Рубрики
 
 

Передплата онлайн

 

Полювання

 

Арсенал

 

Собаки

 

Риболовля

 

Нотатки рибалки

 

Интерв'ю

 

Флора та Фауна

 

Законодавство

 

Газети (номери)

 

2017

 

2016

 

2015

 

2014

 

2013

 

2012

 

2011

 

2010

 

2009

 

2008

 

2007

 

2006

 

2005

 

2004

 

2003

 

2002

 

2001




Асоціація користувачів мисливських та рибальських господарств


Сайт посвященный общению на тему охоты и рыбалки



Головна Про проект Передплата онлайн Об'яви Форуми Контакти

Гірка істина неумисної акліматизації

Поділившись з читачами нашої газети «свіжовиловленою новиною» і висвітливши її суть («ПіР», № 6,2011), М. Тараненко запитує: «Де істина?» й одночасно зазначає: «Слово за фахівцями». Вважаю, що це звернення спрямоване безпосередньо й до мене й небезпідставно: такою «новиною» є здобута риболовом риба, яка не є представником аборигенної (споконвічної, місцевої) іхтіофауни (рибного населення) водойм України.

Про неї є мої нариси у книжці «Риби наших водойм», що видрукувана видавництвом «Радянська школа» 1987 p, а також у багатотомному виданні «Фауна України», том 8, випуск 4, що вийшла друком 1981 р у видавництві «Наукова думка». Тому переоповідати зміст цих нарисів не буду. Постараюся відповісти на ті питання, що порушені в статті й, зокрема, щоб з'ясувати, чи дійсно «У наших водоймах з'явилася невідома риба», а також «...хто це, звідки і чим загрожує місцевим видам?».

Почну з назви «невідомої риби». Наукова, тобто латинська назва риб, світлини яких вміщені у часописі, Lepomis gibbosus (Linnaeus, 1758). Вона – єдина, світова. Кілька слів щодо теорії і практики «організації» наукових і народних назв тварин, у тому числі й риб (щоб не з’явились нові питання). Зазначеному послуговує тваринна «конституція», що називається «Міжнародний кодекс зоологічної номенклатури». Згідно з цим документом, кожна наукова назва тварини (та й рослини також) складається з видової (у даному випадку gibbosus) та родової (тобто Lepomis). Так от, Карл Лінней 1758 р назвав цю рибу gibbosus і відніс її до роду Реrса (окунь). Згодом, інші автори (Hubbs and Lagler, 1939) встановили, що цю рибу необхідно віднести до роду Lepomis. Щоб узаконити цю процедуру, згідно з зазначеним кодексом, прізвище автора першоопису виду і року його здійснення, у цьому випадку Ліннея, береться в дужки. Отже, наукова назва свідчить не лише про назву риби, а й про назву роду, до якого вона належить. У друку назви родової та видової групи набираються курсивом. Назви родини та таксонів вищих щаблів – прямим шрифтом. Окрім того, перша згадка будь-якого організму (в тому числі й риби) супроводжується повною науковою назвою з зазначенням автора (прізвища) і року опублікування.

Не встигла засохнути друкарська фарба на статті М. Тараненка, як з'являється розвідка В. Трошина («ПіР», № 9, 2011), присвячена цьому ж виду, тобто L. gibbosus (а не L. macrochirus, як вважає автор). Він свідчить, що кримські водойми потихенько завойовує, а насправді уже завоював вухастий окунь, або сонячна риба. Пояснюю: словосполучення сонячна риба є переклад місцевої (США) англійської (sunfish) назви риби з науковою назвою L. gibbosus.

