Рубрики
 
 

Передплата онлайн

 

Полювання

 

Арсенал

 

Собаки

 

Риболовля

 

Нотатки рибалки

 

Интерв'ю

 

Флора та Фауна

 

Законодавство

 

Газети (номери)

 

2017

 

2016

 

2015

 

2014

 

2013

 

2012

 

2011

 

2010

 

2009

 

2008

 

2007

 

2006

 

2005

 

2004

 

2003

 

2002

 

2001




Асоціація користувачів мисливських та рибальських господарств


Сайт посвященный общению на тему охоты и рыбалки



Головна Про проект Передплата онлайн Об'яви Форуми Контакти

Зйомки полювання - надзвичайно складна річ

Переважній більшості наших читачів мисливську програму «Ні пуху, ні пера!» представляти не треба. Вона вже давно є найулюбленішою передачею наших мисливців і, до речі, не тільки наших. Віднедавна програма виходить у Росії на супутниковому мисливському каналі. А ось її автор, як правило, завжди залишається за кадром. Сьогодні ми познайомимо читачів з Олегом Мартіяном – ідейним натхненником та творцем «Ні пуху, ні пера!».

- Олег, людина, яка створює такі програми, не може бути байдужою до полювання. Отже, як давно ти є мисливцем?

- Усе життя. Мій шлях до мисливства пройшов через книжки, мрії, помисли та розповіді бувалих мисливців. У дитинстві я багато читав, а в нашій сільській бібліотеці було чимало книг про природу, тварин, подорожі. Пам‘ятаю, «Дерсу Узала» – це була моя настільна книга. Так я й долучився до мисливства.

Перші мої виходи на полювання відбулися в дитячому віці. Звісно, рушниці тоді в мене ще не було. У нашій родині не було людей, які б хворіли цією пристрастю, натомість у сім‘ї моїх друзів усі були мисливцями. Напевно, і в мені ця пристрасть десь жила, а розкритися їй допомогли мої товариші, з якими я й почав свій мисливський шлях. Пам‘ятаю, у них завжди були мисливські собаки – норні, гончаки. Це було покоління тих людей, яким зараз сімдесят і більше, насправді це - унікальне покоління мисливців, якого вже не буде ніколи, і щасливий той, хто мав змогу спілкуватися з цими людьми.

- Як з‘явилася ідея зробити мисливську програму?

- Полювання - моє величезне захоплення, але воно не єдине. Свого часу я закінчив кінофакультет Театрального інституту імені Карпенка-Карого. Займався кінодраматургією, працював у Держкіно України, на кіностудії Довженка. Довелося попрацювати на різних посадах, але, зрештою, дійшов того, що найкраще займатися творчими справами.

На початку 90-х кіностудією ім. О. Довженка за моїм сценарієм було знято фільм «Цвітіння кульбаби». В кінематографічні роботи я завжди вплітав мисливський мотив. Та кінець 80-х, початок 90-х – це були важкі часи. Ми були переповнені творчими планами, надіями, сподіваннями… І все це враз розсипалося разом із тією країною.

Це був величезний удар по людських долях. Чим тільки люди не займалися для того, щоб вижити…

Можна сказати, що мені було легше, адже пустку, яка так зненацька утворилася, я заповнював своїм улюбленим полюванням. Я брав рушницю і їхав на природу. Мабуть, десь там до мене вперше й прийшла думка поєднати два моїх захоплення. Ця ніша тоді була не заповненою. Та вона й зараз недостатньо наповнена. Цьому є низка причин. Головна з них полягає в тому, що ця робота має свою неповторну специфіку й вимагає постійних робочих напружень. Не досить просто знімати процес полювання, потрібно розуміти, що ти знімаєш, причому все до найменших деталей, треба знати, як це показати і розуміти, у який сюжет це сформується.

А народився проект «Ні пуху, ні пера!» в 1995 році. Тоді телебачення вже почало виходити з державної монополії, створювалися нові студії і якщо ти знаходив гроші на власний проект, то телебачення давало можливість показати його в ефірі.

Моя ідея про створення мисливської передачі була сприйнята позитивно. Залишалося зовсім «небагато» – знайти спонсора. Перше фінансування програми пішло з міністерства лісового господарства. Наша програма, як дитина, народжувалася в муках. Перший її випуск був знятий на республіканській виставці мисливського собаківництва. Це була основна тема, а вже у неї були вкраплені мисливські сюжети. Так сталося, що вперше програма з‘явилася на каналі УТ-1 саме перед відкриттям сезону полювання. Тоді багато хто з мисливців її побачив, і коли ми приїхали в черкаські угіддя знімати наступні мисливські сюжети, то нас уже впізнавали.

