Рубрики
 
 

Передплата онлайн

 

Полювання

 

Арсенал

 

Собаки

 

Риболовля

 

Нотатки рибалки

 

Интерв'ю

 

Флора та Фауна

 

Законодавство

 

Газети (номери)

 

2017

 

2016

 

2015

 

2014

 

2013

 

2012

 

2011

 

2010

 

2009

 

2008

 

2007

 

2006

 

2005

 

2004

 

2003

 

2002

 

2001




Асоціація користувачів мисливських та рибальських господарств


Сайт посвященный общению на тему охоты и рыбалки



Головна Про проект Передплата онлайн Об'яви Форуми Контакти

Тільки не завтра...

Скільки пам'ятав себе маленький Василько, як переправитись Десною, зразу за заростями ожини буде ставок. Такий собі, невеличкий — завширшки як город бабці Ганни, а завдовжки, може, трохи більший. Береги зелені-зелені, там зарослі очерету та м'яти, а той, що ближче до річки та крутіший, не весь зелений, а з білого-білого піску, що, як казав батько, насипав сюди якийсь "земснаряд". Сталося це тоді, коли ще батько був, як сам Василько тепер. Де-не-де по воді розкидане латаття, і поміж нього зранку виринають із води білі зіроньки. Саме такими прикрасила себе Наталка Пінчуківна на Івана Купала, два тижні тому.

Хлопці тоді цілий день стрибали із стовпів, що височіли на місці колишнього причалу — звичайно, не з самої верхівки, та усе ж таки з висоти стрибали! Дівчата вовтузились поодаль, та Василеві, що якраз зібрався стрибати зі стовпа, добре було видно Наталку, її струнку невисоку постать із ледь набухлими пуп'янками грудей та вінок з білих лілей на темному волоссі. Задивився хлопчина та й полетів у воду не "ластівкою" або хоча б "горобчиком", а розмахуючи у повітрі руками та ногами, добряче набивши

собі пуза. Отож у той день він рано влігся спати, а вночі йому наснилося, наче то зірки з неба попадали у воду і перетворилися на лілеї.

На мілину, як загадував собі Василько, коли ще був зовсім малим, виповзали грітися черепашки (і що тільки дитина не вигадає — сміялась мати), зовсім невеличкі рибки спокійно плавали серед водоростей, а одного разу малий побачив щуку, що нерухомо стояла біля самого берега, в тіні від куща верболозу. Тоді хлопець ще рибу не ловив, а тільки сидів у затінку або їв ожину, що її поруч було досхочу, та дививсь, як батько тягав краснопера та окуня, а бувало, що й підляща зачепить. Тут вперше Василь взяв у руки вудку, тут спіймав першу у своєму житті рибу (бо від першого закиду ліски у воду до першої рибки чимала дорога!). Малий з татом пішов на риболовлю у неділю, старанно насадив черв'яка на гачок, та ще й поплював на наживу; закинув та довго й зосереджено дивився на поплавець, поки, нарешті, окунь впевнено не затопив його. Ходив Василько на ставок і з друзями.

Пройшло літо, далі ще одне. Рибальські дороги вели рибалку у дальні далі, звідки одного разу повернувся

хлопчина щасливий, перемазаний з голови до ніг, із кілограмовим карасем! Але, долаючи шляхи, раз по разу завертав Василь до "свого озера. Бо де ж перепочити після дальніх подорожей, як не тут, де сонечко заплуталося у вербах, та ожина така смачнюча. Над Десною стояла післяполуднева тиша. Малий падав у траву горілиць і довго дивився в блакитне небо з білими хмарками, де парила пара яструбів. А тоді біг додому.

Липнева ніч коротка. Увечері повітря прозоре-прозоре, і сонце повільно сідає за лісом. Василь влітку зазвичай ночував на горищі, куди крізь розчинене вікно дивилися зорі, і де, невідомо чому, кожного вечора з'являвся кіт Борис, майже точна копія телевізійного ззовні і такий же розумник. Погано спав чомусь хлопець цієї ночі, та крізь сон чув, як десь мотоцикл півночі їздив, і брудна лайка шматувала, наче іржава консервна банка ногу, казку ночі.

...Темно. Черепашки спокійно поснули на листах, а деякі на самісінькому дні, закривши свої хатинки. Міцно захищені вони від усяких хижих тварин в озері, і навіть щука нічого не може тут зарадити. Та ось несеться крізь хащі страшний Молох о трьох головах — Ненажерливість, Жадібність, Тупість. Несуть смерть всьому живому виродки роду людського, князьки, що уявили себе богами... У своїй бундючній самозакоханості протиставляють себе землі, що їх народила, стаючи її ворогами. Стережися, мальок. Дарма, що ти народився на світ тиждень тому. Дарма, що ти взагалі народився. Районна "шишка" приїхала "отдыхамс", прихопивши електровудку.