У наступному реченні той же автор стверджує, що назви вухастий окунь і сонячна риба на латині називаються L. macrochirus [ Rafinesque, 1819; А.Щ.], і продовжує: а друга назва Bluegil Sunfish (англійська), синій сонцевик. У дійсності щойно зазначені відповідно латинська та англійська назви, а також - синій сонцевик ніякого відношення до викладеної інформації у статті В. Трошина не мають: вони належать виду (macrochirus) роду Lepomis, у якому їх (видів) нараховується більше 10. Це – помилка, В. Трошин присвячує своє повідомлення L. gibbosus. Словосполучення «вухастий окунь» — назва родини (інша її назва центрархуваті), яка для обох щойно названих видів є спільною, бо їх об'єднує один рід Lepomis, або один з 13-ти родів названої родини. Така назва присвоєна цій родині тому, що у її представників зяброві кришки видовжені назад у вигляді шкіряних лопатей, які за розміщенням трохи нагадують вуха - звідси й назва родини вухастуватий окунь. Серед них є важливі промислові види, яких намагалися акліматизувати навіть за межами їхніх природних ареалів. Один з них L. gibbosus.

Трохи про вітчизняні народні назви L. gibbosus. За М. Тараненком та В. Трошиним «...цю невеличку, гарну по окрасу рибку», називають по-різному, присвоюючи їй заслужені і не зовсім заслужені епітети. Отже, очевидно, необхідно мати єдину обґрунтовану українську народну назву цього виду. Зазначу, що з виникненням наукової літератури національними мовами постало питання створення та розвитку національних термінологій та називництва, тобто фіксації точного змісту кожної з національних (народних) назв. У зв'язку з цим латинські наукові назви стали засобом точної ідентифікації понять, що позначаються національними лексичними засобами. Наукове називництво може слугувати прикладом для національного називництва, але не бути їхнім дослівним копіюванням. У цьому можна переконатись на прикладі формування назв L. gibbosus.

Одна з народних американських назв L. gibbosus у перекладі українською – сонячна риба. Серед виявлених в українських публікаціях народних назв є й зазначений переклад, а також сонячна риба синьозяброва (?); частіше в її українських назвах присутнє слово окунь у поєднанні з різними прикметниками у різних варіантах: блакитний окунь, голубий окунь, окунь блакитний, сонячний окунь, є ще й назва царьок. Очевидно, обираючи рекомендовану українську назву виду L gibbosus, у ній обов'язково мають бути присутніми слова «окунь» (а не надто загальне слово «риба»; до того ж, через слово окунь помічається генетична його спорідненість з назвами вищих таксономічних щаблів: належність до родини вухастуватий окунь, ряду окуневатоподібні, підряду окуневатовидні), та «сонячний». Отже, такою українською національною назвою L. gibbosus може бути словосполучення «сонячний окунь». У зв'язку з тим, що зазначений вид у межах України поки що єдиний, то у національній назві її можна розглядати й в означенні роду, однойменному з видовою назвою, тобто сонячний окунь. Додавши до родової назви якусь характерну рису (найчастіше у вигляді прикметника), можна сформувати українську народну назву виду, яка за структурою близька до наукової. Так, цей вид нічим особливим не виділяється, або його немає з ким порівнювати, принаймні в Україні, тобто він є «звичайний». Отже, рекомендованою українською народною назвою L gibbosus може бути назва сонячний окунь звичайний, який належить до роду сонячний окунь. (Примітка: зазначена вище назва сонячна риба синьозяброва не може бути рекомендованою національною назвою на тій підставі, що слово «синьозяброва» не може претендувати на видову ознаку; воно не відповідає дійсності: сині зябра зазвичай у будь-якого виду будуть тоді, коли його особини перебувають у мертвому стані. Словосполучення «сонячна риба» занадто узагальнене і за змістом воно поступається в означеній ролі конкретнішому, а тому обгрунтованішому словосполученню «сонячний окунь»).

