Рубрики
 
 

Передплата онлайн

 

Полювання

 

Арсенал

 

Собаки

 

Риболовля

 

Нотатки рибалки

 

Интерв'ю

 

Флора та Фауна

 

Законодавство

 

Газети (номери)

 

2017

 

2016

 

2015

 

2014

 

2013

 

2012

 

2011

 

2010

 

2009

 

2008

 

2007

 

2006

 

2005

 

2004

 

2003

 

2002

 

2001




Асоціація користувачів мисливських та рибальських господарств


Сайт посвященный общению на тему охоты и рыбалки



Головна Про проект Передплата онлайн Об'яви Форуми Контакти

Лось чи ліс?

Проблема вибору на заповідних територіях

Проблема пошкоджень лісу дичиною має давню історію. Перші дослідження щодо цієї теми з’явилися в Європі вже на початку XVІІІ століття. Лісоводи багатьох країн намагалися вирішити це питання і пропонували різноманітні заходи – зганяти дичину на обмежені ділянки лісу, огороджувати молодняки, відстрілювати частину дичини тощо. В Україні перші дослідження пошкоджень копитними деревної рослинності здійснені у 1939-1941 рр. (Падайга, 1973). Між тим, до останнього часу це питання не втратило актуальності і факти загибелі лісових та сільськогосподарських культур відмічаються повсюдно.

На цій підставі було зроблено висновки про шкідливість диких копитних для лісу за умови їх надмірної щільності. Такий підхід, в загальних рисах вступає у протиріччя з екологічним розумінням лісу як цілісної живої системи, у якій порушення хоча б однієї з ланок може мати непередбачувані наслідки. Дійсно, пригнічуючий вплив на лісову рослинність впродовж кількох суміжних років може призвести до небажаної зоогенної сукцесії. Проте, копитні є повноцінними елементами біоценотичних комплексів, що еволюціонували разом з середовищем як єдине ціле. В процесі еволюції виробився ряд регулюючих механізмів, що забезпечують стійкість біоценозу. Порівняно недавно, як елемент екосистеми з’явився вид Homo sapiens, що стало причиною порушень існуючої в природі динамічної рівноваги. Почали виникати нові регулюючі механізми, однак все частіше з’являється необхідність свідомого втручання людини, щоб компенсувати розлади природних процесів, що виникли внаслідок її ж господарської діяльності. Доречно, у зв’язку з цим, нагадати зауваження професора П. Б. Юргенсона (1973) про те, що «зазвичай від збитків потерпає не ліс, а господарська діяльність людини (тобто лісове господарство)».

В будь-якому разі, основним аспектом проблеми впливу копитних на лісову рослинність є аспект економічний. Хоча останнім часом все більша увага загострюється на етичній та естетичній стороні питання, проте економічний аспект завжди буде прийматися до уваги в першу чергу.

Наприкінці 60-х на – початку 70-х рр. минулого століття в країнах Європи збільшилась чисельність поголів’я диких копитних. Збільшилося, відповідно, число повідомлень про їхню шкідливу кормову діяльність. В Україні, Росії, Білорусі, Прибалтиці ця проблема набула особливо гострого характеру. Зокрема, у повоєнний період в лісах Білорусі була істотно порушена вікова структура популяцій основних лісоутворюючих порід; площа стиглих високобонітетних лісів знизилася на 5%, а доля молодняків виросла на 60% (Юркевич, Гельтман, 1966). Аналогічний стан лісів було виявлено для більшості масивів Центрально-Чорноземної і Лісостепової зон, в Криму і на Кавказі. Погіршення стану лісів стало прямим результатом інтенсивного відтворення диких копитних. При щорічному 20% прирості поголів’я лося норми його промислу не перевершували 10% (Язан, 1976). Приріст поголів’я кабана становив, в середньому 30%, а його планова експлуатація повсюди не перевершувала 20%. Реальна чисельність лосів, кабанів і козуль, наприклад в Курській області на кінець 70-х років перевищила норму більше ніж втричі (Фадеев, 1977). Подібний стан склався у всіх лісових господарствах України і більшості лісових масивів європейської частини Росії. Задовільний стан лісів, як виняток спостерігався лише в Естонії, де чисельність лося, козулі і кабана регулювалася щорічним відстрілом від 34% до 56% поголів’я (Юргенсон, 1969). При цьому норми вилучення частини популяції копитних визначалися щорічно для кожного виду, виходячи з приросту чисельності поточного року, ємності угідь і обсягу пошкоджень деревної рослинності.