- На яких ще каналах виходила передача?

- Спочатку вона була на УТ-1, поки нас там не заборонили. Це була абсолютно безглузда історія. Відкриття полювання тоді збіглося з п‘ятою річницею Незалежності України і в передачі був зроблений сюжет, у якому йшлося про відпочинок мисливців після полювання. Відпочинок, слід сказати, був «душевним», а в кінці передачі прозвучала ремарка, що випуск присвячено п‘ятій річниці Незалежності України. Ця передача була незвичною для того телебачення. Відразу ж з‘явилася вказівка заборонити «Ні пуху, ні пера!».

Десь з півроку ми не виходили взагалі, а потім перейшли на СТБ, де працювали досить тривалий час при спонсорській підтримці ЗАТ «Оболонь». До речі, у більшості людей ми й асоціювалися саме з цим каналом і коли перейшли на «5 канал», мисливці думали, що ми взагалі зникли.

- На сьогодні на електронних носіях, в основному це відеокасети, вийшло дванадцять випусків «Ні пуху, ні пера!». Чи плануєте й надалі випускати програму в цьому форматі?

- Зараз ми намагаємося всі попередні випуски перевести у цифровий формат. Процес триває, й сьогодні вже існує два диски з «Ні пуху, ні пера!». На превеликий жаль, із електронними носіями у нас складається якась дивна ситуація. Коли їх немає, всі запитують, мовляв, коли вони нарешті з‘являться, а коли ми їх випускаємо, вони стоять у магазинах нікому не потрібні. Сьогодні простіше працювати з телеканалами. До речі, «Ні пуху, ні пера!» транслюється на «5 каналі» у нічному ефірі та цілодобовому російському каналі «Охота и рыбалка», який присутній в українській кабельній телемережі.

- Чи є щось подібне до твоєї передачі в Росії?

- До моменту створення згаданого каналу нічого схожого не було. І, здається, ніхто на російському телебаченні й не намагався це створити, але зараз на каналі є знімальні групи, які роблять сюжети про полювання.

- Вони схожі на те, що робиш ти?

- У них дещо інший стиль. У мене авторські програми. Сьогодні я сам знімаю сюжети, виступаю в ролі режисера, продюсера, автора.

- Чи є передачі найбільш пам‘ятні для тебе?

- Річ у тім, що створення програми - це постійна, кропітка робота. За великим рахунком, я завжди перебуваю в творчому процесі й практично ніколи з нього не виходжу. І так уже одинадцять років. У мене немає таких понять, як початок робочого дня чи його кінець, давно стерлися поняття вихідного чи відпустки.

А щодо пам‘ятних кадрів… Це якби сісти й дивитися сюжети, тоді можна безкінечно розповідати, як і що знімалося, що за цим стояло… Буває, коли передивляюся випуски, з пам‘яті виринають надзвичайні спогади. Ось, наприклад, після пострілу Юрій Тимофійович Гармаш (оператор передачі) впав із човна разом із мисливцем. І добре, що глибина була не більше двох метрів. Він сам, зростом метр дев‘яносто, встиг врятувати камеру, піднявши її над головою. І таких моментів було дуже багато.

- З огляду на такий графік роботи, а точніше, життя, чи вдається коли-небудь поїхати просто на полювання?

- Я стараюся. Адже, якщо якийсь час не полюю, мені чогось не вистачає. Як правило, на полювання їду десь на південь, або ж у рідну Полтавську область. Мої улюблені полювання – поблукати полями з собакою. Я вже давно не прагну до того, щоб настріляти побільше дичини. З часом приходить розуміння, що насолода від процесу полювання набагато цінніша за здобич.

- Чи є якісь кадри, яким ти не дозволяєш потрапляти на екран?

- Це одна з найважливіших проблем для мисливських передач. Адже, якщо ти дозволяєш собі знімати момент добування дичини, потрібно прагнути, щоб відзняті кадри відповідали вимогам екранної естетики і людської моралі.

