Рубрики
 
 

Передплата онлайн

 

Полювання

 

Арсенал

 

Собаки

 

Риболовля

 

Нотатки рибалки

 

Интерв'ю

 

Флора та Фауна

 

Законодавство

 

Газети (номери)

 

2017

 

2016

 

2015

 

2014

 

2013

 

2012

 

2011

 

2010

 

2009

 

2008

 

2007

 

2006

 

2005

 

2004

 

2003

 

2002

 

2001




Асоціація користувачів мисливських та рибальських господарств


Сайт посвященный общению на тему охоты и рыбалки



Головна Про проект Передплата онлайн Об'яви Форуми Контакти

Природно-заповідний міф України

Національні природні парки, заповідники та інші об'єкти природно-заповідного фонду України створюються для збереження природи й розвитку туризму, тобто популяризації природоохоронних знань.

От що з цього приводу написано в ст.20 Закону про природно-заповідний фонд України:

Національні природні парки є природоохоронними, рекреаційними, культурно-освітніми, науково-дослідними установами загальнодержавного значення, що створюються з метою збереження, відтворення і ефективного використання природних комплексів та об'єктів, які мають особливу природоохоронну, оздоровчу, історико-культурну, наукову, освітню та естетичну цінність.

Та це, як то кажуть, у теорії, а давайте подивимося, як же це працює на практиці. Візьмемо для прикладу Ічнянський національний природний парк, розташований у Чернігівській області, за якихось півтори сотні кілометрів від Києва.

Отже, парк існує більше десяти років, і коли його створювали, місцевому населенню, у якого фактично забрали землі під високі ідеї охорони природи, обіцяли й полювання, й риболовлю, й хороші дороги… У результаті за весь час існування парку нічого з обіцяного не тільки не виконана, а навпаки. Парк став, по суті, «сімейним підприємством», де працюють родинами або ж за сімейними рекомендаціями. Уся «природоохоронна робота» парку зводиться в основному до рубок. Їх тут лукаво обзивають санітарними рубками або ж природоохоронними заходами.

Разом з тим, за весь час існування парку не розроблено жодної наукової програми з охорони рідкісних видів тварин, більше того, співробітники парку навіть не знають, які види рідкісні і які занесені до Червоної книги. А що охороняється в заповідних зонах не знає взагалі ніхто… Тобто заповідні зони існують для того, щоб… бути. Так заведено, щоб у парку було сто-двісті гектарів заповідних зон, от вони і є, а що там такого, що вимагає режиму заповідності, які рідкісні рослини чи тварини – невідомо нікому. А все тому, що головний показник – це відсоток заповідності, тобто не кількість видів тварин і рослин, а абстрактна цифра.

Власне кажучи, і це вже не так погано. Оскільки, маючи майданчик для роботи, уміло керуючи природними процесами, використовуючи різні методи управління тваринним і рослинним світом, можна й потрібно сформувати необхідні умови для оптимального розвитку природних процесів. Однак, як уже зазначалося, жодної реальної наукової програми за весь час існування парку не було розроблено й доведено до практичного результату.

Сьогодні в Україні є більше сорока національних природних парків. Фінансування їх далеке, дуже далеке від ідеального. При цьому Міністерство екології з завидною наполегливістю ратує за розширення особливо охоронюваних територій і створення нових національних природних парків. І все це замість того, щоб забезпечити необхідне фінансування й керування вже існуючими парками, адже простіше просто розширювати абстрактний відсоток заповідності!

А тепер давайте порівняємо. Для прикладу візьмемо середньостатистичне успішне мисливське господарство, де тварини не просто міфічний відсоток заповідності, а абсолютно конкретний показник, тому що для мисливського господарства це гроші. Отже, у національному природному парку працює близько тридцяти осіб охорони. А от в мисливському господарстві – тільки троє. Так, усього троє осіб охорони. Однак вони справді працюють! І результати перед очима. Якщо в парку немає жодного лося, то в мисливському господарстві їх кілька десятків. При цьому вони не бігають з кута в куток, як на «заповідній території», під пресом юрб браконьєрів, а спокійно пересуваються по території господарства. Абсурд, скажете? Так, загалом, бо ті, хто, за нормами закону, має охороняти, не дуже й охороняють, швидше створюють видимість, а от ті, хто нібито «знищують і стріляють», насправді оберігають...

Повну версію статті читайте в газеті "Полювання та риболовля" ("Охота и рыбалка")

С. Гладкевич



Украинская Баннерная Сеть