Природний ареал сонячного окуня звичайного (далі СОЗ) знаходиться у східній частині Північної Америки. Наприкінці XVIII ст. його завезли спершу у Францію, згодом у Німеччину, як декоративну рибу, що розводилась не тільки в акваріумах, а й у басейнах (ставах), звідки вона проникла у басейни Рейну, Одеру, Дунаю. Проникнення її у водойми України відбувалось принаймні двома шляхами. Один з них задокументований: у травні 1946 р примірник цієї риби був доставлений у Зоологічний інститут АН СРСР (у колишньому Ленінграді) з лиману Ялпух, що знаходиться у пониззі Дунаю, де місцеві рибалки називали її царьком. Там вона освоїла й інші водойми озерного краю Дунаю. Так, в лимані Катлабух 1964 р було виловлено 100 ц цієї риби, рибопродукція лиману лише за її рахунок становила 1,5 кг/га. У лимані Китай протягом 1976-1979 pp. средньорічний улов цього ж виду тримався на рівні 6 тонн. Мабуть, щойно наведені цифри свідчать про те, що СОЗ не така вже й невідома риба раз реєструється рибним промислом. З басейну Дунаю вона активно поширилась уздовж опріснених північних берегів Чорного моря, проникаючи у пониззя Дністра та причорноморські лимани-озера, досягнувши у такий спосіб і Дніпровсько-Бузького лиману з його притоками Південний Буг та Дніпро.

Інший шлях документально не підтверджений, але зрідка у 30-40-вих роках XX ст. він траплявся у середній течії Дніпра (зараз є у Дніпровському водосховищі) та його притоках, куди потрапив імовірніше зі ставів дослідної бази «Пуща-Водиця», що знаходилася в околицях Києва. Звідси він досяг пониззя Дніпра та Дніпровсько-Бузького лиману, заселяючи на цьому шляху водойми, що найкраще відповідали його умовам перебування, зокрема й такі, як стави Цюрупинського нерестово-вирощувального рибного господарства. З подібних господарств він й розвозився разом з зарибком цінних риб у вирощувальні стави, потрапляючи й у басейни річок, на яких ці стави споруджені. Внаслідок цього американському переселенцю вдалось потрапити й у водойми північних берегів Азовського моря, у саме море та у кримські водойми. Мабуть, подібним шляхом вони потрапили й на Білоцерківщину, про що зазначає М. Тараненко. Отже, ареал переселенця з континенту Америки буде постійно розширюватися і зупинити цей процес не вдасться: з одного боку цьому сприятиме «засміченість» ставів рибних господарств СОЗ, з іншого халатні маніпуляції з живцями, як їхніх постачальників, так і самих рибалок, що користуються послугами останніх, а також діяльність жалісливих акваріумістів.

Рибоводам важко виростити зарибок цінних риб, який би не був засмічений малоцінними рибами, особливо тими, якими збагатились наші водойми протягом XX ст. внаслідок їхньої неумисної акліматизації. М. Тараненко, характкризуючи СОЗ, зазначає: «Швидше за все, він іде слідом за незнищенним ротаном». До таких «незнищенців» належить і чабачок амурський – представник водойм східної Азії, сусідами якого по ареалу є рослиноїдні риби, з якими він потрапив до нас. Таким же незнищенним, очевидно, може стати й медака китайська - Orizias latipes, що виявлена у нас в річці Обитічна, яка впадає в Азовське море з його північного берега. Але їм доцільно присвятити окремі розвідки.

М. Тараненко зазначає: «На перший погляд, вона [невідома риба; А.Щ.] схожа на карасика» [карася сріблястого; А.Щ.]. І це дійсно так, і не тільки «на перший погляд», а й за зовнішністю (тіло високе, стиснуте з боків, на спині високий і довгий плавець,тіло вкрите добре помітною лускою тощо) та їхнім забарвленням (спина з коричнюватим полиском, боки бронзуваті, черевце оранжево-жовтаве); за місцями перебування у водоймах (зарості вищої рослинності на мілководдях озер, водосховищ, ставів, річок зі сповільненою течією, понизь річок); за темпом росту протягом першого року життя (здебільшого завдовжки 3-4 см); за строками розмноження (друга половина травня - червень).

