Рубрики
 
 

Передплата онлайн

 

Полювання

 

Арсенал

 

Собаки

 

Риболовля

 

Нотатки рибалки

 

Интерв'ю

 

Флора та Фауна

 

Законодавство

 

Газети (номери)

 

2017

 

2016

 

2015

 

2014

 

2013

 

2012

 

2011

 

2010

 

2009

 

2008

 

2007

 

2006

 

2005

 

2004

 

2003

 

2002

 

2001




Асоціація користувачів мисливських та рибальських господарств


Сайт посвященный общению на тему охоты и рыбалки



Головна Про проект Передплата онлайн Об'яви Форуми Контакти

Другий день народження

Полювання на кабана – справа серйозна. Вона потребує від мисливця багато знань і вмінь. Це і знання звичок цього досить небезпечного звіра, і холоднокровності, і вміння влучно стріляти, і надійної зброї з не менш надійними набоями, і ще багато чого. Усе це я чудово знав і знаю, адже за плечима чималенький мисливський досвід, до якого входять сім років роботи єгерем та постійна участь у промисловому відстрілі. Але кілька, незначних на перший погляд, порушень, які наклалися одне на одне, стали в результаті небезпечними для життя, що й дало мені привід святкувати свій другий День народження. Я часто "прокручую" в голові події того далекого грудневого дня і, зрештою, дійшов висновків, якими хочу поділитися з читачами. А втім, давайте по-порядку.

У п'ятницю, на «п‘ятихвилинці» мисливствознавець повідомив мені про колективи, які я мав обслуговувати в наступні вихідні. Усе, здавалося б, було як завжди, якщо не брати до уваги погоду, яка внесла свої корективи в наші плани. Близько шостої ранку з неба ніби з мішка сипонув густий лапатий сніг. У безвітряному просторі сніжинки падали суцільною стіною і поки я викурив на ґанку сигарету, розкішний кущ жасмину перед хатою вдвічі зменшив свою висоту під сніговою ковдрою. Цей сніговий вальс тривав лише хвилин двадцять, але за цей час довкілля невпізнанно змінилось. Дерева обліпило снігом, і стояла така тиша, що аж у вухах дзвеніло. Ні тобі собака збрехне, ні півень прокукурікає.

На душі чомусь було неспокійно. Неквапно випиваю чашку чаю, перевіряю набої в патронташі, викладаючи шротові, адже сьогодні вони зайві. Усі лисиці по норах сидітимуть. Світло фар автомобіля вдарило у вікно. Час! Планшетку й рушницю на плече, а домашнім традиційна відповідь на їхнє «ні пуху!». Цей колектив у мене вперше, жодного знайомого обличчя. За командою швиденько шикуються в дві шеренги для інструктажу. Темп і злагодженість шикування наштовхують на думку, що переді мною стоять військові. Запитую про це у начальника колективу і отримую чітку відповідь: «Так точно!». Інструктую довго, особливо наголошую на неприпустимості стрільби по нечіткій цілі. Також нагадую, щоб частіше в стволи заглядали. Хтось із мисливців простягає мені "виріб № 2" тобто, даруйте, презерватив. «Навіщо?» - у мене від здивування брови полізли під шапку. «Надіньте на стволи, тоді в них сніг 100 % не потрапить, перевірено практикою», - відповідають мені.

- Давайте ягда залишимо в машині, бо важкувато йому доведеться при такій глиби на снігу, - звертаюсь до власника.

- Нехай розімнеться, - усміхається.

Милуюсь парою красенів лайок та задерикуватим ягдтер‘єром і здивовано дивлюсь на «карикатуру» (суміш лайки з дворнягою), яка виглядає з вікна машини. Уже тоді пропонували заборонити використання нечистокровних собак на полюванні, але я особливо не опирався, бо господар показав мені шрам від кабанячого ікла на боці "карикатури", як я нарік його для себе.

