Рубрики
 
 

Передплата онлайн

 

Полювання

 

Арсенал

 

Собаки

 

Риболовля

 

Нотатки рибалки

 

Интерв'ю

 

Флора та Фауна

 

Законодавство

 

Газети (номери)

 

2017

 

2016

 

2015

 

2014

 

2013

 

2012

 

2011

 

2010

 

2009

 

2008

 

2007

 

2006

 

2005

 

2004

 

2003

 

2002

 

2001




Асоціація користувачів мисливських та рибальських господарств


Сайт посвященный общению на тему охоты и рыбалки



Головна Про проект Передплата онлайн Об'яви Форуми Контакти

Коментар до діалогу про гончих

Щоб моїм колегам-гончатникам було зрозуміліше в чому мій клопіт, потрібно звернутися в недалеке минуле: від довоєнного періоду й дотепер. У низці своїх оповідань про мисливство й гончаків я неодноразово згадував, що пристрасть до гончаків отримав через свого батька, мисливця-гончатника, протеже видатного українського експерта-кінолога Л.В. Деконора, який ще до війни декілька разів за сезон приїздив до нас на полювання зі своїм смичком гончих, і переконав його перейти від русько-польського гончака (доброго гінця по зайцю) до руської породи. У свої 10 років на прохання батька я водив його Ридая на нагонку. А коли побачив смичок «дяді Льоні», то захопився їх красою і гоном, особливо по лисиці (яку наш Ридай не ганяв).

У 14 років «дядя Льоня» озброїв мене одноствольною рушницею Івер Джонсон. На той час, за порадою «дяді Льоні», у нас завівся смичок руських гончих від Втори Лисенка із Пісочина й Заграя Афанасьєва із Люботина, гін яких я описував у оповіданні «Останній мисливський сезон». Це дає мені право трохи зануритися в минуле. Я глибоко впевнений, що балачки в довоєнний період про те, що з ліквідацією кріпосного права в Росії зникли й руські гончаки, не мають під собою абсолютно ніякої основи. Так, поміщицькі зграї гончаків у більшості їхніх власників перестали існувати, але ж не всі. А ті, що зазнали руйнації, теж не всі згинули, з тієї простої причини, що не всі були такими дурними. Доїзжачі, вижлятники залишили собі і своїм патронам кращих гінців (перш за все). Тому порятунок породи р/г відбувся тоді не за рахунок держави, як власника національної породи, а завдяки природному народному розуму.

Аналогічний порятунок породи р/г стався й в період після перевороту 1917 року, що дозволило мені бачити в передвоєнний період та й після війни ту породу, яку описували знавці гончих. Писали різне, та в одному можна було погодитися, що р/г порівняно висока на ногах, міцна, звірувата, м‘язиста, дуже шерстиста.

З приводу цього у мене тоді виникало питання: а для чого вона міцна, звірувата, шерстиста й м‘язиста, та ще й своїм виглядом схожа на вовка?.. Це питання я й поставив «дяді Льоні» (власне його ім‘я й по батькові – Владлен Вольдемарович, він був сином зрусілого бельгійця). Адже для полювання на зайця-русака достатньо було й біглів з басетами, й навіть русько-польських гончаків. І це не моя теорія, я її тільки обміркував і прийняв, що р/г нашими прапрапращурами була виведена для бою, знищення вовків. Руська гонча – боєць з вовком, це слова «дяді Льоні».

Р/г така, якою бачили й описували її в Стандарті наші предки. І я люблю її за ту красу, яку бачив, мав, полював, бо завжди був максималістом. Тому ще на службі в армії вирішив, шануючи пам‘ять тата, завести собі р/г. Знайшов секцію кровного мисливського собаківництва обласної ради УТМР, де зустрів учня «дяді Льоні» Анатолія Андрійовича Прокопенка – експерта-кінолога Всесоюзної категорії. Тоді Прокопенко порекомендував мені взяти цуценятко р/г у відомого гончатника Горбовцова Бориса Яковича від його Вʼюги 333 р/г (в 1965 р. чемпіон Республіканських змагань гончаків).

Борис Якович не тільки пообіцяв мені цуценя від Вʼюги, але й запросив у свою компанію на полювання, як сусіда, бо обидва мешкали на Баварії (район у Харкові). Тоді я все й почув, і побачив, і пізнав у роботі Вʼюги. Я закохався в цю середнього зросту вижлицю багряного окрасу, бездоганного екстерʼєру, надзвичайних робочих якостей, батьків якої зберегли родичі Бориса Яковича на Київщині. Підкреслюю, зберегли у війну. Виходить, що не все пропало. І цим підкреслюю, що й тепер, в цьому безладі державному ще не все пропало. Адже бачив я 3-4 р/г, яких вважаю за породних серед того всього мотлоху собачого.

