Рубрики
 
 

Передплата онлайн

 

Полювання

 

Арсенал

 

Собаки

 

Риболовля

 

Нотатки рибалки

 

Интерв'ю

 

Флора та Фауна

 

Законодавство

 

Газети (номери)

 

2017

 

2016

 

2015

 

2014

 

2013

 

2012

 

2011

 

2010

 

2009

 

2008

 

2007

 

2006

 

2005

 

2004

 

2003

 

2002

 

2001




Асоціація користувачів мисливських та рибальських господарств


Сайт посвященный общению на тему охоты и рыбалки



Головна Про проект Передплата онлайн Об'яви Форуми Контакти

Голоси роських гончих

Такий заголовок я навмисно написав з двух причин. По-перше, не в моїх силах в одній статті охарактеризувати так званих руських гончих (р.г.), які уже відомі з праць Л.П. Сабанєєва «Охотничьи собаки… борзые и гончие», стр. 351-369. А, по-друге, нагадати і запам‘ятати твердження російських кінологів у минулому, що р.г. в імперії виникла на південному сході, тобто уже в Україні, де, як відомо, ще задовго до утворення Російської імперії, існували наші предки – росичі, поляни, древляни та інші племена, використовуючи природні багатства лісостепу, де вони колись оселилися, займалися полюванням як первинним добутком їжі для свого існування.

Логічно міркуючи, слід себе запитати: а що, до наших предків ніхто більше не вживав м‘яса? Та ні, було безліч цих споживачів, перш за все, це всі плотоядні ссавці, в тому числі й собаки, серед яких були і предки роських. Як їх назвати? Ловчі, травильні… бо гончими вони стали значно і значно пізніше. Навіть не за князів Мономаха і Данила Галицького, про яких писали, що заготовляли дике м‘ясо для свого війська. Раніше, а коли? Та ще до появи тут людини.

Які собаки (це друге питання) були мисливцями раніше від людини? Для союзу людини і собаки сплинув не один десяток віків. Якщо коротко, це відбулося так: звірі, яких упольовували хижаки, завжди їх боялися і втікали якнайдалі від них, залишаючи запах сліду. Хижаки полювали по-різному: куниці, рисі, забравшись на дерево, вичікували здобич для нападу згори, вовки ж, навпаки, брали його в кільце і, стискаючи кільце, ловили його. А ось собаки, маючи від природи хороше чуття, переслідували звіра до згону. Тільки одні мовчки переслідували, а ось предки наших р.г., почувши запах сліду, віддавали голос для заполуки одноплеменників для поділу і труда, і здобичі, демонструючи раціональність кінцевого результату. Ось цю рацію і помітили наші пращури, і зрештою отримали р.г. як знаряддя для полювання і удосконалення обоюдного полювання. Це співіснування триває з доісторичного минулого до наших днів.

На превеликий жаль, не тільки в дохристиянський період – період варварства, а й після домонгольської історії України ніхто питанням мисливського собаківництва, в тому числі й р.г. не займався, навіть і в козацький період нашої історії. Адже мисливством потужно займалися не тільки курені Січі, а й полковий устрій українського суспільства, аж до жовтневого перевороту в імперії. В Україні від віку до віку полюють з гончаками, переважно з р.г.

Тому я не згоден з В. Козаком, що в Україні не було своєї породи р.г., і що фрески Київської Софії демонструють не українського мисливського собаку, а грецького, тому що малював їх не русич, а грек, який ніколи і не бачив р.г. А вони вже існували, бо поява їх у Росії зіграла величезну роль у комплектних полюваннях переважно поміщицько-кріпосного класу.

Те, що дісталося нам, було вже не старовинною р.г., а міжпородним конгломератом. А старовинна р.г., так майстерно описана Дриянським у «Записках мелкотравчатого» уже в ХІХ столітті, була найпродуктивнішою породою гончих, яка працювала по всіх видах звірів, і єдина в світі (Сабанєєв стор. 152) з музичної точки зору володіла, завдяки особливій будові гортані дуже важливою здібністю впливати на хід гонного звіра і передати всю гаму відчуттів, які переживає мисливець. Для прикладу повторю: «Це був не взбрех, не гавкіт, не рев – це прорвалась якась лавина, полилася одна непреривна плакуча нота, зшита з двадцяти голосів; вона виражала щось близьке до мольби пощадити, в ній чувся якийсь передсмертний крик тварин, що згасали в неймовірних муках. Хто цього не чув, то може собі уявити тільки одне, як має кричати собака, коли з нього поволі тягнуть жили або здирають з живого шкіру».