У мисливстві є дуже багато речей, за якими цікаво спостерігати. І вони вимагають високого, професійного підходу під час зйомок. Якщо ж полювання показувати тільки з технологічного боку, наштовхуєшся на проблему внутрішнього творчого протесту. Цікавий сюжет абсолютно не сприймається з екрану. До того ж ці сюжети дивляться багато людей, які не є мисливцями. А нам, мисливцям, і без того буває важко довести, що ми нормальні люди.

- Чому, на твою думку, в нашому суспільстві мисливці мають таку негативну репутацію?

- За великим рахунком, морально-світоглядна проблематика мисливства не сприймається переважною більшістю пересічних громадян, вони не бажають задуматися над тим, а що ж таке мисливство і що за ним насправді стоїть. І це їх право.

Найчастіше нас, мисливців, звинувачують у тому, що ми отримуємо насолоду від пострілу. Якщо цю проблему розглядати широко, то полювання не полягає тільки в тому, щоб відстріляти звіра. З господарської точки зору – спочатку потрібно розводити, охороняти, а потім відбирати. Як дерево, яке відстояло свій вік і його можна забрати й пустити на переробку. Так і в мисливстві. Людина створена Богом такою, що вона їсть м‘ясо. І не треба бути ханжею і стверджувати, що можна їсти тільки м‘ясо, вирощене на птахофабриках чи в хлівах.

Слід зазначити, що декого з немисливців такими аргументами можна переконати. Але існує категорія опонентів, які стверджують, що насправді ми отримуємо задоволення від самого процесу вбивства. Мовляв, розведення мисливських собак, колекціонування зброї, стеження звіра – все це для того, щоб зробити вдалий постріл і, врешті-решт, отримати насолоду від вбивства. То хіба ви нормальні люди, якщо отримуєте від цього задоволення? Треба сказати, що такі аргументи є досить сильними.

Я довго шукав розумний аргумент проти цього. І одного разу на зйомках у Чернігівській області познайомився зі священиком, який колись також був мисливцем. У них так заведено, що коли людина досягає певного церковного сану, то їй уже забороняється займатися полюванням. Рибалкою він так і залишився, а від полювання довелося відмовитися. Так от, він мені розтлумачив, що відповідь на це запитання вже давно є. Існує біблійна легенда, коли Богу принесли дві жертви, але одна була принесена щиро, а друга – нещиро. Господь щиру жертву прийняв, а нещиру - ні. Так от, якщо полювання сприймати як жертвоприношення, коли дотримуєшся моральних норм, коли дотримуєшся культури, етики і естетики полювання, коли правильно поводишся в природі, то жертву у вигляді такого полювання Господь прийме.

А ті опоненти, котрі звинувачують мисливців, нехай не беруть на себе роль Бога. До речі, багато відомих людей справді соромляться і приховують від широкого загалу той факт, що вони полюють. Мені їх шкода.

- Сьогодні в середовищі українських мисливців, як і в усьому суспільстві, відбулося глибоке розшарування. У нас чимало мисливців сидять у високих кабінетах, не кажучи вже про Верховну Раду, але пересічні мисливці цього не відчувають. Чи є в українській владі люди, у яких справді болить душа за полювання?

- Я також неодноразово ставив собі це запитання. На превеликий жаль, відповіді завжди були невтішними.

Сьогодні у нас немає полювання для всіх. Усе розпорошилося, розділилося. А люди, які мають гроші, обмежують себе тим, щоб не вдаватися в якісь загальнонаціональні мисливські проблеми. У них вистачає грошей на те, щоб створити комфортні умови в своїх мисливських господарствах. Вони мають у себе більш ніж достатньо дичини, вона добре охороняється і, за великим рахунком, їх не цікавить, що робиться за межами їхніх угідь. І не треба їх за це осуджувати, адже це нормальна споживацька філософія, привнесена сучасним життям.

Інша річ, що дуже часто цією споживацькою філософією підмінюється мисливська культура, а тоді людина з рушницею має таке ж відношення до мисливства, як я, приміром, до іспанського престолу.

Взагалі мисливство як явище має надзвичайно багато вимірів. Гадаю, що дією державного Закону «Про мисливське господарство» далеко не вичерпуються його складові.

Ідеологічно мисливство кинуто напризволяще.

Схоже на те, що споживацькі тенденції зсередини, та обструктивні суспільні настрої ззовні не дозволять йому розкритися у кращих своїх проявах – шляхетно, красиво, гордо.

С. Боровий



Украинская Баннерная Сеть