Рубрики
 
 

Передплата онлайн

 

Полювання

 

Арсенал

 

Собаки

 

Риболовля

 

Нотатки рибалки

 

Интерв'ю

 

Флора та Фауна

 

Законодавство

 

Газети (номери)

 

2017

 

2016

 

2015

 

2014

 

2013

 

2012

 

2011

 

2010

 

2009

 

2008

 

2007

 

2006

 

2005

 

2004

 

2003

 

2002

 

2001




Асоціація користувачів мисливських та рибальських господарств


Сайт посвященный общению на тему охоты и рыбалки



Головна Про проект Передплата онлайн Об'яви Форуми Контакти

Випадок.

Шановна редакція!

Вашу газету «Полювання та риболовля» читаю з великим задоволенням від першої до останньої сторінки. Вона висвітлює поради, зауваження та прохання досвідчених мисливців, рибалок, яким дійсно не байдужа доля рідної природи, та які знають, що ніщо так не лікує, не оздоровлює наші душі, як спілкування з природою.

Я проживаю у Києві і являюсь головою колективу військових мисливців та рибалок, постійно використовую кожну нагоду поїхати в мисливські та рибальські угіддя, побути наодинці з прекрасним і загадковим світом природи.

Розповім читачам газети про один випадок, який стався цього сезону на зимовому полюванні.

У грудні минулого року, захопивши рушницю, приїхав до батьків, що проживають на Хмельниччині у Волочиському районі. Коли моя відпустка випадає на серпень, відкриття полювання на пернату дичину завжди проводжу там, з місцевими мисливцями. Це люди різного віку, серед них є і мій однокласник, 30-річний Володимир Бочуля, інвалід II групи. Йому ампутували ногу нижче коліна майже 14 років тому. Незважаючи на протез, він вступив у товариство мисливців та рибалок і ось вже 12 років є надійним членом місцевого колективу. Як у мене, так і у нього тяга до полювання народилася ще в дитинстві, передалась вихованням та особистим прикладом наших батьків та дідів. Володю однаково приваблює полювання як на пернату дичину, так і на хутрового звіра. Зрозуміло, що при полюванні на останнього він не в змозі з мисливцями накручувати десятки кілометрів засніженими полями.

Недалеко від села є невеликий ліс. Цей ліс мисливці завжди залишають на закінчення дня полювання. Поки вони «намотують круги», Володя зі своєю вірною Діною, російським спанієлем, не поспішаючи, направляються в ліс і там чекають своїх колег.

Так і цього разу зробили.

З товаришами ми направились на садок, потім взяли декілька долин, зораних полів, але все дарма — звіра немає. «Давай на ліс, там чекає Володя, та й обідати пора», — говорить голова сільського колективу Микола Анатолійович Ільченко. А в лісі є будинок лісничого (землянка). В будні дні, коли у лісі працюють робочі, від дощу, холоду завжди є де заховатись. Стіл, дві лавки і навіть піч, коли промокнеш — можна просушити одяг. І ми завжди після 2-3 загонів направляємося туди перекусити.

Зустрівши Володю, який теж був здивований відсутністю дичини, направились у ліс. У лісі цього нещасливого дня для нас також нічого не було. Мовчки, без настрою, що ні разу не стрельнули, навіть нічого не бачили, заходимо у землянку. Рушниці повісили, зашуміли рюкзаки — через хвилину стіл накритий, перша чарка: "Ну, — за полювання!"

— Давно такого полювання не було, — говорить товариш праворуч.

— Треба було іншим маршрутом йти.

— Нічого, основне не кількість здобутої дичини, а сам процес полювання. Сьогодні не вийшло — обов'язково завтра пощастить, — заспокоюю його.

Під ногами розмістилась Володина Діна, скрутилась клубочком, дрімає. Пройшло, мабуть, півгодини. Раптом Діна зірвалась, підбігла до печі, почала її обнюхувати.

—Що це з нею? — здивувався Володя. — Іди краще сюди, я шматок сала тобі дам.

Але Діні було не до їжі, у печі дверцят не було, вона голову всунула туди, почала скавучати,

а її маленький хвостик, як маячок, заметлявся в різні боки з шаленою частотою. Голову висуне, погляне на нас — і знову туди. Вибігла на вулицю, оббігла навколо землянки, повернулась назад. Тепер повністю залізла в піч, розривається від гавкання. Ми ж не можемо зрозуміти, що там може бути.

Знову вибігла, за нею Володя з рушницею, ще раз оббігла землянку, заглядаючи у кожне віконце, обнюхала димар, висота якого сягає приблизно три метри, і повернулась до печі. Серед нас — мертва тиша, переглядаємося та прислуховуємося до гавкання собаки, яка знову зникла в печі. Лунає злісне гарчання. «Мабуть, кіт», — хтось промовив, і в цей час Дінка стрілою вилітає на вулицю, ми за нею. Сутичка, вереск.

—Дивись, як Дінка бродячу кішку люто шматує, — говорить один з колег.

—Та яка це кішка, це ж лісова куниця, — гукнув Володя, ломлячись через кущі до них. Дінка схопила куницю за шию та метляє нею у різні сторони. Володя піймав Діну, розчепив хватку і куниця, мов п'яна, попленталась у напрямку втечі, навіть зробила спробу стрибнути на дерево.

Поки я тримав Діну, Володя узяв колоду та завершив страждання лісового хижака.

Скільки це тривало: п'ять хвилин, десять — не знаю. Поглянув на товаришів — усі збуджені, очі горять та в один голос вітають Володю, а особливо його вірного друга, собаку Діну, тому, що всі розуміють, якби не вона — куниця у димоході послухала б наші розмови про невдале сьогоднішнє полювання та й залишилася б живою.

А так, яка звірюга! Та ще така здоровенна, забарвлення красиве, незвичайне, ніколи такого не зустрічали. Володя піднімає за задні ноги — самець. Досвідчений мисливець Микола Анатолійович зазначив, що вік її — не менше п'яти років.

Повернулись у землянку зовсім з іншим настроєм, окрилені успіхом колеги, наше збудження змінюється почуттям спокійного задоволення. Ще одна сторінка мисливського життя місцевого колективу наповнилась цікавим випадком: полювання, яке завжди буде згадуватись при входженні у будинок лісника.

О. ЗАРІЧНИЙ.



Украинская Баннерная Сеть