Наприкінці 1959 року я отримав кваліфікацію ІІ категорії не тільки по гончих, бо в період навчання на виводках і випробуваннях стажувався також по хортах, лягавих і норових. Про мою наполегливість Прокопенко розповів своєму другові К.І. Жаричу – куратору гончих республіки і той запросив мене асистентом на ринг гончих Республіканської виставки. Другим асистентом був М.С. Гуляєв, експерт І категорії по гончих, голова Хмельницького обласного УТМР. Жарич, Царство йому небесне, був мудрою і вченою людиною та ще й любив похитрувати, тому казав: «Ну, ви, хлопці, тут розставляйте, а я тоді поправлю». Гуляєв дав мені можливість першому формувати ринг. Розставив, питаю Гуляєва: «Будете переставляти?». «Давайте оцінку». Оцінив. «Описуйте, я згоден».

У цій статті не місце для опису, та відзначу, я на все життя запамʼятав гончих В.А. Шлейора. Ноту й Флейту з одного виводка Опаришева, Пашура Гуляєва М.С. із Хмельницького, Гула Жирика В. із Хмельницького, гончих Луценка В.А. зі Святошиного (Київ), Лисовця з Переяслава, Кожушко П. з Луганська, Тишкевича П.С. і Статкевича В.Н. із Луцька та інших. Усіх не перерахуєш, бо в кожному ринзі, кожній групі було 20-30 гончих.

Тут я познайомився з експертом І категорії з Луцька Тишкевичем П.С., з яким на майбутніх Республіканських виставках працював разом. І дуже жалкую, що його рано відлучили від р/г. А.А. Прокопенко був радий за мою репутацію від Жарича і сказав, що запропонує секції К.С. мою кандидатуру на куратора гончих в області. У перспективу своєї роботи я поставив підвищити вимоги до робочих якостей р/г, а для цього організувати в області спілку однодумців. Тільки в Харкові переймалися гончими обох порід: Горбовцев П.Я., Федорченко А.К., Гладков П.А., Дуженко В.П., Шатуновський Б.Ф., Косенко І.О., Цибульник В.С., Рудь М.І. та інші. Особлива роль у розвитку р/г в області належить моєму другові Іваненку М.Я., який двічі привозив собак для освіження крові р/г з Кірова від знаменитих плідників: Дуная 2071 р/г Блінова В.К. та Волни Пітєримова В.В., будучи авторитетним заводчиком в Дергачах. Його кіровські Плакун та Буря значно поліпшили екстерʼєр, та особливо робочі якості. Не можна забути внесок в розвиток р/г й красноградського експерта Кислиці Г.К., а також любителя англорусів Пироговського, деркачівця Семченка І.М., готового їхати будь-куди, аби здобути найкращого англоруса за будь-яку ціну. Такими ж були багато гончатників в області, що давало можливість обласному мисливському собаківництву на пʼяти Республіканських виставках посідати перше місце.

Наші щорічні районні виставки, випробування й змагання по всіх породах дали результат. Але варто було скоротити роботу секції до одного разу на місяць, як це відразу призвело до негативних наслідків. На 2011 р., як повідомила мені кінолог Дмітрієва З.Г. (нині керівник Харківського ФМСУ) в Харкові залишився один гончатник зі смичком англорусів Косенко П.І., а р/г немає взагалі.

Маючи значні досягнення в екстерʼєрі обох гончих порід (естонців до 1983 року в області не було), ми значно підтягли й їх робочі якості за рахунок не тільки кіровських р/г, а й прилиття значної кількості крові ч. Горніста 533 Козакова Ф.І., гончих сімейства «Охотничьи» Сергеєва М.А., через Бурана Романовича В.М. і Лобана Сидорина С.Й.

На Республіканських змаганнях в Полтаві 1979 р. харківська команда в складі двох р/г і двох англорусів завоювала перше місце, а моя ч. Кара-охот. 3715 р/г єдина отримала диплом ІІ ступеня по зайцю русаку з голосом 8-4-5. Львівський експерт Євсєєв К.Н, який судив її, навіть через 10 років запитував про неї.