Л.П. Сабанєєв переписує статтю Сафонова і Артюхова, які як практики-музиканти описують голоси гончих у зграї і стверджують, що для підбору гончих у зграю потрібне розуміння тонкості собачої гармонії і для формування зграї необхідно дотримувати таких же законів, за якими будується хор людських голосів. У чистокровного р.г. в голосі є музикальні тони, зрозумілі кожному справжньому любителю гончих. Підкреслю, що різка різниця між голосами гончих і брехнею інших собак пояснюється походженням перших від особливих диких видів гончаків, причому цей розвиток з часом посилювався внаслідок підбору за голосами. Голос гончака (точніше сила його) залежить від будови його голосового апарата (гортані) і об‘єму легенів. І вони, тобто старовинні р.г., були ще до історичного часу нашого народу. На особливу увагу заслуговують ті засоби, які має собака для вираження своїх почуттів, виражених у мисливських стражданнях, якими володіють із усіх домашніх порід собак тільки гончі. Головне, на що звертаєш увагу при прослуховуванні собачого голосу, небезпідставна музикальність, співучість звуків, що дозволяють уловлювати конкретні тони, які мають свої специфічні, особисті окремості тембра, рівня або регістра в розумінні висоти звуків.

На основі висоти й характеру звуків голоси гончих поділяються на чотири головні групи. По мірі того, як посилюється запах сліду голос гончака, поступово підвищуючись, набуває все більш пристрасного характеру, окремі вигуки стають протяжнішими і захоплюють усе більшу кількість тонів. Коли ж звір піднімається з лежання через сильний запах сліду гончак неймовірно скрикує і розпалюється істеричним риданням у найвищому регістрі свого діапазону. Я називаю це гоном з заливом, або заревом.

Красивий голос і пристрасний гін достатньо зрозумілі і нефахівцеві з музики. Ось приклад. Я й раніше розповідав, що «дядя Льоня» (В.В. Деконор), роздивляючись, куди була поранена наша Плакса, оцінивши її статі і натренованість мускулатури, а також розповідь тата про її робочі якості і боязнь пострілів, порадив пов‘язати її з вижлецем Афанасьєва і взяти від неї смичок вижлят на заміну. Мені тоді було незрозуміло, чому він відмовив пов‘язати Плаксу з його вижлецем, мотивуючи це тим, що від даної в‘язки він чекає не тільки хорошого гону майбутніх вижлят, а й хоче отримати хороші голоси, бо його вижлець по третій осені для передачі сильних і музикальних голосів нездатний, тому що сильні голоси отримуються тільки від робочих, голосистих плідників, якщо вижлиця буде по четвертій осені, а краще по п‘ятій, а вижлець не молодше 4 осеней (перевірено досвідом).

Діждавшись вирощених і нагонених Плаксу і Ридая, ми з татом були задоволені і вдячні «дяді Льоні» за організовану в‘язку і вирощених за його порадою вижлят, і в сезон 1939-1940 рр. мали прекрасний смичок. Пам‘ятаю, батько каже – закриємо сезон у будень, тому що у вихідний, та ще й на закриття сезону в угіддях буде повно безтолкових мисливців, і з гончими боязно, бо дурнів багато. Прийшли в Зруб – це ліс під Куряжанкою. Він став на лазу, а я з гончими зайшов від села, і пересік свіжий слід лиса з очерету. Собаки прийняли слід і повели на тата. Постріл. Гін закінчився. Він тримає гончих за загривок і каже, щоб я брав їх на повідець та підемо у В‘язове, до Барабашового ставка. Там є дуже мудрий русак, який його вже двічі обдурив. Візьмемо його, а там видно буде, бо погода почала псуватися.

Русака побудили зразу, там його вистачало. На першому ж колі тато його б‘є. Невдовзі гончі піднімають другого, який пішов на Куряжанку. Тато каже, що це саме той. Доведе гончих до села, там їх сколить і по дорозі з села до бригади вернеться сюди. Біжи до бригади, там за нею є ярочок з кущем шипшини, стань за ним і чекай. Якщо промажеш, то я зустріну його тут на лазу.

