Рубрики
 
 

Передплата онлайн

 

Полювання

 

Арсенал

 

Собаки

 

Риболовля

 

Нотатки рибалки

 

Интерв'ю

 

Флора та Фауна

 

Законодавство

 

Газети (номери)

 

2017

 

2016

 

2015

 

2014

 

2013

 

2012

 

2011

 

2010

 

2009

 

2008

 

2007

 

2006

 

2005

 

2004

 

2003

 

2002

 

2001




Асоціація користувачів мисливських та рибальських господарств


Сайт посвященный общению на тему охоты и рыбалки



Головна Про проект Передплата онлайн Об'яви Форуми Контакти

Мисливські сходинки

«До охотничьей души надо дослужиться у Бога»

Григорій Петрович Данилевський

Мабуть, Скавронський (псевдонім І.П. Данилевського) тут трохи помиляється, а все-таки більше має рацію В. Висоцький у своїй пісні «Про переселення душ". Напевно, на час мого народження якийсь заповзятий мисливець віддав Богу душу, а той не знав, де її прилаштувати. Раптом він почув басовитий голосок новонародженого, що перекрикував січневу завірюху, і сказав їй: «Он твоє нове тіло! Іди, влаштовуйся».

Іншого пояснення я не знаходжу. Знаю тільки, що полюванням та зброєю я марив від тих часів, з яких себе пам'ятаю. Не було більшого свята для мене, ніж коли батько заносив у хату почистити свою рушницю. Тоді мені дозволялося обережно потримати приклад. Яка то радість була! З подушок миттю споруджувалась "барикада" і я строчив з кулемета уявних фашистів та різноманітних звірів, аж поки батько, якому набридало моє «дудукання» і він не починав жартувати:

- Збігай, синку, до баби на кухню!

- Насцо?

- Скажеш, щоб дала тобі коров'ячого масла губи помастити, бо порепаються!

Звичайно ж, губи не репалися, а "надувалися" від образи. А як же? Он брат від мене лише на чотири роки старший, а йому вже дозволялося зібрану рушницю потримати в руках. Я ще на той час не знав, що така доля менших дітей – завжди бути малими. Брат у першому класі вже стріляв із рушниці (яку підтримував батько) легесенькими зарядиками, а мені не дозволялося це робити навіть у другому!

...Зайців на початку 70-х років XX сторіччя було, що називається хоч греблю гати. Влітку вони робили шкоду на городах, доїдаючи капусту та моркву, а взимку натоптували цілі стежки по селу до садків, в яких люди були змушені обмотувати соломою молоді деревця. Тільки сонечко торкнеться горизонту на заході, як зайці починали харчуватись. Навіть наші дитячі крики, що на ковзанці лунали до повної темноти, їх не лякали. Крики, вереск стоять, а зайчик за якийсь десяток кроків спокійно гризе собі верболіз. Дуже багато тоді зайців було!

Та багато й мисливців у селі жило. Всі колгоспники та працівники цукрового заводу. У колгоспі вихідний день лише в неділю, а "заводянам", що працювали в три зміни, ще рідше вдавалося піти на полювання. Зате міських мисливців наїжджало багато. Зранку до вечора вони по полях стріляли вуханів.

Наші сільські в неділю на полювання виходити не спішили. Чомусь завжди збиралися в нашій хаті та заходилися снідати. Пили по чарці та смачно заїдали картоплею "в мундирі" з хрусткою квашеною капустою.

- Ну, пішли вже! - підганяв їх брат, що тоді ходив у третій клас, - он кияни вже бахкають!

- Нехай бахкають! Ось як вони зженуть усіх зайців у балки до села, то тоді й підемо, - озивалися мисливці, продовжуючи неквапно трапезувати. Я мовчки брав санки йшов на Гапчину гору, щоб не стільки кататися, як поспостерігати на полювання киян. Мені було строго-на-строго заборонено ходити за батьковою компанією. Он у минулий раз не послухав, а пішов назирці за ними, так увечері за непослух батько кілька разів легенько стукнув мене дубцем нижче спини. Цікаво, чому так світ влаштований, що задумує шкоду голова, роблять руки, а відповідає за все нещасне "нижчеспиння"?