Та, незважаючи на те, що всі наші гончаки заробили там дипломи ІІІ ступеня, крім ч. Кори, загальний рівень робочих якостей гончаків і в нас по області, і в республіці, і в Союзі на той час не перевищував 30 % на змаганнях. Це спонукало мене написати статтю в журнал «Охота и охотничье хозяйство» (№ 7, 1979 р.) про те, що це жалюгідний результат у порівнянні з минулим, і головна причина цього полягає в байдужості держави до полювання й мисливського господарства, це залежить також від кадрів, причетних до собаківництва, які не мають наукового підхожу до цієї справи.

Пригадую, якось Прокопенко сказав, що, на жаль, справжніх науковців зоотехніків чи біологів у Союзі немає, за винятком М.А. Сергеєва, Е.В. Шміта – наукових зоотехніків-гончатників, та інженера-лісовика В.І. Казанського, дуже освіченого, шляхетного любителя хортів і англорусів. Усі інші «академіки» практики (Р.І. Шиян тоді ще не світився).

Будучи якось у Києві, заскочив на чашку кави до К.І. Жерича і запитав його, чому він, формуючи комісії на Республіканську виставку, жодного разу не запросив Сергеєва. «Та він то дуже вчена людина, але ж дуже принциповий, – відповів К.І. – боюся, щоб не нарубав нам дров…». «А ми ж навіщо?» – відповідаю.

В подальшому на двох Республіканських виставках на рингах р/г головував М.А. Сергеєв, а я в нього був асистентом. Обійшлося без дров. Зате я добився згоди провідати його гончих в Москві. Просиділи з ним за бесідою до 4-ї години ранку й головне, що я зʼясував: перш за все, ясно окреслена мета – мисливський собака це знаряддя на полюванні. Що гостріше це знаряддя, то успішніше полювання. Тому на перше місце ми ставимо виведення гончаків, які володіють спадковими високими якостями, які дозволяють при відповідній нагонці отримати добрих гінців. Однак з успіхом вести заводську роботу можна тільки з чистопородним, добре перевіреними р/г.

Враховуючи шкідницько-ворожий метод, запропонований Г.В. Богушем – партійним керівником гончих Росохотсоюза, в племінній роботі з гончаками, акцентований на високому рівні екстерʼєру, без урахування їх робочих якостей, ми для ведення свого сімейства «охотнічої», кропітливо вивчали родоводи до 20-го коліна тих плідників, яких мали ввести в своїх гончаків.

Хто це «ми»? Це колектив любителів р/г (близько 20 чоловік), які не сприймали методи Богуша і його заступника Пашкова. А методи ці Р. Шиян значно пізніше визначив так: «Видавати бажане за дійсне в усіх сферах нашого життя власними структурами, що прискорюють наближення «светлого будущего» разом з пріоритетом виставок у мисливському собаківництві завдали багато шкоди р/г, її робочим якостям». Крім того: «Навіть у величезному московському ринзі можна спостерігати наявність диспропорції в будові. Велика частина р/г спостерігаються цибатими… прямоплечими, прямозадими, втрачена високопередисть, скорочення колодки, втрачене низько опущене ребро. Рідкісна й звіруватість. А головне, ніби розмивається сам своєрідний породний тип» (Р.Г. ст.138).

Ці явища вже спостерігалися в породі р/г на останній Всесоюзній виставці в Москві, де ми з Шияном зустрічалися, й обидва це бачили.

Набравшись сил після тривалої недуги, я поїхав у 2002 році на 8-му всеросійську виставку в Тамбов. Стан породи р/г, який я там побачив, викликав у мене негативну реакцію. Я заявив, що більшість собак не відповідають Стандарту, і висловив свою точку зору в «Российской охотничьей газете» («РОГ»), акцентувавши на тому, що ще існує меншість, з якої можна реанімувати породу.

Та тут втрутився ринок. У мисливське собаківництво влізли гроші, а вони, як відомо, не від Бога. Нове керівництво комісії по гончих РФМС стало на сторону мафії (за заявою Р. Шияна). Копію його листа до мене я відправив редактору «РОГ». Газета надрукувала серію моїх статей з метою дати змогу громадськості взяти участь у діалозі через критичний стан в породі гончих. Але відгукнулися всього два гончатника: з Петербурга і Вʼятки. Петербуржцю не сподобався заклик диференціювати час на виправлення сколу, а відомий у Росії кінолог Орлов зауважив, що він не згоден зі мною, що раніше і дерева були вищі, і вода мокріша, а за всі інші мої пропозиції щодо Стандарту і правил він голосує обома руками. На жаль, Р. Шиян на той час відійшов у кращий світ.

