Рубрики
 
 

Передплата онлайн

 

Полювання

 

Арсенал

 

Собаки

 

Риболовля

 

Нотатки рибалки

 

Интерв'ю

 

Флора та Фауна

 

Законодавство

 

Газети (номери)

 

2017

 

2016

 

2015

 

2014

 

2013

 

2012

 

2011

 

2010

 

2009

 

2008

 

2007

 

2006

 

2005

 

2004

 

2003

 

2002

 

2001




Асоціація користувачів мисливських та рибальських господарств


Сайт посвященный общению на тему охоты и рыбалки



Головна Про проект Передплата онлайн Об'яви Форуми Контакти

Повернемо свій статут у наш монастир

 

Всякому городу нрав і права,

Всяка імієт свой ум голова,

Всякому серцю своя єсть любов,

Всякому горлу свой єсть вкус каков.

А мні одна только в світі дума,

А мні одно только не йдет с ума.

Сковорода Г.С.

 

 

У червні 1997 року зовсім випадково збулася моя мрія – я придбав собі лягаве цуценя. Везучи тоді додому сучечку дратгаара, я не міг натішитися таким щастям, як, утім, і надалі аж до її загибелі. Вона приносила мені тільки радість, оскільки мала всі якості мисливського собаки, про які я міг тільки мріяти.

Як потім з'ясувалося, мала вона класичне забарвлення, характерне для порід цих собак. Хоча на той час у мене й був нормальний зір, однак уже в процесі натаскування цуценяти, а потім і при проведенні з ним полювань, я дійшов висновку, що творці цієї породи доклали максимум зусиль для того, щоб створити якнайбільше незручностей мисливцям, які використовують в угіддях цих собак, тому що забарвлення, класичне забарвлення дратгаарів, було створене ніби спеціально для маскування тварини в мисливських угіддях. Як я дізнався вже пізніше, демаскуючий білий колір у собак, у виведенні яких брав участь пойнтер, вважався неприпустимим. Хоча, якщо говорити точно, то не демаскуюче забарвлення, а забарвлення, що виявляє собаку в угіддях і допомагає мисливцеві визначити його місцезнаходження. Чому так зробили німецькі селекціонери, я не знаю, однак можу припустити, що угіддя, в яких полюють німці, дуже відрізняються рослинністю від наших, зарослих будяками до пояса, а іноді й вище людського зросту. Тому полювання з лягавими в них проходить у полях і лугах, які на момент полювання на пернату дичину схожі, швидше, на поле для гри в гольф, а не для гри в піжмурки, де за дев'ять метрів і коня не завжди можна побачити. Правда, у наших угіддях полювання на перепела з лягавим усе-таки дуже доступне, тому що проходить на полях з обмолоченою стернею, якщо, звісно, поле ще не встигли підпалити.

Проблеми при полюванні з дратгаарами, які мають класичне забарвлення й хороші робочі якості (швидкість ходу, сильне чуття й широкий пошук), виникають відразу після відкриття полювання на фазана, оскільки останній віддає перевагу днюванню у високих бур'янах і загущених посадках чагарників і гаїв з густим підліском. Побачити дратгаара, що зайшов у такі угіддя і став у стійку, навіть із дуже хорошим зором у більшості випадків неможливо. От і виходить геть навпаки – «що для німця добре, то для радянського мисливця погано».

Звичайно, можна припустити, що німці таке забарвлення дратхаара прийняли за стандарт, тому що в результаті селекції й виведення породи була встановлена якась кореляція ознаки по забарвленню з робочими якостями дратгаарів. А, може, це просто німецька педантичність, коли у виводках домінували цуценята з таким забарвленням, от і вирішили, нехай буде так. Хоча, з другого боку, сказати про німців таке буде неправильно, оскільки вони дуже практична нації й, безумовно, була якась дуже істотна причина для цього.

Через сім чи вісім років мого полювання з дратгааром я дійшов висновку, що пора мені підстрахуватися й отримати від моєї помічниці потомство. Не буду стверджувати, що я навмисно обрав їй пару для в'язки з перевагою білого забарвлення. Просто такий пес знайшовся в сусідньому селі, і ми пов'язали наших красенів. Потомство від ціжєї в'язки вийшло дуже різним за забарвленням – від класичного до майже білого з коричневими плямами, причому з перевагою білого.

Для себе я залишив двох сучок, одну геть нестандартну, майже білу, а другу абсолютно стандартну, з перевагою коричневого забарвлення й крапу з сивиною. Уже при перших виходах в угіддя з моїми підрослими вихованками я побачив і відчув перевагу білого забарвлення в Білочки, тому що знаходити її в заростях бур'янів було набагато простіше, ніж її сестричку Боні. В угіддях вони практично не відходили одна від одної більш ніж на кілька десятків метрів, і, якщо одна з них ставала в стійку, то відразу й друга опинялася поруч. Їхня матуся, очевидно, через менш швидкий хід, як правило, полювала окремо від них, але незабаром результати роботи молоді зрівнялася з результатами роботи бабусі, як я тоді називав Гердочку, і я зрозумів, що вже маю гідну зміну помічниць.