Добіг я, став, гін іде вже під селом. І раптом скол. А ось і він, пре дорогою з підстрибом (аякже, обдурив гончих!). Та… що це таке котить? Пів барана, не менше! Виношу (як учив дядя Льоня) випередження на його скачок і милуюся майстерно виконаним сальто мортале через голову. А ось і гончі. Беру їх на смичок і до тата. Він милується цим здоровилом і каже: «Ну ось і закрили сезон. Погода гіршає, йдемо додому. Підемо через ліс на дорогу». А гончі чіпляються за кущі, незручно вести й тато сказав, щоб я їх відпустив. Мовляв, вони вже зрозуміли, що йдемо додому, і вже нікуди не дінуться. Не встиг я розстебнути нашийника на Плаксі, як Ридай заверещав мов обпечений. Плакса підвалила і повели лиса й зійшли зі слуху. Що робити? Тато каже, якщо це прийшлий лис, то доведеться йти по гончих аж під Польову. І раптом я впіймав голос Ридая, але вже не під Польовою, а під Пересічним. Нічого собі коло лис заклав! А гін наближається: реве… вижлачина, вижлівка альтами пече, а щедрий гін без перерви вже рівно по лісу тече. Вискочили на просіку, тато на верхньому лазу, я на нижньому. У лісі стогне, як у морі. Завзяття й радості багато, як у хорі ім. Верьовки. Цього не можна передати. Самому треба гін почути, як смичок жене лисицю, під гоном раз у житті побути. Бачу, лис за 20 метрів від тата переходить просіку, а він і рушницю не піднімає, показую йому, а він головою кивнув, мовляв, бачу. Гончаки відмітили нас на просіці й повели далі. Гін повернув і йде на мене. А ось і він. Витягую йому випередження на два пальці вперед і б‘ю. Ось і смичок. Ридай хапає лиса за горло, але я заспокоїв його і на повідець. Підходимо до тата і… О Боже, що я бачу! У нього по обох щоках течуть струмки сліз. Тату, чого ти плачеш? Ти ж флегматик! До смерті не забуду цього гону, не стерпів, тому і плачу. Це був кінець лютого 1941 року, а в липні того ж року він загинув у боях під Рівним.

А тепер скажіть мені, чи це була не Божа воля дати перед смертю таке задоволення? І не кажіть, що для цього потрібно почути гін не менше як зграї. Кому що дано, те і буде.

Якщо не вірите, то приїздіть у Харків на Баварію та запитайте Павла Коваля (його там усі знають) і він вам слово в слово перекаже один з пережитих нами випадків на нагонці гончих.

Прийшли ми тоді аж у Кошари (це ліс за 2 км від Баварії). На узліссі розімкнули гончих: його Плакса – дочка Ноти Шлейора В.А. і Фінала Тишкевича П.С. з Луцька і мій Башур пішли полазом вліво, а Баритон – син Бурі Іваненка М.Я. і Гула Жижиріна В.В. з Хмельницького пішов праворуч перевірити дві балки. Чуємо, Башур з Плаксою підняли зайця, який вийшов з лісу на дорогу понад лісом і спускається донизу. А знизу, почувши гін, вгору по цій дорозі йде назустріч зайцю Баритон. Зустріч відбулася за 5-10 м один від одного. Аж страшно! Уявіть собі, як заверещав Баритон. Заєць назад і в ліс. Павло кричить мені: «Григоровичу, та він зараз задавиться своїм язиком!». Ну як тут виміряти силу цього реву? «Я від страху, - каже Павло, - аж побілів, а він за малим ледь не втратив рівновагу і не впав».

Зграйка ця в лісі з‘єдналася в єдиному гоні, і полилася чарівна пісня зграйки р.г., яку ні пером описати, ні словами розказати. Хіба можливо тільки уявити: Башур низький, Баритон високий, ліричне сопрано наших роських гончих.

Мені не забути, й досі не зміряти жалю з одних Республіканських змагань гончих в Полтавській області, коли о 15 годині доволі спекотного дня довелося почути красивий сильний голос чудової за екстер‘єром вижлиці з Черкаської області Найди, власника експерта, здається, ІІ категорії (ім‘я, по батькові забув), яка в негонну стежку все-таки знайшла звіра й з великою потугою відпрацювала 30 хвилин і, сколовшись, скол не виправила. Чудовий, сильний з заливом голос з великою натугою відзначився ще й вірністю віддачі голосу. Але й умови гону, та й видно було, що вижлиця не підготовлена до змагань. Рано стомилася. Давно це було, і не знаю, як вона була використана для породи. Питання це насущне і хворобливе, тому що, відверто кажучи, племінною роботою з гончаками і особисто з р.г. ніхто належним чином в Україні не займався. Уся справа вершилася любителями, одинаками.