Питання про допустиму чисельність копитних в лісах Західної Європи давно вирішено на основі наукових розробок і практики ведення мисливського господарства. Прийняті норми щільності в різних країнах близькі за цифровими показниками (Лебедева, 1971). Так у Польщі для хороших угідь норма щільності становить 20 оленів на 1 тис. га, для угідь бідних кормами – 5. В Чехословаччині – від 3 до 21, у Франції – 20-40, в Бельгії – 5-20, в Німеччині – 16-17, в Нідерландах – 15, Шотландії – 8 оленів на 1 тис. га. В Болгарії допустима щільність оленів дорівнює 13 ос., а в перерахунку на козулю – 21 ос. на 1 тис. га. Таким чином, науково обґрунтовані середні величини ємності угідь для лісів Європи в перерахунку на оленів складають не більше 20 голів на 1 тис. га для дуже хороших і не більше 5 голів для бідних угідь. При цьому пошкодження пагонів не повинно перевищувати 35% (Абатуров, 1980). За іншими даними, в Західній Європі прийнятним вважають освоєння копитними не більше 20% наявного запасу кормів (Юргенсон, 1973).

Наприкінці 70-х – початку 80-х рр., проблема пошкоджень лісу дичиною почала втрачати актуальність внаслідок поступового зниження чисельності копитних, зокрема лося, а також через «екологізацію» громадської та наукової думки у розумінні природності та необхідності існування диких тварин у лісових насадженнях. Проте, на заповідних територіях, які перебувають, як правило, в оточенні лісових та мисливських господарств, ситуація до сих пір носить гострий характер.

В Біловезькій Пущі на кінець 60-х – початок 70-х рр. чисельність оленя перевершила 2,5 тис. голів (більше 30 ос. на 1 тис. га) (Рамлаев, 1969). Про виснаження кормової бази свідчила переорієнтація живлення оленів з сосни і дуба на ялину і березу при значному пошкодженні цих порід.

В Приоксько-Терасному заповіднику збільшення чисельності лося призвело до значного пошкодження 72% підросту сосни та інших лісоутворюючих порід (Корякин, 1961).

В Хоперському заповіднику загальна чисельність копитних, попри їх інтенсивний відстріл, досягла в 1974 р. 1,4 тис. голів (майже 90 голів на 1 тис. га вкритої лісом площі) (Буховец, Лукьянец, 1976). Із вказаного числа 70% становили два інтродукованих види – плямистий олень і зубр. Дія зоогенних факторів, в решті решт, призвела до катастрофічної деструкції дібров заповідника.

Особливо гостра ситуація склалася у заповідниках аридної зони (республіки Середньої Азії, Казахстан) та гірських заповідниках. На цих територіях вплив копитних на рослинність виявився найбільш суттєвим. В Кавказькому заповіднику сумарна чисельність диких копитних на кінець 60-х рр. сягнула критичної величини – 130 ос. на 1 тис. га угідь (Абатуров, 1980). Спеціальні дослідження показали пошкодження підросту половини площі всіх лісів, з яких 54% всихали, а 35% вже були всохлими.

