Рубрики
 
 

Передплата онлайн

 

Полювання

 

Арсенал

 

Собаки

 

Риболовля

 

Нотатки рибалки

 

Интерв'ю

 

Флора та Фауна

 

Законодавство

 

Газети (номери)

 

2017

 

2016

 

2015

 

2014

 

2013

 

2012

 

2011

 

2010

 

2009

 

2008

 

2007

 

2006

 

2005

 

2004

 

2003

 

2002

 

2001




Асоціація користувачів мисливських та рибальських господарств


Сайт посвященный общению на тему охоты и рыбалки



Головна Про проект Передплата онлайн Об'яви Форуми Контакти

Лось

Лось, або сохатий (Acles acles L.) – один з найбільших представників парнокопитних, належить до родини оленів. Він же найбільший представник нашої фауни. Довжина тіла дорослого самця – 2,2-3 м, висота в холці – 170-235 см, вага самців – від 300 до 650 кг, самиць – дещо менша. Голова лося видовжена, масивна, горбоноса, верхня губа нависає над нижньою. У молодих тварин з підборіддя звисає покритий довгим волоссям шкіряний виріст – “серга”. Самець має на голові лопатоподібні роги до 1,5 м завдовжки і вагою до 20 кг з короткими пальцеподібними відростками на “лопаті”. Самиці – безрогі. Тіло лося вкрите темнорудою грубою шерстю, довгою взимку (до 10 см) і короткою влітку (до 5 см). На шиї волосся видовжене, нагадує гриву. Хвіст короткий, малопомітний. Поширений лось у Східній Європі та Північній Америці. Улюблені місця проживання – берега лісових озер, боліт, лісові вирубки, зарослі осикою, вербою та вільхою місця.

Дорослі самці більшу частину року живуть поодинці, а самиці і молоді лосі тримаються групами по 5-6 голів. Взимку тварини інколи утворюють стада до 10-15 голів. Лось має добре розвинені слух і нюх, він добре пристосований до життя в заболочених лісах, добре плаває, може тривалий час знаходитись у воді, рятуючись від нападу комарів та гнусу. Вузькі довгі ноги дають змогу пресуватись у воді майже безшумно.

Гін починається з другої половини серпня і триває до кінця жовтня. У цей період збуджені самці глухо ревуть-“мукають”, риють копитами ями в грунті, ламають рогами гілки дерев – дають знати супернику про своє місцезнаходження і шукають зустрічі з самицею. У цей час лось втрачає властиву йому обережність, але людині краще не потрапляти йому на очі – може атакувати першим. Вагітність триває 8-8,5 місяців. В травні-червні самиця народжує 1-2 телят вагою 9-16 кг, але якщо двійню, то не більше 10 кг кожне. Молоді лосихи виношують як правило одне теля. Молоко поживне, містить до 13 % жиру і телята швидко ростуть. Уже через 4-5 днів можуть бігти за матір’ю, а в двотижневому віці в бігові не відстають від стада. Проте живляться молоком матері до 3-4 місяців, після чого повністю переходять на підножний корм. Через 6 місяців вага лося збільшується в 10 разів. Влітку лосі живляться переважно трав’янистою рослинністю. Особливо полюбляють соковиті болотні рослини: очерет, рогіз, лепеху, бобівник трилистий, глечики жовті (латаття) та багато інших. Загалом тварина споживає понад 250 видів рослин, як вищих (квіткових), так і нижчих (гриби, лишайники). За добу лось з’їдає 10-20 кг деревно-чагарникового та трав’яного корму. Взимку він їсть пагони верби, осики, молодої сосни, ялівцю. При невеликому морозі може гризти кору листяних дерев: осики, верби, тополі, клена. Негативний вплив лосів на лісову рослинність може мати місце лише при чисельності понад 10 голів на 1000 га.