- Так, хлопці, кабан у загоні повинен бути обов'язково, бо на горі стоїть гектарів з чотири нескошеної кукурудзи. Від загоничів потрібно побільше галасу, бо сніг буде глушити голоси. Рушниці залишите в машині, щоб зопалу хтось сусіда не пригостив свинцем. Хвилин за двадцять ми будемо на номерах, - кидаю «гучкам» останню настанову і веду стрільців по м'якому снігу полем, показуючи кабанячі лази. Мій номер крайній. Переді мною снігові бархани, але я знаю, що це омана. Під снігом густющі зарості. Там і бузина, і аморфія, переплетена хмелем та диким виноградом, і свищі з акацієвих пеньків з гострющими голками. Кабани, швидше за все, лягли тут, а, можливо, і в молоденьких соснах.

Невдовзі почулися приглушені голоси загонщиків, які повільно наближалися. Раптом за якихось метрів сорок в‘їдливо, з люттю заголосив собака, і «ухнув» кабан, від чого захиталися списи молодих акацій, і посипався сніг з хмелевих ліан. Зліва, краєм лісу, сунув геть засніжений загонич, а за ним понуро плентаються дві лайки. «Що ж це за собаки такі, що в бійку не кинулись?» - запитую сам себе і в цей момент чую азартний голос ягдтер‘єра, що прибіг на підмогу.

- Чому в гущак не пішли? - шепочу до загонича.

- Еге! Інші збилися збоку, а я що, найдурніший чи мені більше за всіх потрібно? - огризається.

Залишаю надто «обережного» на своєму номері, а сам обходжу місце сутички собак із кабаном. Звичайно, мені не потрібно "більше за всіх", але ж там собаки біснуються, ризикуючи життям. Продираюсь через зарості, готовий до миттєвого пострілу. Що-що, а собак я дужче за всіх домашніх тварин люблю, а таких, які працюють по звіру – і поготів! Потрібно виручати забіяк. Можливо, вепр почує мене і вискочить з укриття на чисте місце. Найбільше переймаюсь за ягда, адже в глибокому снігу у нього мінімальні шанси на порятунок. Лише швидка реакція та природна вертлявість можуть врятувати його від ікол сікача. У тому, що в гущаку тримав оборону вепр-одинець мене переконала тривалість поєдинку на одному місці. Якби там була самка з виводком, то за цей час собаки "відкололи" б когось із молодняку.

Клацання ікол і собачий лемент лунають за якихось метрів п'ятнадцять, а побачити нічого не можу. Доводиться нахилятися і, колінкуючи, наближатись по «тунелю» практично навпомацки. За комір та на стволи сиплеться сніг. Враження не з приємних. Тут я припустився першої помилки. У подібному випадку доцільніше було б просто зробити постріл у повітря, а не пробувати підійти. Сікач, швидше за все, зірвався б з місця. Куди він побіг би після цього – це, звичайно, ще питання. Якщо на стрільців, то моє завдання виконано, а якщо від них, то легко можна було б його перехопити. Однак пусте хлоп'яче самолюбство та бажання показати "обрежному" майорові, що відвага не залежить від кількості зірок на погонах, штовхнули мене взяти кабана самотужки з-під собак. Друга моя помилка полягала в тому, що підкрадався в умовах обмеженого освітлення та відсутності маневру, звірячою стежкою. Коли б він спробував утікати своїм звичним шляхом, то просто зім'яв би мене.