Згори мені добре видно, як мисливці повиходили з хати і,утворивши підкову, поволеньки рушили по городах. З межі вискочив заєць та впав після кількох пострілів. Мої нерви не витримують. Миттю злітаю з гори на санчатах до хати, тільки курява снігова за мною здійнялася!

- Не йди за ними, бо казав батько, що битиме, - попереджає бабуся.

- Нехай б'є! - відмахуюсь і підстрибом біжу наздоганяти мисливців, що судячи з пострілів добули ще одного зайця. Мене помітили. Батько підкликав брата і щось йому сказав. Костик, кивнувши головою, біжить до мене.

- Давай додому йди! Швидко! – владно копіюючи татів голос, проганяє мене.

- Не піду! - пручаюсь я. Та брат сильніший . Він розвертає мене лицем до домівки, дає ногою копаня і з почуттям виконаного обов'язку наздоганяє мисливців.

Плачучи не скільки від болю, як від досади, сідаю на мерзлу ріллю.

- Не піду додому! Буду тут сидіти, доки не замерзну. А як замерзну і помру, то тоді будуть каятися, що не взяли мене з собою, та пізно буде! Скільки я так просидів незнаю. Знаю, що мене до реалій життя повернув незнайомий голос:

Чого плачеш, малий? заблудився?-сп1вчутливо запитав "чужий" мисливець.

- Мене татко з братом на полювання не взяли-и-и! – від жалості до самого себе починаю знову плакати.

- А ти тутешній? – запитують мене його компаньйони.

- Угу! Ондечки наша хата, - схлипуючи, показую рукою, - і не малий я!

- Чому ж такого козарлюгу не взяли? - з робленим співчуттям запитують мисливці, - то ходімо з нами, - сказав кремезний вусатий мисливець, простягаючи мені кілька цукерок.

- А зайців тут багато? - спитав хтось.

- Ага. Як у дурака махорки! - ввернув я в розмову почутий від старших вислів. Всі розсміялися.

-Ну, пішли, покажеш де у вас тут зайці.

-А он, бачите діда Гирмана хату? Отам, де наша ковзанка! О-о-о, там їх повно! Кияни про щось порадившись розділилися на дві групки. Одна, огинаючи півколом балку поволеньки рушила донизу. Друга розтяглася ланцюгом по долині поблизу заячих стежок.

- Стій коло мене, тільки тихенько, щоб ні пари з вуст, - наказав мені той, що пригостив цукерками. В цей час у балці забахкали постріли, а по стежці на нас біг заєць. Мисливець, піднявши рушницю, принишк. Гримнув постріл. Є! Довкола стріляють, а зайці метаються по балці. Вусач знову вистрелив по зайцеві. Русак, підстрибнувши на місці, впав. Коли зійшлися всі до гурту, у кожного було по зайцю, а в деяких і по два.

- Давайте "по крові"! – запропонував хтось.

Тут я з жахом подумав, що вони будуть пити кров із добутих зайців, про що відразу запитав свого нового знайомого.

- Та ні, - заспокоїв він мене. Обідати будемо. Ти ж, мабуть, теж голодний?

- Та-а-а. Я й не брав з собою, - ніяковію.

- То нічого. У нас є все, а для такого козака нічого не шкода. Он як ми славно з тобою пополювали!

Мисливці розвели багаття, та смажили варену ковбасу. Мені хтось простягнув шматок хліба з маслом, поверх якого було покладено твердий сир та суху ковбасу, яку я до цього й не куштував. Коли я з'їв кілька бутербродів (слова такого, до речі, я також не чув) мені дядько, що весь час заливався веселим сміхом із якоїсь чудернацької пляшечки налив гарячого чаю.

- Обережно, бо гарячий! – попердив він мене.

- А як це ви зробили таку пляшку, що в ній чай нагрівається? - запитав я в нього.

- Це не пляшка, а термос, - пояснив він.

- Ти що, ніколи термоса не бачив?

- Ні, де б я його тут бачив.

Побідавши, мої нові знайомі закурили.

- То що, Юрчику, є ще такі балочки, як ця десь поблизу?

- Он там далі є гарна балка. Дігтярня називається, тільки там сосонки ростуть.

- Це ж чудово! Ходімо, покажеш.