На противагу цьому явищу в Росії, незважаючи на химерне, злобливе ставлення до колективу «охотничьи», що веде сімейство гончих під проводом учених-зоотехніків М.Я. Сергеєва та Е.В. Шміта, які тривалий час вели сімейство «охот.» за суворим зоотехнічним правилом: р.г. необхідно відбирати плідників не за екстер‘єром, а виключно за робочими якостями при всій ваді таких плідників, і особливу увагу звертати на силу і співучість їх голосів – однієї з головних ознак чистопородності р.г.

На початку свого кураторства в Харківському УТМР я відразу залучив Громилу Швачки П.І. в плідники. Отримані в результаті Буран Романовича В.І. і Лобан Сидоренка С.Й. і як повідомили мені харківські гончатники, у їх нащадків відразу покращилося чуття, в‘язкість і особливо голоси. Мій Ридай-охот. отримав від Лобана Сидоренка голос 9-4-5 при відмінному чутті і чудовій в‘язкості, він показував сильну злобу до лисиці і кабана. Зовнішнім виглядом доводив, що він нащадок старовинних р.г., до яких повинні прагнути любителі породи. Він був схожий на наш довоєнний смичок, отриманий від Плакси і вижлеця Афанасьєва з Люботина.

Щоб охарактеризувати голоси гончих сімейства «охот.» недостатньо десяти статей, це зробив колектив прихильників «сергеєвських гончих», видавши в цьому році книгу «Ваш Сергеєв». Я тільки поділюся своїми враженнями і памʼяттю про найспівочіших гончих цього сімейства. Це, перш за все, ч. Кара 3715 р.г., видурена мною у покійного Є.М. Мельникова для освіження крові українських р.г. Характерним випадком для цього пригадую Республіканські змагання під Полтавою, де її судили К.М Євсеєв і Заворуєв з Луцька. Кара так вразила К.М. своїм голосом і роботою по зайцю, що він бувало, коли вже і Кара не було, років через 10 все питав, чи жива ще та вижлиця, на голос якої він купився за силу, а дав 8-5-5.

На полюванні в урочищі Лісоводське чую два гончаки ведуть на мене русака, але при цьому один гонить голосом 8-4-5, а другий голосом 9-7-5, і такий приємний тембр в обох, що аж дух захоплює. Б‘ю русака, а по сліду вивалює на мене вижлець, який змінює свій голос. Виявилось, що це Розкат Набокіна А.В. Диво та й годі! Ще не раз я з задоволенням слухав його на полюваннях.

«Та це ж Анна Герман співає, а не Кобза 6671-охот. жене зайця!» - каже Кузьма Давидович Ромашов, донський козак, який має в своїй біографії необачливий проступок свого прадіда, в хаті (курені) якого старшина війська Донського напоїла вусмерть С. Разіна, зв‘язала його й видала царським поплічникам.

А потрібно тут згадати і маму Кобзи 6671-охот. Кварту Ромашова К.Д., голос якої теж був милозвучним, співучим, але поступався за силою дочці. Я оце пишу, а в голові дзвенять два дискантових голоси теж мами і дочки – Румянка-охот. Марченка О.П. була чисто зінбридингована на «охот.», а Флейта Є.М. Мельникова мала вже крові нашого Ридая 378 Горбовцева Б.Я. Його фото в книзі Ю.В. Букатевича «Гончаки» ст.68.

Не вижлець, а картинка, та ще й роботяга – Д-ІІ і Д-ІІІ по зайцю, голос 8-3-5. Передав Флейті не тільки відмінний екстерʼєр, але й сильний і чистий на віддачу голос. Бувало часто на полюванні обидві ці вижлиці гнали вкупі. Який сильний був дискант у Румʼянки, то десь на один-два тони в заливі Флейта мала перевагу. Їх гон досі дзвенить у мене в памʼяті.

Якщо спомин памʼятає красу і мелодійність голосів вижлівок, то зарев до сих пір Гая-охот. Марченка О.М. не можу зрозуміти, як можна пояснити ту гаму реву середнього на зріст вижлеця, з такого обʼєму грудей, нехай там металева гортань, але ж де взяти стільки повітря, щоб видати такий рев, та не однотонний, а змінний на кожному видиху.