Раптом за якихось 6-7 метрів я побачив собак, які з наїжаченою шерстю люто гавкали на засніжену купу, звідки лунав звук кабанячих «кастаньєт» і голосне чмихання звіра. Він зробив різкий випад вперед, відганяючи собак, і на якусь мить підставився під постріл. Я не встиг навіть приблизно оцінити розміри сікача, але заряд з 8,2 мм картечі (тоді це ще не було заборонено) в місце стику шиї з грудьми послати спромігся! Після пострілу кабанюра зробив великий стрибок вгору і вперед, впав, схопився і, невидимий в засніженому чагарнику, рвонув у протилежний від стрілецької лінії бік. За ним з голосом помчали собаки. Ягд відстав, а Буран голосив уже без особливої злоби на одному місці метрів за сто від мене. Витираю лице снігом і йду дивитись на результати свого пострілу. «Стрижка» є, а далі і кров з'явилася. Влучив!

- Я зайду зі свого боку, може, добити потрібно! - гукнув до мене зверху «обережний».

- Усім стояти на своїх місцях! - осаджую його, - я сам!

Від таких помічників користі ніякої, а от заряд картечі отримати можна. Перезаряджаю обидва стволи картеччю, бо коли і доведеться стріляти, то тільки зблизька, а на короткій відстані (до 10 метрів) жодна куля з гладкостволки за зупиняючою дією з нею не зрівняється. Треба зазначити, що тут я знову припустився помилки – варто було б трішки зачекати, перекурити і заспокоїтися. Якщо звір готовий, то уже нікуди не дінеться, а поранений за цей час знесилиться, зійде кров'ю або й дійде. Мене ж підганяла лише впевненість, що сікач віддав Богові душу, бо надто вже спокійно побріхували собаки.

Траншея від стрибків сікача тягнулася до сусіднього гущаку, а там терен з хмелем – гірше не придумаєш. А бодай тобі! Пробую обійти навколо, але раптом кабан стрімко перетнув просіку і забіг у сосни. Собаки за ним.

- Ось тобі і "дійшов", – промайнула думка. Проте часу на роздуми не залишало спокійне гавкання у сосняку, метрів за 30 від мене, не більше. Там видимість була набагато краща. Ось і Буран, а коло нього лежить сікач. Ягд вискочив на тушу "мастодонта" і смикав його за вухо. Кабан ще подавав ознаки життя – совав ногами, уривками хапав ротом повітря. «Доходить», – подумав я (і це було черговою моєю помилкою. Підранка, який подає ознаки життя, потрібно дострілювати обов'язково: звір не страждатиме і мисливцеві буде безпечніше. «Не вір, бо звір» - учить народна мудрість).

- Беріть мотузку та йдіть витягувати! - гукаю до мисливців двічі, а сам, присівши навпочіпки, дістаю з кишені цигарки, тримаючи рушницю на згині руки. До кабана метрів з 5 і в момент, коли я прикурював сигарету, він зробив спробу звестись на ноги. З другої спроби сікачеві це вдається і він, ніби лезо викидного ножа, кидається в мій бік. Від несподіванки я падаю на спину і одночасно перекочуюсь через плече. Сікач пролітає повз мене, якраз через те місце, де я прикурював! Буран хватає його за статеві органи ззаду, а ягд чіпляється за шию. Від різкого розвороту вепра вони падають у сніг, а розлючена звірюка повторює свій кидок. Я лежу на землі, тому встигаю лише перевернутися довкола своєї осі, відкочуючись від ікластої сивої морди на якихось сантиметрів сімдесят і пробую звестись на ноги. Але вепр розвертається для третьої атаки. Собаки знову вішаються на нього, на якусь долю секунди затримуючи звіра. Я розумію, що піднятися не встигну, тому стріляю, стоячи на колінах, в клиноподібну голову трохи вище від рівня очей...

Правду кажуть, що м'язи та мозок людини в звичайних умовах працюють на 10 % своїх можливостей і лише в екстремальних ситуаціях працюють на повну потужність. За такий короткий проміжок часу я встигаю прийняти рішення стріляти з колін, подумати, що вдруге вистрелити вже не встигну, бо можу зачепити собак, але, в крайньому випадку, доведеться стріляти й крізь собак…

Твердження про те, що куля рикошетить від кабанячого лоба, є хибним, адже заряд картечі зробив у лобовій частині вепрячого черепа дірку діаметром близько трьох сантиметрів та пройшов через всю шию! У сікача закінчити третю атаку шансів не залишилось.