Через рік самці і самиці важать 220-350 кг, а ще через рік самці важать 275-375 кг, лосихи – 275-360 кг. Через 4,5 роки вага самців сягає 360-620 кг, самиць – 350-410 кг. Після п’яти років лосихи перестають рости, а самці ростуть до десяти років. Після 12 років лось починає старіти. В природі лосів старших за 10 років зовсім мало – біля 3 %. У неволі вони живуть до 20 років і більше. У самців-лосенят в кінці першого чи на початку другого року життя з’являються ріжки-шпичаки завдовжки до 30 см. Твердіють роги в липні, а в серпні-вересні вони звільняються від шкіри. Скидання рогів відбувається з лисопада до початку січня. Наступні з’являються з розвилками, а лопатоподібні розвиваються лише на п’ятому році життя. В зрілому віці лось має роги з 8-10, а інколи й з 11-12 відростками. Однорічні й дворічні лосенята продовжують ходити разом з матір’ю, яка відганаяє їх лише на час спарювання. Статевої зрілості досягають на другому році життя, але самиці спарюються лише на третю осінь, а молоді самці беруть участь у гоні не раніше 3-4 років. Повний фізичний розвиток настає в 5-ти річному віці. Старі самці втрачають роги по закінченні гону в листопаді-січні. Нові починають рости в квітні-травні протягом 2-2,5 місяців. Вони вкриті оксамитовою шкіркою, яка злущується в серпні. Щоб прискорити цей процес, лось треться рогами об стовбури дерев та гілки. Линька волосяного покрову відбувається раз на рік, весною, починаючи з березня.

Вороги лося – вовк, ведмідь і браконьєр. Чи не найбільшу шкоду завдає останній. Дорослий лось досить сильний звір, щоб відбитись від вовка, але телята й молоді лосенята досить часто стають здобиччю хижаків. Доросла тварина може стати жертвою хижаків лише в багатосніжні зими. Основна зброя сохатого – його сильні ноги, - загрузають у снігу і він не може відбитися. Лосі часто гинуть, потрапляючи в меліоративні канали з крутими відкосами викладеними бетонними плитами, з яких вони не можуть вибратися. Влітку дуже докучають мухи-кровососи, оводи, а вночі – комарі та гнус.

Лось – цінна мисливська тварина, м’ясо його поживне і має хороший смак, шкіра дуже міцна і використовується для виготовлення замші, ременів та підошов для спортивного взуття.

Колись дуже поширений в Україні, лось внаслідок хижацького промислу понад 80 років тому був майже повністю винищений. Ще в перші післявоєнні роки він був великою рідкістю на наших землях. Незабутній Остап Вишня у своїй гуморесці “Лось” (1946 р.) писав: “Забрідає він (лось – Д.Г.) іноді і в центральну частину, доходить до Білорусії й до українського Полісся, але дуже й дуже рідко… Полювати на лося – річ дуже прибуткова, через те ми й узялися розповісти про спосіб цього полювання, хоч на Україні лосі й не плодяться”. Заборона полювання на лося дала позитивні наслідки і його чисельність почала зростати, що дало можливість вже в 60-80-х роках почати ліцензійний відстріл. У деяких областях (Сумська, Харківська, Полтавська) популяції лосів досягли високої щільності і стала відчутною деяка шкода від пошкодження цими тваринами лісових культур, особливо насаджень сосни, але в останнє десятиріччя кількість сохатих в Україні знову різко знизилася. Це пов’язано з розгулом браконьєрства та збільшенням чисельності “лісових санітарів” – вовків.

Ареал і чисельність лося кожні 70-80 років змінюється, нагадуючи амплітуду вдих-видих, тобто то розширюється, то звужується. Очевидно ми тепер спострігаємо період спаду (видиху).

Лось легко приручається. Заходи по його одомашненню з успіхом проводяться в Росії (Печоро-Іличський заповідник). Тут намагаються вивести спеціальну породу, яка б в умовах тайгового бездоріжжя могла переносити вантажі і була придатна для верхової їзди та упряжі. Відомий захисник природи, знавець біології лося професор О.О.Салганський досяг чималих успіхів у цій справі й в Україні.