Так воно й сталося. Цеценята гідно замінили матусю, і поки я полював із цією парою в мене особливих проблем у їхньому пошуку в угіддях не було. Сказати, що біле забарвлення корелювало з якимись істотними вадами в поведінці його власниці я не можу. Швидше навпаки, Білочка зовсім не реагувала на спеку й була дуже витривалою. У мене навіть зʼявилася думка про необхідність повторення подібного експерименту з метою завести нову собачку з перевагою білого забарвлення.

Та не склалося. На той час хтось послав на наші голови ФМСУ, і законно провести такий експеримент стало вже неможливо. Самі розумієте, ходити на полювання з собакою без документів, надаючи можливість кожному стрічному перевіряючому псувати вам задоволення від полювання, ніякого сенсу немає. А оскільки моя помічниця родоводу не мала, я був змушений купити собі цуценя «з паперами», як того вимагає Закон. Цуценя мало відповідне до породи забарвлення й проблеми з його пошуком у будяках постали переді мною знову.

На той час у мене вже виникли проблеми із зором (я думаю, через мої постійні нічні чергування в мисливських угіддях, які вимагали постійної напруги зору). Цей фактор змусив мене придумувати якісь способи позначення помічниці на стійці. Спочатку це був червоний нашийник, який допомагав, але дуже слабко. Далі я звернувся до теми виготовлення собачих жилетів яскравого жовто-помаранчевого кольору, що різко покращило можливості знаходження лягавого. Щоправда, перші мої екземпляри часом не витримували навіть одного полювання й розривалися в заростях на клапті. Незабаром шляхом проб і помилок я створив жилет, який міцно сидів на собаці. У передній його частині я зробив обичайку, в яку вставляв нашийник, і передню частину жилета закріплював нашийником на собаці, завдяки чому він практично не зривався з тварини. Собаку в такому жилеті було помітно здалеку навіть у дуже великих заростях. Щоправда, дія жилета поступово знижувалася, тому що він втрачав свій колір, та все-таки на одне полювання його вистачало, а до наступного його треба було, як мінімум, попрати. Сьогодні я дійшов висновку, що оптимальним є жилет описаної конструкції з великими міцними ґудзиками на спині.

Я думаю, що проблема, описана мною при пошуку лягавого в стійці в заростях, знайома не тільки мені, але й більшості мисливцям старшого віку. Не обходить вона й молодших, тому що не у всіх гострота зору дорівнює одиниці, і не в усіх є можливість придбати біпер (електронне обладнання для пошуку собак). Думаю, багато любителів полювання з лягавими були б раді мати можливість ходити на полювання з собаками, забарвлення яких не створювало б незручностей, а приносило б масу задоволення для них особисто, а не тільки прибуток для заводчиків німецьких порід. Може, німцям нехай німецьке, а нам – наше, зручне для нас, оскільки стан наших угідь до німецьких стандартів дотягне дуже нескоро.

На завершення хочу сказати, що все вищевикладене це результат багаторічного мисливського досвіду полювання з собаками, спостережень за подіями, що відбуваються з мисливським собаківництвом і результат розмірковувань над тим, як було б краще зробити для загальної вигоди й зручності в цій частині мисливського господарства й для всіх простих мисливців. Я підкреслюю – саме для простих мисливців, чиї доходи при нинішній ситуації не дозволяють їм не те, що купити дороге цуценя з усіма атрибутами його винятковості, але, якщо справи нашої економіки підуть так і далі, то багато хто взагалі втратить можливість займатися полюванням, навіть без собаки. Я певен, що більшість наших «слуг» про це тільки й мріють, щоб усякі там ваньки не плуталися в них під ногами на полюванні чи обурювалися й противилися прихватизації мисливських угідь.

Та зараз не про це, а про те, про що я мрію для всіх нас, мисливців, які значаться рядовими. А мрію я про те, щоб Всевишній звернув увагу й на нас, мисливців, які хочуть без проблем і недорого придбати собі мисливське цуценя, від якого в майбутньому на власний розсуд брати потомство для себе й своїх товаришів, щоб керівництво УТМР, нарешті, згадало про свої обов'язки перед своїми утримувачами, і повернуло керування мисливським собаківництвом у свої руки. Я підкреслюю – мисливське собаківництво, а так зване спортивне нехай існує саме по собі, не нав'язуючи мисливцям свій статут у чужому монастирі.

Це я до того, що нічого проти ФМСУ/КСУ не маю, однак нехай вони займаються тими собаками і їх власниками, які добровільно залишаться або вступлять у їхні лави. Суто мисливським собаківництвом, звісно, мають опікуватися мисливські організації, навіть якщо їм це й не в радість, але вони зобов'язані відпрацьовувати гроші, що витрачаються ними з загальної каси на благо членів товариства. І іншої, більш гідної організації, ніж УТМР для цього я не бачу.

В. Щербак



Украинская Баннерная Сеть