Всебічний аналіз стану лісів і популяцій копитних в 14-ти заповідниках Європейської частини показав, що не лише невеликі за площею, але й досить крупні заповідники (Дарвінівський, Воронізький, Березинський, Біловезька Пуща та ін.) потерпають від масового пошкодження лісової рослинності копитними тваринами (Филонов, 1977). Варто відмітити, що висока чисельність копитних на цих територіях сформувалася під час інтенсивного винищення вовка, як в самих заповідниках, так і в прилеглих лісових угіддях. Такий стан речей є свідченням того факту, що копитні у відповідності зі своїм місцем в екосистемі не можуть обходитися без впливу факторів, які стримують ріст їхньої чисельності. Тобто, без впливу хижаків рослиноїдні ссавці практично не реагують (або реагують із значним запізненням) на погіршення трофічної бази. Копитні продовжують, в основній масі, вперто триматися звичних місць існування, не зважаючи на зменшення маси тіла та поступове виродження, на фоні повної трансформації фітоценозу.

Найбільш повні дані про стан лісів, населення копитних та досвід практичних мір з вирішення проблеми їх надлишку накопичено в Центрально-Чорноземному заповіднику. Ці дані мають особливий інтерес, оскільки заповідник невеликий за розмірами і звідусіль оточений лісгоспами та сільськогосподарськими угіддями. Чисельність козулі в Центрально-Чорноземному заповіднику коливається від 31 до 66 особин, кабана – від 20 до 30 особин на 1 тис. га (Ходашева, Елисеева, 1976). Поголів’я лося, який вперше з’явився на території заповідника в 1954 р., сягнуло 66 особин на 1 тис. га. Багаторічні дослідження показали, що за такої значної чисельності дикі копитні створюють у заповіднику реальну загрозу його еталонним дібровам. Навіть при чисельності лося у 17-18 голів на 1 тис. га, пошкодження підросту дуба становить 82% з об’їданням 40% пагонів (Красницкий, 1983). Дослідження стану підросту дуба на ділянках, де трималися козулі показало, що пошкодження пагонів поточного приросту становило в середньому 55%. Сукупний обсяг шкоди від козулі у заповіднику був не менший ніж від лося. За зиму козуля з’їдає в 2,6 рази менше гілкового корму ніж лось, однак завдає деревцям більш серйозних пошкоджень. Крім того, раціон козулі значно ширший ніж у лося та оленя. Проте, в пошкодженні підросту та пригніченні природного поновлення лісу в Центрально-Чорноземному заповіднику найбільшу роль відіграють кабани. Тварини знищують практично весь урожай жолудів, а крім того руйнують мурашники, кладки та виводки наземногніздуючих птахів. Надміру висока чисельність копитних у заповіднику призвела й до пригнічення цілого ряду рідкісних видів трав’янистих рослин. Едифікатори дібров – конвалія і купина практично витіснилися до пристовбурних ділянок.

В Кримському природному заповіднику за 17 років (з моменту відновлення заповідності в 1923 р. і до 1941 р.) чисельність оленя збільшилася в 30, а козулі – в 6 разів (Крыжановский, 1965). За роки війни більша частина тварин була знищена, але вже через 5 повоєнних років чисельність оленя досягла 2096 голів. Цікаво відмітити, що в заповіднику протягом 1950-1954 рр. з метою зниження чисельності було відстріляно 1100 оленів, однак навіть таке інтенсивне вилучення істотно не відобразилося на загальній чисельності – вже через три роки був зареєстрований максимум чисельності оленя за весь період існування заповідника – 2234 особини. В наступні роки чисельність оленя також залишалася високою: з 1965 р. по 1973 р. вона коливалася від 64 до 100 гол. на 1 тис. га, тобто в кілька разів перевершувала оптимальну ємність угідь. Вплив високої чисельності копитних на відновлення лісу, починаючи з 50-60-х рр. минулого століття, набув загрозливих розмірів. Окремі урочища набули вигляду так званого «козячого пейзажу» – всі гілки кущів на рівні морди оленя були з’їдені, а підріст дерев набув форми «чайного куща». В цілому пошкодження деякої частини бокових пагонів не є фатальним для дерева. Лише у випадку, коли ушкоджено більше 2/3 бокових пагонів, дерево починає всихати. Проте, за умови пошкодження верхового пагона, вірогідність загибелі значно збільшується. У дорослих дерев верхівкові пагони для оленя та козулі недосяжні, тому в першу чергу від об’їдання страждає підріст. При багаторазовому об’їданні пагонів рослина зупиняється в рості і набуває неправильної форми. Саме такий потворний підріст дуба і бука в масі зустрічається на території Кримського заповідника (Яриш, 2006).

