Рубрики
 
 

Передплата онлайн

 

Полювання

 

Арсенал

 

Собаки

 

Риболовля

 

Нотатки рибалки

 

Интерв'ю

 

Флора та Фауна

 

Законодавство

 

Газети (номери)

 

2017

 

2016

 

2015

 

2014

 

2013

 

2012

 

2011

 

2010

 

2009

 

2008

 

2007

 

2006

 

2005

 

2004

 

2003

 

2002

 

2001




Асоціація користувачів мисливських та рибальських господарств


Сайт посвященный общению на тему охоты и рыбалки



Головна Про проект Передплата онлайн Об'яви Форуми Контакти

Риба-привід заплавних озерець і калюж.

Так можна назвати в'юна звичайного за його здатність зникати у водоймах, що знаходяться у заплавах річок і перетворюються під спекотними променями літнього сонця у звичайні калюжі, верхній шар мулу яких стає кіркою завтовшки у кілька сантиметрів, згодом тріскається, розпадається на шматки, але достатньо пройти дощу, щоб вода заповнила чашу калюжі, і риби повертаються до життя, продовжують вести його звичайний спосіб: ритися у придонному мулі. Правда, навіть за таких умов побачити в'юна важкувато, а виявити його можна, лише зайшовши у багнюку і обмацавши руками утворене місиво калюжі. Виявивши навіть невеличку рибу, її необхідно міцно тримати обома руками, бо вона неминуче вислизне і зникне у мулі. Про наявність у таких калюжах поживи знають навіть рибоїдні птахи; можна спостерігати: довго нерухомо стоїть у калюжі одинока чапля, раптом вона різким рухом опускає голову донизу і, вхопивши здобич, негайно її ковтає. І знову завмирає...

Відчуваючи висихання води, в'юни, очевидно, заздалегідь закопуються у мул, адже їх у заплавних калюжах притоки Дніпра річки Псьол доводилось виявляти на глибині понад 50 см, де вони перебували разом з карасями. Мабуть, сигналом до переміщення у мул є підвищення температури у калюжі, і риби намагаються уникнути перебування у ній, опускаючись у холодніші шари мулу. Від безпосереднього контакту з ним риби ізолюються за допомогою слизу. Очевидно, у такий спосіб в'юни можуть переживати і зимову пору: в окремих балках вони і карасі з'являлись наступного року після висихання, хоч повеневі води і не досягали їх, а вони наповнювались лише дощовими та сніготалими водами. Риби завжди намагаються досягти комфортніших умов і лише за неможливості досягти їх впадають у стан, коли енергетичні запаси організму використовуються економніше. Але про це трохи нижче.

В'юн звичайний досягає довжини до 25 см, частіше - не більше 18-23 см і маси до 130 г. В'юн водиться у старих озерах із замуленим дном, у болотних річках зі сповільненою течією, глухих протоках, в озерцях, що заливаються повеневими водами на заплавних луках поруч з річищами великих річок. Коротше, якщо відсутній мул, то відсутній і в'юн.

В'юн - надзвичайно невибагливий до умов життя, може витримувати значну нестачу кисню, тому живе навіть у водоймах, для яких властиві задухи. У цьому він витриваліший у порівнянні з лином та карасями, які часто живуть поряд з ним. Така його особливість зумовлена наявністю шкірного та кишкового дихання. У нього понад 60 % кисню засвоюється через шкіру і лише близько 40 % - через зябра, причому понад 90% всього вуглекислого газу виділяється через шкіру. За нестачі кисню у воді в'юн піднімається до поверхні води для заковтування повітря. Воно поступає у кишечник, де споживається близько половини вмісту кисню, який є у повітрі. Це завдячується тому, що задня частина його кишечника вкрита великою кількістю кровоносних судин, через які виділяється вуглекислий газ і засвоюється кисень. Не засвоєні гази і виділений вуглекислий газ випускаються назовні через анальний отвір. Заковтування повітря супроводиться писком, який видає присутність в'юна у невеликих водоймах. З подальшим погіршенням умов життя, про що вже йшлося на початку статті, в'юн впадає у сплячку, яка подібна до анабіозу (стан організму, при якому життєві процеси тимчасово припиняються або так уповільнюються, що зникають усі видимі прояви життя). Він навіть в акваріумі може жити без їжі з півроку. Вважається, що у подібному стані перебуває в'юн і взимку, тобто скупчується у глибоких місцях водойм, заривається у мул, де й впадає у сплячку. Спостереження свідчать про протилежне.

Про це у спогаді з далекого дитинства.

Зима. Мороз розмалював візерунками шибки нашої оселі, крізь які знадвору ледве пробивалось світло, чому сприяв і густий лапатий сніг. Батько заходить до хати у сіряку (верхній теплий одяг з товстого сірого сукна) з обсипаною снігом відлогою, що прикривала його голову і лоб аж до очей, з товстою шанькою (мішок для годівлі переважно вівсом коней в дорозі), що трималась на його плечі на товстій поворозці. Чогось дивного від нього чекати не можна було: ще удосвіта він пішов поратись до колгоспних коней. Але того дня пізно повернувся додому. Він поквапливо зняв шаньку з плеча, залишив біля порога, а сам, взявши віника, вийшов на ґанок, щоб обмести з одягу сніг. Я підійшов до шаньки. Вона була волога, але звідти долинали писки та й вміст її слабо ворушився. Не встиг я заглянути до неї, як батько зайшов до хати, роздягнувся і, взявши велику череп'яну миску, висипав у неї вміст шаньки. Я побачив якийсь темний, писклявий клубок. Не встиг я прийти до тями, як батько вхопив з лави відро з водою і вилив її у ту саму миску.