- А стрельнуть дасте? - запитую.

- Дамо, дамо! Ходім.

В Дігтярні серед молоденьких сосонок зайців було ще більше. Стріляли густо. Мисливець, біля якого я стояв, добув двох зайців та лисицю.

- Оце так пополювали! – сказав він, - ще у цьому сезоні в мене такого вдалого виїзду не було.

Поволеньки, обтяжені зайцями мисливці;підходили до нас.

- А як нам до заводу вийти, бо ми там свою машину залишили?

- Ви ж обіцяли ,що стрельнуть дасте! - нагадую.

- Як обіцяли, то так і буде.

Один мисливець поставив пусту пляшку. Вусач, зарядивши свою рушницю, і сказав, що він буде тримати, а я натисну на курок. Я хвилююся, бо навіть цілитися не вмію, але ж як кортить стрельнуть! Ба-а-бах! Невцілив!

Мисливці, порадившись, почали длубатися в своїх рюкзаках. Зібрали продукти, які в них залишилися. Потім все це склали в авоську та віддали досить важкенький презент мені, тоді шести річному хлопчаку.

- Це тобі, єгерю, від зайчика гостинець! А це тобі заєць. Бери, хай мама стушкує, - протягнув вусач мені великого, з майже червоними грудьми русака.

Моїм радощам не було меж. Такий деньок вдалий видався! Був на полюванні, навіть з рушниці стріляв, хоч і промазав (та я ж нікому не скажу про це!) і гостинці такі не щодня дають. Мисливці заячі лапи затягнули в петлі, які вони зробили з ручок авоськи, а вже потім всю ношу поклали мені через плече, як переметну сумку.

- Ну, малий, бувай! Приходь наступної неділі на це місце. Ми обов'язково приїдемо. Нам єгер потрібний.

- Я не малий! А що таке "егер"? – запитую, бо кілька разів за день чув це слово.

О-о-о! Егер – це така професія. Він над усіма мисливцями старший. Виростай, учись і будеш працювати єгерем, в тебе нахил до цього є.

Сьогодні я не можу пригадати того мисливця, але його слова, що стали пророчими, запам'ятав. Запали вони мені в душу. Виходить, що є такі щасливчики, які полюють, а їм за це ще й гроші платять!? Додому я повертався згинаючись під своєю ношею. Зараз, коли бачу з якою гордістю син несе мій трофей, обов'язково згадую цей випадок, коли на дорозі зустрів своїх друзів-однолітків, що каталися на санках.

- Ох, ти! Дивіться, зайця знайшов! - здивувалися вони.

- Не знайшов, а заробив! – згорда кидаю у відповідь.

Дома довелося розповідати бабусі про всі свої пригоди за день.

- Виходить, що мене чужі люди взяли на полювання, а батько – ні! Значить, він не любить мене, - згадалася ранкова, образа.

- Любить, він тільки жаліє тебе, дурнику! - пробує заспокоїти бабуся.

Увечері крізь сон я чув, як бабуся і мама «вичитували» батькові за те, що мене прогнали від себе.

- Я вже за ним не встежу, а він,як побачить мисливців, то аж труситься. Хай краще під твоїм наглядом ходить, ніж з чужими людьми.

Наступної неділі я вже йшов на полювання з батьковою бригадою. Біля Дігтярні нам зустрілася шеренга мисливців-киян. Знайомий вусань привітно помахав рукої

- Юрчику! Ходімо з нами!

- Це ті мисливці, яким ти обіцяв минулої неділі разом іти?

- Так.

- Якщо обіцяв – то йди. Мисливцем ти, можливо, й не будеш, але чоловіком повинен стати. Для чоловіка тримати слово – перша справа!

Бригади зійшлися до купи. Познайомилися. Мені, як рівному, дорослі люди подавали Руку.

- Ви не турбуйтеся, Володимире Івановичу! З нами ваш козак не пропаде, - сказав батькові вусань.

- Чи, може зі своїми підеш?

- Та ні. Сьогодні ще піду з вами, бо обіцяв.

Мисливці погодили свої маршрути і, побажавши традиційне «ні пуху, ні пера", розійшлися.

Ю. Курочка



Украинская Баннерная Сеть