Друга група пошкоджень, яку копитні завдають деревній рослинності – це об’їдання кори з стовбура та гілок. Суцільне об’їдання кори навколо стовбура, чи на значній його площі також призводить до всихання дерева. Якщо ж навіть обдирання кори не є безпосередньою причиною загибелі дерева, то воно сприяє ураженню дерева грибковими захворюваннями, чи шкідливими комахами. Найбільш вразливими є м’яколистяні деревні породи: верба, осика, тополя та ін. Окрім того самці оленів та козуль пошкоджують кору на деревах в період очищення дозрілих рогів.

Встановлено, що в першу чергу оленями пошкоджується підріст бука (на 71,8%), який є найважливішою лісоутворюючою породою Гірського Криму (Янушко П. А., 1957). Також у значній мірі пошкоджується дуб, а в лісах верхньої зони гір – липа (до 71,4%). Для природного лісовідновлення необхідна наявність неушкодженого підросту в обсязі не менше 10-12 тис. на 1 га, проте фактично природне лісове поновлення Кримського заповідника знаходиться в катастрофічному стані. Крім того, олені заважають проведенню лісокультурних робіт, оскільки в масі поїдають і витоптують сходи і саджанці сосни.

Головне завдання заповідників, якщо сформулювати його в загальному вигляді, полягає в збереженні, а у деяких випадках і відтворенні первісних природних біогеоценозів. Вирішення цього простого, на перший погляд завдання, на практиці набуває значних труднощів. Практично усі заповідники України, починаючи з моменту їх виникнення, зіштовхнулися з рядом проблем, вирішення яких до сих пір не знайшло належного наукового обґрунтування. Наукова полеміка за даною темою характеризується зіткненням різноманітних концепцій інколи полярних як по суті, так і в проекції практичних рекомендацій. Як згадувалося вище, дикі копитні є природним і необхідним компонентом лісових біоценозів. Разом з тим, являючись крупними представниками консументів першого порядку і маючи найбільш потужний потенціал впливу на рослинні угруповання, копитні вимагають обов’язкової присутності великих хижаків, які б могли забезпечити контроль їхньої чисельності.

У процесі інтенсивного використання фітобіоти, за відсутності факторів стримуючих ріст чисельності, копитні здатні суттєво змінювати демографічний склад, радикально пригнічувати гено- і ценофонд рослинних угрупувань, обмежувати можливість відтворення рослин, а в умовах заповідників – знижувати якість еталонування і моніторингу екосистем. Немає потреби доводити, що така ситуація перебуває у протиріччі з основними завданнями заповідної справи.

Вирішення цієї проблеми шляхом створення режиму існування в заповідниках великих хижаків стало можливим після реабілітації хижаків як таких (в т.ч. і в очах загалу) в недалекому минулому (60-ті рр. минулого сторіччя). Простий і природний, на перший погляд, вихід з даної ситуації на практиці виявився можливим лише на території великих за площею заповідників, яких, на жаль, не так вже й багато. Більшість заповідників так і залишилися наодинці з цією проблемою, яка ще й загострилася заходами з акліматизації та реакліматизації копитних. Ці роботи розпочалися на початку ХХ сторіччя і особливого масштабу досягли у 30-х рр. На озброєння було взято сумнозвісний мічурінський лозунг реконструкції і перетворення природи (відомий за кордоном як «стратегія силового натиску»). Наслідки акліматизації диких тварин призвели до розуміння необхідності її заборони у заповідниках, що і було зроблено в 1967 р. наказом Міністерства сільського господарства СРСР. Але на той час лише на території Росії вже було розселено 3240 голів семи видів копитних (Елисеев, 1978).