Скільки часу тривав цей поєдинок, я не знаю. Мабуть, не більше десяти секунд, бо мисливці, які підійшли витягувати трофей, вирішили, що другий постріл був зроблений для того, щоб їм легше було зорієнтуватися. Якби ж то! Після пострілу я сів прямо на сніг і тремтячою рукою прикурив. До приходу хлопців нерви трохи заспокоїлися, лишилося лише відчуття великої втоми.

- А у нас що, ліцензія на відстріл бегемота була? – запитав якийсь дотепник, показуючи на сікача правицею.

- Я б по такому й не стріляв би! - озвався інший.

- Як це не стріляв би? Більше з собою не візьмемо, а поки що берись за мотузку та витягуй на поле, - розпорядився бригадир.

Але ягдтер‘єр, що всівся на кабанячій туші, не дозволяв нікому наблизитись, навіть укусив одну з боязливих лайок, яка, заскімливши, відбігла геть. Лише коли господар відвів його вбік, ми змогли сфотографуватись із своєю здобиччю. Власник красивих лайок попросив, щоб його й собак також сфотографували біля сікача, мовляв, таке фото гідне бути на обкладинці мисливського журналу.

- Так-так, - озвався похмурий, неговіркий чолов'яга, - спочатку на обкладинку, а потім унти з них пошити, бо для полювання собаки не годяться. Та й власникові собак також шкіру варто було б зняти за те, що таких собак у місті зіпсував. Чудові на вигляд, а користі з них... У нас на Уралі таких боязливих псів стріляють після першої притравки, щоб породу не псували і господаря не соромили. А такого роботягу-напівкровку, як Буран я б і на десяток породистих пустобрехів не проміняв би.

Хлопці добряче повпрівали, поки витягнули кабанюру на поле.

- Ти більше таких великих не стріляй, тягнути важко! - жартували вони.

При білуванні зі шкіри хлопці вирізали кілька картечин та дві кулі, що вже заросли у туші. Побував же цей кабан у бувальцях!

- Слухай, продай мені голову з сікача, - відкликавши мене вбік, попросив один, - розумієш, у нашого командира скоро ювілей, то ми віддамо її таксидермісту, а потім подаруємо комдиву.

- Беріть так!

- Ну, коли не хочеш гроші, то я тобі подарую свою рушницю! Дивись: «тулка», штучна! Мені з нею якось соромно полювати, а тобі в лісі все одно. Давай свої паспортні дані, я сам все переоформлю і через місяць привезу. Даю слово офіцера!

Я знав, що такими словами справжні офіцери не розкидаються. Я навіть зняв на всяк випадок з ощадкнижки 250 карбованців… Але ні через місяць, ні пізніше рушниці так і не одержав...

Далі все було за кращими мисливськими традиціями. І обід «на крові» з доброю чаркою та мисливськими бувальщинами і побрехеньками (а як же без них?), навіть печінку засмажили на великій сковорідці, й лише пізно ввечері поїхали гості з наших Піїв.

Уранці, під час гоління, на скронях я помітив кілька сивих волосин. Після цього на календарі я обвів дату полювання червоним фломастером, вважаючи її своїм другим Днем народження. Кожного року сам-один я обов'язково ходжу на місце сутички з вепром. Коли ще вживав спиртне, то обов'язково випивав там чвертку, а тепер лише влаштовую довгий перекур, згадуючи найдрібніші подробиці того далекого грудневого дня.

Отож, побратими, робіть висновки і не повторюйте моїх помилок. А свою першу лайку я назвав Бураном, на честь «карикатури», яка допомогла мені вийти неушкодженим з небезпечної ситуації.

Ю. Курочка



Украинская Баннерная Сеть