Я був би зрадником, якби не розповів про гін своєї улюблениці Кобзи 6671-охот., яка прослужила мені 9 років. Скільки нагонок і полювань довелося пережити вкупі з нею. На своє чергування на пасіці я завжди брав і свою улюбленицю. Звечора не пускав її, бо недалеко від пасіки проходила автотраса. Табір наш знаходився всередині лісу Комсомольська сосна, який був посаджений не знаю ким, і примикав до природного акацієвого лісу. Між акацією і сосновою посадкою дорога не наїжджена трактором. Сосни впродовж 1,5 км, а завширшки метрів 300-350, з другого боку теж неїжджена дорога. Заєць у цьому лісі водився, не минало вранці і 10-15 хвилин, щоб не було побудки. Сильний із заливом гін 1-2 хв., і заєць виходив на дорогу від акації, і йшов униз до асфальту. Його не переходив, а 10 метрів пер сосною на другу дорогу, що в бригаду. До асфальту по просіці Кобза-охот. вела його з голосом, але не тим, що побудила, а якось рідко віддавала низький, нібито басовитий голос з 2-3 заливами, а вже по сосні до дороги в бригаду заливалася по-свіжому зовсім іншого тембру, чисто, змінюючи заливи по 3-4 рази. Не доходячи до бригади по другій дорозі, вона знову змінювала голос на рідшу віддачу і другі заливи. І так по три-чотири кола, поки я сам не витримував і не збивав русака в другу половину через балочку, сосну. Наганявшись там по 2-4 години, вижлиця прибувала в табір, випивала піввідра води і під причіп, від мух і бджіл, а ввечері додому. Таким чином ми досягали дві мети – тренування мускулатури і серця з легенями і задоволення від усвідомлення, що до сезону полювання на хутрового ми готові.

Хочу зазначити, що від Комсомольської сосни до урочища Дубки, де постійно виводилися вовки, було недалеко, але якимось дивом зустрічі з вовками у Кобзи не було, тобто вона вовків не ганяла, проте лисицю просто обожнювала і ганяла в тих же Дубках. Не скажу, що гін вовків вижлицями не жіноча справа, тому що р.г. Айна-охот. Синіцина В.В. ганяла і навіть душила підранка матерого вовка. Ми збірними зграями в чотири смички полювували і вовків (правда, переважно прибулих). Треба відзначити, що гін по вовках характерний тим, що йде з явною злобою і, як кажуть, з підвивом, і в зграях завжди був один або півтора смичка а.р.г. З поширенням полювання на вовків щось не вийшло, бо поки я валявся в госпіталі і лікарні, друзі мої щось не поділили і вовкогінна зграя розпалася.

У фізіологічному відношенні залив, зарев, злість певно відбуваються від сильнішого приливу мисливської пристрасті, будучи суто нервовим судомним стисканням голосового апарату. І якщо темперамент собаки при занадто витончених емоціях може породжувати і якість, але й є складовою великого пороку у гончака, через надзвичану схильність до співу або пустобрехство. Близькою причиною цього є зайва слабонервовість у звʼязку з поганим чуттям. Не маючи сили стримувати своє хвилювання, гончак виражає його звуками при всякому підозрілому запаху, визначити справжнє значення якого не дозволяє чуття.

На основі сказаного не можна не прийти до істини, що в формі собачого співу ми маємо справу не з простим стихійним звуковим явищем, не з невизначеними криками, а з матеріалом, з якого людський розум може створити різноманітні й ефективні звукові комбінації. І тут слід прийняти ще один нюанс, підказаний Р.М. Бондаренком в книзі «Моє рідне село» ст. 93-94:

«Мабуть, якійсь унікальній особливості з наступних поколінь відома ця таємниця космосу: чому вищі сили обдарували наш народ дивом із див – неповторним, самобутнім, неосяжним і недосяжним для всіх націй голосом! Унікального тембру, великої широти діапазонів ще не народив жоден з найбагатших і найекзотичнішмх куточків землі. Хіба що італійці, що разом з українцями володіють унікальним скарбом та, за тлумаченням фахівців, подібність пояснюють однією географічною широтою.

Унікальний голос – це наш унікальний генний код, що ревно плекається і збагачується від віку до віку як справжній скарб. Матінка Природа оселила тільки в Україні багатоголосу пісенність, мелодійність, унікальність – цими словами навіть самовпевнена Європа вже не одне століття змушена називати наших співаків.

Новий і Старий світ лише тепер прагнуть глибше і повніше відкрити й пізнати унікальний феномен українського голосу, наші ж пращури берегли й плекали це диво ще за сивої давнини».

Слід подумати, дійти до логіки, а чи не з тієї ж причини Природа наділила і р.г. тим єдиним у світі устроєм гортані, здатній витворяти пісенність гону на зразок їх власника. У цьому й тільки в цьому я бачу необхідність відновити р.г. в усіх їх діях. Зберегти і відновити – наша свята мета! Допоможи нам, Боже!

С. Шевченко, експерт Всесоюзної категорії



Украинская Баннерная Сеть