За період лактації самиця дає 200-400 літрів високоякісного поживного молока. Лось невибагливий в утриманні. Для приручення відловлюють новонароджених телят, випоюють їх протягом 3-4 місяців коров’ячим молоком, підгодовують свіжою зеленню гадючника (рос. назва лабазник), зніту (рос.назва кипрей) та іншою трав’янистою рослинністю. В кормушках завжди має бути сіль. Годувати лосенят хлібом, коренеплодами не рекомендується. Малі привчаються пастись і ввечері самостійно повертаються до обійстя. З двомісячного віку лосенят привчають до упряжі і на третьому році життя дають повне навантаження. Дорослий лось перевозить в санях до 500 кг вантажу, проходячи до 30 км на добу. Вони перспективні і для використання в якості в’ючних і верхових тварин для мисливських господарств, експедицій в умовах бездоріжжя. Приручені лосі добре розмножуються, лактуючі самиці спокійно реагують на доїння. Незважаючи на певні успіхи в прирученні лося, роботи по його одомашненню ще не вийшли зі стадії експерименту і не набули широкого поширення.

За даними Державного комітету статистики України, опублікованими в журналі “Охотник” (№ 1, 2002 р., с.6-7) в 1991 році в Україні налічувалося 14 796 голів лосів, а вже наприкінці 2000 року чисельність їх зменшилась більше ніж втричі і склала лише 4 846 особин. Таке різке падіння кількості сохатих вимагає розробки й здійснення заходів, спрямованих на виправлення становища, що склалося.

Лось є окрасою нашого довкілля і чи не найціннішим об’єктом полювання. Справа честі кожного мисливського колективу сприяти його розмноженню і утримуванню популяції у науково обгрунтованих межах.

Чи пірнає лось?

Чи може лось пірнати? Чи поїдає він при цьому підводну рослинність? Питання, незважаючи на вдавану простоту, не настільки легке.

Загальновідомо, що лосі, як і дикі північні олені, – добрі плавці. У Якутії вони вільно перепливають Яну, Колиму, Лену в її середній частині. Бувають періоди, коли подолання водних перешкод носить у лосів масовий характер. Відносно довжини запливів у літературі є відомості, що в Кронштадт і його форти, наприклад, лосі припливали за 10-15 км. На Рибінському водосховищі вони проробляли шлях по воді до 20 км. Приблизно такий же заплив, як рекордний, наведений і для лосів, що живуть в Америці.

Що стосується пірнання лосів під воду, то цілком сформованої думки з цього питання, наскільки нам відомо, немає дотепер. Правда, ще давно, більше сотні років тому, відомий натураліст А. Черкасов в «Записках охотника Восточной Сибири» писав, що під час купання лосі «... вуха свої щільно притискають донизу й пірнають під водою на великі відстані». Але фактичних спостережень на цю тему не проводилося. А в передмові цієї книги (Чита 1958 р.) є цілком конкретна примітка редактора: «Лосі не пірнають і, тим більше, «на велику відстань». Вони можуть занурювати голову, дістаючи корм з-під води, але вуха в цьому випадку залишаються, як правило, зовні». У той же час в американській літературі приводяться випадки пірнання лосів на глибину до 5 м (Пітерсон, 1955).

Відсутність достатньої кількості достовірних спостережень, а це пов'язано також і з тим, що наука про поводження тварин - «етологія» стала особливо інтенсивно розвиватися лише в останні роки, привело до того, що окремі відомості про пірнання лосів не знайшли належного відбиття в спеціальних дослідженнях. У всякому разі у монографії «Дикі копитні Якутії» (1965) доктор біологічних наук О. В. Єгоров пише, що лось може лише частково поринати у воду, але виражає сумнів у його здатності пірнати глибоко й на тривалий, до 30-50 секунд, час. За словами якутських мисливців, зауважує він, лосі лише іноді занурюють голову у воду по очі, в у безпечному місці – по вуха, коли годуються або зганяють із голови комах.

Чи не так це? Приведемо фактичні спостереження під час експедиційних виїздів у різні природні райони Якутії. Перша зустріч із лосем, що годується водною рослинністю, відбулася в долині ріки Токко (Південна Якутія). Починалася друга половина сонячного серпневого дня 1963 р. Було тихо. У повітрі настирливо кружляли ґедзі. Велика лосиха забрела по черево в лісове озеро й, озирнувшись навколо, занурила у воду морду, а потім і всю голову. Довго, біля хвилини, вона збирала під водою водяні рослини, і коли, фиркаючи, жадібно ковтала повітря, у неї з рота звисали трав'янисті «кучері». Вона повільно пережовувала їх, потім знову занурювала голову у воду. Мокра голова її здавалася некрасивою, коли вона обтрушувалася, великі, як у сетера, вуха, ударяючи по голові, видавали голосні хлопки.