Отже, на ранніх етапах розвитку личинки й мальки обох видів розпізнати, а тим більше у воді складно, практично не можна. Тому іноді, придбавши зарибок і розмістивши його у щойно спорудженому ставу, господар згодом помічає: у ньому з'являються яскраво розфарбовані риби. Це може статися уже через 7-8 місяців після нерестової кампанії, коли у СОЗ завершується процес забарвлення, а наступного року ці риби досягають статевої зрілості і нерестяться. Зарибок цінних риб такого стану досягне через 2-3 роки, а то й пізніше. А господар ставу «ламає голову», з'ясовуючи причини появи кольорових риб у його господарстві. І «кидається» нищити птахів, бо чув, що це сталось, як зазначає В. Трошин, «за допомогою водоплавних птахів та чайок, які переносять риб‘ячу ікру на своїх лапках». Але це – нісенітиця. Обсяг статті не дозволяє описати процес нересту СОЗ. Тут же зазначу, що ікра цього виду в процесі нересту прикріплюється до дна, на поверхні якого облаштовується гніздо. Самець доглядає ікру і личинок, які теж прикріплені до дна. Личинки залишають гніздо на шостий день і переміщаються у зарості мілководдя. Перенесення водоплавними птахами ікри риб з однієї водойми в іншу нині покійний орнітолог й одночасно заядлий рибалка М. А. Воїнственський заперечував. Отже, розселення СОЗ по водоймах континентального Криму і прилеглих до нього ділянках Чорного моря, про що пише В. Трошин, відбувалося завезенням його разом з зарибком з рибоводних ставів. В інші водойми він проник самостійно, без людської допомоги.

Зазначеному можуть сприяти й постачальники риб-живців для рибалок і самі рибалки. Законодавчо заборонено перевозити без спеціальних дозволів риб з однієї водойми до іншої (див. Закон про тваринний світ). Тому живців треба заготовляти у тій водоймі, у якій передбачається вудити рибу. Якщо цього не дотримуватись, то живці, що зірвались з гачків, можуть через деякий час створити у новій водоймі самовідтворювальне стадо нових видів, яких у ній раніше не було. По закінченні вудіння риби рибалка може викинути у водойму зайвих, ще живих живців. Так же може зробити і їхній постачальник, якщо він не зміг їх поширити серед рибалок. Жалісливі акваріумісти нерідко випускають у водойми своїх вихованців, якщо вони не відповідають їхнім потребам. Якщо ж кілька таких риб зустрінуться у водоймі, то для рибалок позитивів з такої акції мало: потрапивши до будь-якої водойми, вони поповнять їхній видовий склад рибного населення, де поступово будуть «відвойовувати місце під сонцем» для своїх нащадків, скорочуючи площі звичних місць перебування, зокрема розмноження та живлення, аборигенних риб, а то й фізично їх знищуючи особливо на ранніх етапах розвитку, а згодом і дорослих особин.

У культурних рибних господарствах (ставах) СОЗ можна віднести до смітних риб (на противагу природним водоймам, у яких їх необхідно вважати малоцінними), яких позбутися можна, проте методи боротьби з таким самовселенцем не з дешевих. Неумисних акліматизантів, або самовселенців, особливо з географічно віддалених територій чи континентів, можна прирівнювати до карантинних бур'янів рослинництва, яких всі зобов'язані знищувати будь-якими доступними способами.