Неможливість використання хижаків, як природного механізму стримування росту чисельності копитних у невеликих за площею заповідниках однозначно вказувала на те, що ці функції повинні взяти на себе відповідні служби. Однак і на цьому шляху виникли серйозні проблеми. По-перше, стримування росту чисельності копитних є лише частиною тієї роботи, яку виконують хижаки. Безумовно, зменшення чисельності копитних важливе для рослинних угрупувань, але для самих копитних основним є селективний характер вилучення, в результаті якого відбувається оздоровлення популяції. Здійснити селективний відбір, на тому рівні, як його проводять хижаки, людині не під силу. Селективну функцію, на жаль, не можна узгодити з відстрілом для наукової мети, який здійснюється в межах окремих природно-заповідних територій (обсягом 5-10% особин), оскільки науковий відстріл повинен бути репрезентативним, тобто саме не селективним. І другий момент – практика показує, що вилучення частини популяції копитних на території заповідників повинно мати постійний (щорічний) і досить інтенсивний характер. Вилучення повинно, як мінімум, відповідати щорічному приросту популяції, тобто проводитися інколи в обсязі до 50% від величини вихідної популяції. Це пов’язано не лише з високим потенціалом відтворення копитних, але і значною імміграцією в заповідник певної частини особин з навколишніх територій. У свій час масштаби таких вилучень набували характеру промислових заготівель (масовий відстріл з наступною утилізацією) і важко узгоджувалися з концептуальними принципами заповідної справи. Наукова полеміка з даної проблеми відображена у великій кількості публікацій, де висвітлюється широкий спектр питань – від перегляду концептуальних положень статусу заповідників до економічних і етичних аспектів, пов’язаних з вибором способів і засобів вилучення тварин.

Загалом виникнення і ступінь шкоди копитних у лісовому господарстві зумовлюються не лише і не стільки щільністю, скільки конкретними умовами існування, рівнем ведення лісового і мисливського господарства і взагалі господарською діяльністю людини на даній території.

Будь-які дії людини, що призводять до погіршення кормової бази копитних, можуть провокувати збитки лісовому господарству. Зокрема, пошкодження підросту ялиці благородним оленем в Закарпатській області почалося після того, як різко скоротилася площа стиглих ялицевих деревостанів (звичних місць зимівлі), що призвело до підвищення концентрації тварин на окремих ділянках (Динесман, 1961).

Таким чином, можна стверджувати, що визначальну роль у виникненні шкідливої діяльності копитних для лісового господарства відіграє господарська діяльність самої людини. Шкідлива діяльність копитних виникає в результаті порушення природних зв’язків у біоценозі, в результаті невідповідності між якістю угідь і потребами популяції.

Для обмеження шкоди від трофічної діяльності копитних, у світовій практиці застосовуються різноманітні заходи: електропастухи, репеленти, огороджування лісу, відстріл тощо.

Застосування електропастуха в Центрально-Чорноземному заповіднику показало його неефективність (Гусев, 1988). При контакті зі струмом тварини стрибали не назад, а вперед, обриваючи дроти і опиняючись в зоні огорожі. Відлякуючі речовини також виявилися неефективними, окрім того, їх застосування в заповідниках у великих масштабах недопустиме, оскільки всі вони не є нейтральними по відношенню до фізичного середовища і відносяться чи до гербіцидів, чи до отрутохімікатів. У тому ж Центрально-Чорноземному заповіднику неодноразово застосовувалося загородження різних за площею (від 3 до 196 га) ділянок металевою сіткою. Результати експерименту виявилися парадоксальними. На загороджених ділянках щільність копитних виявилася вищою у два рази, а ступінь пошкодження рослин – у півтора. Тварини використовували будь-яку можливість для проникнення на загороджену територію, і навіть коли їх виганяли, намагалися проривати ряди загоничів.