Наче льодяними лещатами стиснуло м'язи окуню. Чорний памороч затьмарив очі щуці. Радісними вигуками варвари зустрічали спливаючу рибу, орудуючи в темряві підсакою. На дні озера у каламутній воді залишились лежати, наче розкриті пуп'янки квітів, тисячі мертвих черепашок. Поруч нерухомі санітари — раки з простягнутими клешнями — немовби і після смерті охороняли білі зірки лілей, що більше не виринуть зранку. Витягнуто кільканадцять кілограмів риби. Залишено на поталу воронню втричі більше. Розтоптано ще одне блакитне озеро — вічко. Кажуть, що темрява все покриє. Боже, яка ж ти темна, українська ніч...

Прокинувшись на світанні та похапцем схопивши вудку, Василь побіг до озера. Вибіг на берег, остовпів, і довгу мить не міг нічого збагнути, побачивши чорний мотоцикл із коляскою, та три тіні, що вовтузились поодаль. Наче уві сні, хлопець крутив головою, переводячи погляд із білих риб'ячих животів на поверхні води до недбало кинутих на березі акумуляторів, поки все не зрозумів. Потім обережно зробив кілька кроків назад, у хащі. Браконьєри! Пригадав, як у сусідньому селі торік ховали рибінспектора. Батько того вечора прийшов пізно, та Василь не спав, а чув, як батько матері казав, що дядька Петра вбили ті, кому він заважав. Не любили чомусь Петра на селі. Казали, що рибінспектор — сам найперший браконьєр. Та Василь не дуже-то й у це вірив. Відлюдкуватий Петро жив у хаті край села, на березі деснянського старика разом із старою матір'ю. Одного разу рибінспектор прийшов у школу, і на класній годині розказував про шкоду, яку заподіює річці людина з електровудкою, динамітом, сіткою... Що як не ганяйся за браконьєрами, усіх не переловиш. Що вчора вони були. І сьогодні їх, як грибів у лісі. Але тільки не завтра! Бо не буде в річці риби. Тут Василь заплющив очі, уявляючи, як дядько Петро ловить великим сачком браконьєрів, чомусь схожих на тарганів, тільки з великими зубами, а вчителька вирішила, що він спить, та при усьому класі (і Наталці Пінчук у тому числі) присоромила. Отож ту класну годину Василь запам'ятав добре.

Хлопці із сусіднього села потім казали, що колись "цей чорт" був на війні в якомусь Афганістані. Василь не знав, що то за "Афганістан", але вірив своєму батькові. А батько казав, що Петро справжній чоловік, тільки війною скалічений. Що він і досі наче на війні...

Що ж йому робити? Серце скажено калаталося. Страшно вертатися назад. Але ж це його озеро! Сльози душили хлопця. Гарячі, вони крапали на траву, вологу від нічного дощу. А як же черепашки? Щука? Дядько Петро? Треба зіпсувати мотоцикл! Викрутити "золотники"! Непомітно прокравшись, спустити колеса. Тоді ці браконьєри нікуди звідси не поїдуть. А потому — мерщій у село, по допомогу!

Хлопче-хлопче... Василько... Маленький мрійник, справжній цар своєї водної держави. Як славні пращури, без тіні сумніву кинувся ти на захист рідної землі. І, як вони, склав за неї голову. Піде ввечері шукати тебе батько, а ти лежиш і блакитними очима у небо дивишся.

Уставай, хлопче! Ось рідна хата. На столі стоять, накриті рушником, твої улюблені вареники з вишнями та глечик із молоком. Але ти чомусь не хочеш їсти...

Уставай, хлопче! Наталка тепер напевне зверне на тебе увагу, бо ти герой. А батько неодмінно візьме на полювання, і навіть дасть раз стрільнути з рушниці. Уставай! Яка це дрібниця — подряпина на скроні! А він лежить і не чує.

У хаті майже порожньо. Він та вона чекають машини, що забере їхні останні речі.

—Увімкни радіо, люба.

—Добре.

—"...але вбивць досі не знайдено. Останні політичні новини області. На довиборах у обласну Раду переміг нинішній голова райдержадміністрації, товариш..."

Євген ГРИДЬКО Літки — Київ, вересень 2002



Украинская Баннерная Сеть