Щойно висвітлене частково є відповіддю на питання М. Тараненка: «...чим загрожує місцевим видам» [СОЗ; А.Щ.]? В. Трошин підкреслює, що ця риба із вселенця перетворилася в аборигена, не дуже бажаного і не такого вже й мирного, завдаючи шкоди іншим, ціннішим видам риб, поїдаючи їхню ікру та молодь, безпощадно і жорстоко розправляючись з останньою. Автор, мабуть з деяким обуренням, зазначає: «Він явно не товаришував з аборигенами, ретельно оберігаючи своє гніздо...». Така агресивність, можливо, зумовлена охороною самцями гніздової території, що властиво багатьом рибам, які у такий спосіб проявляють турботу про своїх нащадків (наприклад, ряд бичків, судаки тощо). Крім того, встановлено, що СОЗ завдовжки 2-2,5 см живляться здебільшого дрібними ракоподібними, завдовжки 8 см - комахами, понад 10 см - дрібними рибами. У ставах серед кормових об'єктів цього виду спостерігались пуголовки, у ряді рибогосподарських водойм він може конкурувати з багатьма рибами. Ступінь подібності їжі зазначеного виду з цьоголітками ляща у ставах одного з рибоводних господарств досягала 64,2 %, з цьоголітками карася сріблястого 32,4, з молоддю окуня 89,7, йоржа 89,7, з бичком пісочником 97,6, з бичком гінцем 63,7 %. Отже, він може знищувати кормові (організми, якими могли б живитись аборигенні риби, або ті, що розводяться у ставах, негативно впливаючи на рибопродуктивність останніх..

У багатьох авторів, у тому числі й серед цитованих вище, є вказівки на поїдання СОЗ рибної ікри. Спостереженнями в умовах акваріума встановлено, що вони поїдали ікру, що опускалася з поверхні води у її товщу, проте навіть голодні особини не брали її з дна.

З приводу розмірів СОЗ є такі відомості, найсвіжіші: «...попадалися людям і зовсім маленькі, і більші за долоню» (М. Тараненко), «...как-то подцепил уже более крупного, с детскую ладошку...і ...наблюдал приличные экземпляры ушастого окуня весом около 150-200 г в уловах крьімских рьіболовов.» (В. Трошин). Останній покладає надію на Бога, проте й сам не проти, щоб і з американським вселенцем повтфилась історія, що трапилася з далекосхідним піленгасом, який у Чорному морі перевершує своїх амурських прабатьків. Очевидно, ця надія нездійсненна: у СОЗ не такі спадкові особливості. За межами природного ареалу його довжина тіла здебільшого не перевищує 12-15 см, іноді сягає 20 см, в одному з французьких видань цей же показник представлений так: 10-15 (30) см; в англійському довжина до 25 см, маса 481 г.

Отже, на світлинах М. Тараненка та В. Трошина зображений вид, наукова назва якого L. gibbosus, українська - сонячний окунь звичайний. Він є представником північно-американської іхтіофауни, що умисне переселений на європейський континент для замкненого декоративного рибництва, який у нових умовах, проявивши широкі пристосувальні особливості, безконтрольно проник у відкриті водойми спершу західної та центральної, а потім і східної Європи, де, утворивши самовідтворювальні популяції, поповнив склад місцевого (аборигенного) населення риб. Його ареал буде розширюватися і зростатиме чисельність, як за рахунок самопроникнення у будь-які природні і штучні водойми, так і внаслідок рибогосподарських маніпуляцій з його особинами, що знаходяться у складі продукції (зарибок, товарна риба) культурних рибних господарств, що реалізується у межах України. Він стане «незнищенним», бо його природні вороги у наших водоймах майже відсутні (хіба, що судак, щука) або їх обмаль. Навіть занесення цього чужого представника української іхтіофауни до списку нових трофеїв любительської і спортивної рибалки, що пропонує В. Трошин, навряд чи сприятиме зростанню популярності цього виду серед вудкарів. Вони не зменшать інтеграційні устремління цього неумисного акліматизанта не тільки до складу аборигенної іхтіофауни України, а й до її ставового фонду рибницького господарства, де склад рибного населення намагаються контролювати.

А. Щербуха, кандидат біологічних наук

А. Щербуха



Украинская Баннерная Сеть