Теперішній регрес породи потребує повернення її Стандарту й робочих якостей хоч би до дореволюційного рівня, коли ще залишалися і вовкогінні зграї, і був уже сформований гончак для рушничного полювання на зайця-русака, якого так любить М. Береговий. Це потрібно ще й тому, що та меншість, яку я побачив на Тамбовській виставці, ще значно зменшилася, а в Україні вона взагалі вже практично зникла. За три роки я відвідав багато виставок: три Харківські, дві Дніпровські, Кіровоградську, Полтавську та Республіканську 2012 року в Кіровограді, а стандартних р/г бачив усього чотири одиниці.

А щодо польового дозвілля, то мене дивує радість М. Берегового («ПтР» № 1, 2012 р.) та «Луганський феномен» («ПтР», № 6, 2013 р.), де загальний відсоток на змаганнях склав 36,8. Та це ж за названими мною ворожими Правилами, де дипломи виписувалися за 40 хв. роботи!

М. Турчин постійно інформує через «ПтР» спільноту гончатників про випробування в Покровському мисливському господарстві, які він регулярно проводить, і дуже переймається, що ніяк не може здолати рубіж 12-15 % дипломованих гончаків при наявності й звіра, і умов для хорошої роботи. Та при цьому ще й зазнав кривди, що за 18,2 % дипломів за 2012 рік нібито значно перебільшено. 26.10.2013 я був на випробуванні в Покровському, де експертизу вели Чорний М.С. та Перхун М.В. (Олександрія-Харків відповідно). З 22 одиниць диплом отримав лише р/г з Донецької області (Анохіна І.А.). Чи потрібні тут коментарі?

Я не можу і не збираюся спростовувати «підштрик» на мою адресу від В. Козака («ПтР», № 1, 2012 р.) стосовно того, що я намагаюся реанімувати р/г, який працює і перемагає вовка, бо знаю з досвіду, що всі р/г, які працюють по вовках, не втратили здібності ганяти й зайців до згону (або пострілу). Тому й ідеалізую міцного, рослого (тобто сильного), добре одягнутого, злобного до хижаків руського гончака, яких бачив, викохував і, на щастя, мав не одного. А тому й тут підтверджую свій максималізм.

Правий В. Козак, що цей максималізм не обійдеться без грошей, доки державі байдуже до своєї національної гідності в мисливському господарстві загалом і в породі р/г зокрема. Підкреслю, нашій породі, яка прийшла в Росію з південного заходу імперії. Я також підтримую пропозицію щодо залучення р/г в МКФ.

Пропонуючи максималізм щодо породи р/г в її екстер‘єрі і гоні звіра, я звертаюся не до всього загалу гончатників України, бо за свій мисливський і кінологічний вік зустрічав багато паскудства: крали моїх гончаків, навіть із вольєра, і стріляли на гону. А вже скільки брехні було! Одних анонімок 22 штуки. Та були і друзі-соратники, однодумці. На сьогодні майже всі відійшли в кращий світ, зосталася тільки пам’ять. Ці мої погляди призначені для «повернутих» на р/г: зачепилівця Кутицького В.І., дніпровця Сороку В.І., хмельничанина Горілика О.М. та інших, хто має стандартних р/г.

Вовча агресія в Україні зростає, особливо в степовій частині і Криму, і з огляду на розвиток приватних мисливських господарств, орієнтованих на свинарники, чисельність вовків тільки зросте. Тому я тут не «каркаю», а попереджаю, що всім гончатникам зрештою доведеться мати справу з вовком. З власного досвіду знаю, що цей хижак дуже розумний, але на генетичному рівні він пам‘ятає, що р/г його завжди перемагав, якщо бій був на рівних – один на один або зграя на зграю. Тому що (повторюю це М. Береговому) р/г завжди переважав не тільки силою і підшерстком, але й величезною злобою до вовка. З вертольота та мотосаней вовка можна знищити в полі, а в лісі – дзузьки! Тут потрібні гончаки. Це по-перше. А хто хоч раз чув гін по вовку, той на все життя його запамʼятає і завжди буде прагнути почути його знову.

В. Козак пише: «Якщо когось дуже цікавить собака, здатний працювати по вовку і в нього є гроші на це… нехай працює з таким напрямком, назвемо його умовно «новий старий р/г». Але ж проблема тут в тому, що Громику М. Берегового все одно в лісі доведеться рано чи пізно зустрітися з вовком. І від Громика зостанеться тільки відгризена голова (я не раз знаходив такі). А щоб позбутися цього лиха, я й звернувся до загалу гончатників із запрошенням до діалогу. Сподіваюся, мене почують і відгукнуться.

С. Шевченко



Украинская Баннерная Сеть