Озеро на цій ділянці густо поросло водоростями. Захоплена поїданням цих рослин, лосиха довго не зважала на присутність людей, і ми із двадцяти кроків спостерігали за її трапезою.

Іншим разом, 1 серпня 1966 р., купання лося мені вдалося спостерігати на притотоці Алдану – річці з назвою Амга. Надвечір, після проробленого маршруту ми поверталися до табору й побачили лося на неглибокому перекаті. Якийсь час він діставав придонні рослини, занурюючи голову у воду. Потім направився до бистрини й, занурившись у швидкий потік, повільно поплив до протилежного берега. Течія зносила його все ближче до нас, було добре видно горбоносу морду з великими вухами й спину. Відчувши під ногами дно, лось на мить зупинився, після чого цілком поринув у воду.

Пройшло біля півхвилини, перш ніж він з'явився на поверхні, потім пірнув знову. Хвилин двадцять тривало купання лося. Він вийшов на берег, обтрусився і, довгоногий, сухорлявий, пішов у ялиновий ліс. Мисливствознавець, що у цей час перебував у таборі й помітив лося раніше нас, розповів, що лось вибіг до ріки швидко й відразу ж кинувся у воду, очевидно рятуючись від гнусу.

У деяких випадках купання лосів і їхні годівлі у воді набирають масовий характер. Надвечір 4 липня 1971 р. на півночі Якутії, у районі середньої течії Колими, ми з лаборантом на брезентовій байдарці об'їжджали озеро з численними заводями. Невеликі хвилі на плесах до півночі вляглися й поверхня озера стала дзеркальною. У ній відбивалися й легкі мармурові хмари, і червона смужка зорі на обрії, і наша байдарка. Часом ми лякали зграйки качок, але вони знову сідали на озеро, відлетівши на безпечну відстань. Мій супутник вийшов на острів, але відразу поспішив назад, показуючи на протилежний берег, де на тлі кущів виднілася якась темна пляма. Ми підплили ближче й чітко побачили лося, що стояв майже на середині озера. Видно було тільки його голову й горб. Судячи з масивних рогів, це був старий великий самець. Він купався, зникаючи під водою на 10-15 секунд так, що ховалися навіть кінчики рогів. Ми підійшли до нього майже на відстань байдаркового весла. Лось не просто купався. З'являючись на поверхні, він щораз пережовував водорості, що удосталь росли на дні водойми.

Ми направилися до того місця, де перервали свій маршрут, і відразу побачили ще одного лося. Самець-одноліток сповз з крутого схилу й, небагато відпливши, почав приймати «водні процедури».

Уже під ранок ми вирішили відпочити на березі, коли на середині озера якось зненацька для нас з'явився ще один лось віком п'ять-шість років. Він також купався, цілком поринаючи у воду, але залишався там довше – по 30-40 секунд. Біля години лось «приймав ванну», а коли повернув до берега, назустріч йому вийшла лосиха, яка годувалася в прибережній смузі.

Повертаючись на базу, ми на цьому ж озері побачили ще одного, п'ятого лося-плавця, який увійшов в озеро в тій частині його, де вже пролягав наш маршрут.

Таким чином, на питання «чи пірнає лось?» можна відповісти тільки ствердно.

Пірнання лосів у Якутії, очевидно, явище не настільки вже й рідкісне і спостерігається в різні години доби й припадає на липень – серпень, коли звірі зазнають особливо сильне страждання від спеки та гнусу. Окрім цього, на дні водойм вони знаходять соковиті живильні рослини. Що стосується глибини занурення, то у всіх випадках вона не перевищувала росту тварини, і лось після виринання ставав, як правило, на ноги.

Д. Голда



Украинская Баннерная Сеть