилося в дальньому кутку двору, робив постріл капсулем, а потім підзивав цуценя й давав йому ласощі, погладжував і заохочував його. Далі, якщо все проходило добре, я спочатку подавав команду голосом «до мене» і, коли цуценя бігло в мій бік, робив постріл. Якщо цуценя, не звертаючи уваги на постріл, продовжувало бігти до мене, то другий постріл робився тоді, коли воно було поруч зі мною. І знову, як і раніше я заохочував його ласощами, голосом і погладжуванням. Якщо ж після першого пострілу в цуценяти була навіть найменша затримка, другого пострілу я не робив.

Наступний етап проходив за тією самою схемою, що й попередній, однак стрільба здійснювалася вже капсулем «Жевело». Наступний етап проводився вже набоями з маленьким зарядом пороху за тією самою схемою, і передостанній етап проводився з набоями з повним пороховим зарядом, але без шроту. І остаточно дресирування завершувалося повним зарядом.

Для закріплення успіхів на кожному етапі я, за відсутності проблем у поведінці цуценяти, вистрілював до десяти зарядів, а якщо наступний етап доводилося починати наступного дня, то перші два постріли робив зарядами вчорашньої сили, щоб переконатися, що попередній етап повністю пройдений і закріплений.

Як бачите, шановні колеги, процес дресирування цуценят під рушницею досить простий і те, що оглушених мисливських собак можна зустріти досить часто, свідчить тільки про невігластво їхніх перших власників. Сподіваюся, ця інформація стане в нагоді для початківців у справі мисливського собаківництва, і їхні вихованці стануть для них великою втіхою на полюванні.

Чому я зупинився на вихованні у цуценят саме цих двох якостей? Та тому, що помилки, допущені при виробленні цих якостей, призводять до практично непоправних наслідків. Переляканому цуценяті майже неможливо повернути сміливість, у той час, як інші небажані риси його характеру й роботи все-таки піддаються коригуванню, що відомо мені з власного досвіду роботи з мисливськими собаками.

Правда, одного разу я чув, що комусь вдалося позбавити собаку остраху до пострілу. Хоча я в це не вірю, але все-таки повторю почуте: коли мисливець зрозумів, що він оглушив своє цуценя, він вирішив привчати його до пострілу в такий спосіб. Тримаючи цуценя голодним, через деякий час він ставив йому миску з їжею, і коли той підходив до миски, робив постріл. Так він тримав цуценя голодним доти, поки, зрештою, той перестав звертати увагу на постріл і їв з миски під пострілами.

Що я можу сказати з цього приводу? Сволота цей собачник. Тому, аби не знущатися так само над своїм другом, краще привчайте цуценя до пострілу таким способом, який я описав вище, і тоді ваше цуценя буде по-справжньому вашим другом. А як складуться стосунки з хазяїном при такому варварському способі навчання – це ще питання.

І ще порада. Незалежно від того, як ви привчали свого помічника до пострілу, уникайте при перших виходах з ним на полювання участі в колективних полюваннях і, особливо, відкриттів сезону полювання. Перші виходи пристосуйте до малолюдних місць, віддайте первагу мілководним ділянкам, де ви будете йти разом (це при полюванні на водно-болотну дичину), а для інших полювань, наприклад, на перепела, знайдіть собі окреме поле й отримуйте повну насолоду від роботи свого друга. Також слід уникати, вірніше взагалі не починати, полювання з молодим собакою на перельотах, при яких у собаки немає як чутливого, так і візуального контакту з дичиною. Ваша стрілянина не буде прив'язана до результатів, тому що навіть якщо ви й наведете цуценя на добуту дичину або підранка, він не буде пов'язувати постріл із трофеєм.

І на завершення скажу, що полювання з собакою насправді справа інтимна. На мій погляд, навіть демонструвати свого собаку перед товариством найкраще вже тоді, коли ви будете впевнені в його здібностях і вам не доведеться червоніти за нього, сердитися й вислуховувати повчання ваших колег по полюванню.

За своє мисливське життя мені доводилося бачити багато різних мисливців, у тому числі й таких, які, побачивши дичину, не помічають навіть людину, яка стоїть на лінії прицілу, не те, що собаку. І нехай Бог береже вас і вашого помічника від зустрічі з такими м'ясниками на полюванні.

Нині для дресирування цуценяти можна звернутися по допомогу до спеціальних дресирувальників, однак методи дресури в деяких з них такі, що якщо у вас є хоч якась можливість зробити це самостійно, то пожалійте цуценя й попрацюйте з ним самі.

В. Щербак



Украинская Баннерная Сеть