Писки у мисці припинились, поверхня води вирівнялась. Батько скрутив самокрутку, запалив її, і, відсунувши трохи занавіску біля печі, сів на стілець, щоб дим від самокрутки йшов у комин печі. Я стояв, ніби зачарований, і тільки слідкував за його діями. У дверях появилась мати. Вона запитала батька, чому затримався, той сказав, що після порання ходив до лісу по рибу. Мати усміхнулась, запитала, де та риба. Той з жартівливими нотками у голосі сказав, що приніс шаньку вівсянки. Мати питає, чому ж її не видно. Вона закотила рукави і занурила обидві руки у миску і раптом з криком: "Гадюки" різко відсахнулась від миски, а батько розсміявся, очевидно, задоволений своїм жартом. Ця родинна бувальщина запам'яталась мені на все життя: з цього часу я пам'ятаю батька як рибалку. Але не це головне. Головним є те, що це були в'юни і упіймані серед зими, загальна маса яких була приблизно 5 кг. Вони траплялись узимку в уловах разом з іншими рибами не лише того року.

Батько ловив рибу взимку в озерах-старицях Псла на "ямки".

Для цього після замерзання заплавного озера на його березі викопують ямку завдовжки 1,5-2 м, завширшки і завглибшки 0,6-0,8 м. Від неї углиб водойми прокопують канавку на ширину лопати. На ямці і канавці роблять настил з дерев'яних гілок, зверху накривають листям і травою, а потім шаром снігу. Вода під таким накриттям не замерзає і приваблює рибу, коли для неї в озері складаються несприятливі для дихання умови. Рибалка, прийшовши до ямки, через заздалегідь залишений отвір, який теж до цього прикритий, за допомогою лопати перекриває канавку - вихід з ямки, яким вона сполучається з озером. Після цього відкриває збоку ямку і підсакою вибирає рибу, що у ній зібралась. Якби в'юни на зиму збирались у глибоких місцях водойм і, зарившись у мул, впадали у сплячку, то взимку вони не перемішувалися б з озера у ямку. Якщо ямка відсутня, то в'юни за нестачі кисню у воді, мабуть, гинуть, бо під крижаним покривом вони не можуть заковтувати повітря з надводного простору.

До поверхні води в'юн піднімається досить рідко. Проте спостережливі рибалки зазначають, що швидке плавання його на мілководді з підніманням придонного мулу передує тривалій негоді. У зв'язку з цим йти рибалити найближчої доби не варто. Помічено, що перед грозою чи дощем він здійснює колові рухи біля поверхні води. Така поведінка в'юна пов'язана зі зміною атмосферного тиску. Вважається, що його зміну в'юн сприймає шкірою, від якої вона передається за допомогою каналів, заповнених лімфою, на стінки плавального міхура. Він, як і в деяких інших риб, через систему кісточок особливого веберового апарату зв'язаний з перетинчастим лабіринтом внутрішнього вуха, який є органом рівноваги. Здатність в'юна передбачати погоду підмічена людьми давно. Тому дехто тримає в'юнів у кімнатних акваріумах як "живих барометрів". За хорошої погоди вони спокійно лежать на дні. Напередодні негоди, особливо грози, їх поведінка надзвичайно бурхлива; вони сюди-туди ширяють по акваріуму, каламутять воду, часто спливають до поверхні води і знову пірнають до дна. Навіть зазначається, що перед ясною погодою в'юн спливає не частіше одного разу протягом 15-20 хвилин, тоді як перед негодою - 10-15 разів упродовж однієї хвилини.

У зв'язку з поведінкою в'юна при зміні погоди варто звернутий увагу на спостереження А. Федосеева, який зазначає, що риби, зокрема головень, окунь, щука, йорж, клювали лише безпосередньо під час грозової зливи. З її закінченням клювання риби припинилось. Потім він кілька разів пробував ловити рибу на цьому місці на в'юна, але безуспішно - мабуть, потрібна гроза, - робить висновок рибалка.

Одні рибалки зазначають, що в'юн є прекрасною наживкою для вудіння хижих риб, інші скаржаться, що в окремих водоймах з незрозумілих причин вони майже не звертають на нього уваги. Можливо, це пояснюється тим, що в'юна-наживку тримають у воді за вищої чи, навпаки, нижчої температури, ніж вона у водоймі чи у певному горизонті її водної товщі. Внаслідок різкого перепаду температур води в'юн втрачає нормальну рухливість і, зігнувшись дугою, намагається плавати біля поверхні води.

М'ясо в'юна смачне, солодкувате на смак, жирне, але з болотним запахом. Щоб його позбутися, в'юнів бажано деякий час витримати у свіжій воді і змити з них слиз. Ми, очевидно, недооцінюємо цю невибагливу рибу, якщо взяти до уваги те, що у Японії вона є об'єктом рибництва.

А. ЩЕРБУХА, кандидат біологічних наук.



Украинская Баннерная Сеть