За результатами цих експериментів А.A. Гусев (1988) прийшов до висновку, що «зменшити вплив тварин на біоценози можна, знизивши щільність їх населення шляхом вилучення частини популяції, яка перевершує середньорічний приріст, відстрілюючи чи відловлюючи частину поголів’я». І далі: «безумовно, використання відстрілу з метою регулювання чисельності популяцій диких тварин – крайня міра, особливо в заповідних умовах». Аналіз літератури з цього питання показує, що вилучення частини популяції, мусить відбуватися з періодичністю обернено пропорційною обсягам відстрілу – чим рідше проводиться відстріл, тим більша кількість особин має відстрілюватися. А.А. Насимович зробив висновок про неминучість регулювання чисельності (вилучення) копитних в заповідниках, площа яких менше 200-250 тис. га і рекомендував переважно використовувати «безкровні» засоби вилучення тварин, бажано не в заповідному ядрі, а в охоронюваній зоні. Абсолютно зрозуміло, що такі рекомендації виникають швидше для заспокоєння совісті, оскільки переселяти відловлених в такій кількості тварин можна лише в мисливські господарства, де вони, врешті стануть здобиччю мисливців.

Знову наведемо приклад Центрально-Чорноземного заповідника. Щорічно працівниками відстрілюється від 17% до 40% лосів та від 10% до 24% кабанів. Але парадокс полягає в тому, що навіть такий інтенсивний відстріл (що перевершує річний приріст) по суті нічого не регулює. Взимку 1977-1978 рр. на Стрілецькій ділянці заповідника було відстріляно 100% поголів’я лося, але вже на наступний рік його чисельність там повністю відновилася. Аналіз багаторічних даних показав, що залежність зміни чисельності копитних у заповіднику від інтенсивності відстрілу набагато менша, ніж від їхньої чисельності в цілому по Курській області. Парадоксальність ситуації в тому, що чим більше у заповіднику відстрілювалося тварин, тим меншим був відносний ефект вилучення. Скільки б тварин не відстрілювалося у заповіднику, їх чисельність на наступний рік відновлювалася у відповідності з щільністю копитних на прилеглих територіях. Відповідно, відстріл копитних у заповідниках, коли на навколишніх територіях їх щільність висока, по суті перетворюється на винищення тварин, що приходять у заповідник. Вилучення частини тварин в обсязі річного приросту на території заповідника лише тоді буде досягати своєї мети, коли відповідні заходи будуть проводитися і на прилеглих територіях, що власне є нормою правильного ведення мисливського господарства.

Великий досвід пошуку способів зменшення пресу копитних на рослинність накопичено в Англії, де використовували різноманітні репеленти, аттрактанти, огороджування, обмотування дерев захисними матеріалами. Жоден метод не виправдав себе і у більшості графств почали застосовувати відстріл (Grent, 1988). Зараз в Англії щороку спеціальною службою відстрілюється 5 тис. оленів, 4 тис. козуль, 1 тис. ланей. Регулювання чисельності шляхом відстрілу визнано найбільш ефективним і проводиться у всіх країнах Європи.

Огляд літератури та власні думки з проблеми присутності копитних на заповідних територіях сформували наступні висновки:

– в невеликих за площею заповідниках, за відсутності природних ворогів, контроль за чисельністю копитних з боку людини неминучий;

– функції контролю за чисельністю копитних, починаючи із збору первинних даних, до вироблення рішень і їх виконання, повинні взяти на себе відповідні служби заповідників;

– регулярний, науково-обґрунтований відстріл копитних це не «крайня міра», а у більшості випадків єдиний ефективний спосіб регуляції їхньої чисельності. Проблема вибору – стріляти чи відловлювати, крім економічної має ще й важливу етичну складову. Справа в наступній долі тварин, які перебувають під постійним стресом з моменту відлову і, врешті – загибелі більшості з них, хоча і в іншому місці і від рук інших людей;

– ефективність заходів з регуляції чисельності копитних в кожному конкретному заповіднику перебуває в тісному зв’язку з ситуацією на прилеглих до нього територіях, оскільки копитні, що мешкають у заповіднику є лише частиною всієї популяції регіону.

В. Смаголь



Украинская Баннерная Сеть