Рубрики
 
 

Передплата онлайн

 

Полювання

 

Арсенал

 

Собаки

 

Риболовля

 

Нотатки рибалки

 

Интерв'ю

 

Флора та Фауна

 

Законодавство

 

Газети (номери)

 

2017

 

2016

 

2015

 

2014

 

2013

 

2012

 

2011

 

2010

 

2009

 

2008

 

2007

 

2006

 

2005

 

2004

 

2003

 

2002

 

2001




Асоціація користувачів мисливських та рибальських господарств


Сайт посвященный общению на тему охоты и рыбалки



Головна Про проект Передплата онлайн Об'яви Форуми Контакти

Інвентаризація мисливської фауни України

Сучасна фауна України нараховує, судячи з різних джерел, від 109 (Крижанівський, Ємельянов, 1985) до 117 (Загороднюк, 1998) видів ссавців і від 367 (Марисова, Талпош, 1984) до 416 видів птахів (Фесенко, Бокотей, 2002). Втім, відсутність чітких критеріїв для зарахування окремих видів до об'єктів полювання стала причиною появи неузгоджених цифр і абстрактних термінів, як у популярній мисливській літературі, так і у відповідній нормативно-правовій документації. Наприклад, у ст. 1 Закону України «Про мисливське господарство й полювання» сказано, що мисливські тварини це звірі й птахи, які можуть бути об'єктами полювання. Досить невиразно, якщо врахувати, що полювання власне і є …добуванням… мисливських тварин (той самий Закон). Звертає на себе увагу словосполучення «можуть бути». Що мали на увазі автори законопроекту – перспективи зміни складу мисливської фауни, статус окремих її видів чи, може, непостійність звичаїв вітчизняних мисливців?

Зазначимо, що з аналогічною проблемою фахівці вже стикалися років 40 тому, за часів Радянського Союзу. На думку В.Ф. Гаврина (1970), на просторах колишнього СРСР жило 89 видів хутрових тварин, 22 види копитних і понад 165 видів мисливських птахів. Разом з тим, А.Г. Банніков і С.М. Успенський (1973) вважали, що мисливська теріофауна Радянського Союзу нараховувала близько 70 видів (крім об'єктів звіробійного промислу), мисливська орнітофауна – близько 150 видів. С.П. Наумов (1973) згадує 150 видів ссавців і 150 видів птахів, які в різний час були об'єктами полювання або могли стати ними в недалекому майбутньому.

Подібні невідповідності стали приводом для ревізії списку мисливських тварин СРСР (Дьожкін, 1975). Автор вказав на зміну статусу багатьох видів звірів і птахів, які тривалий час вважалися об'єктами полювання. Причини він побачив у зміні чисельності (у більшості випадків – зменшенні) деяких видів, а також втраті попиту на певні види мисливської продукції. Провівши економічну оцінку мисливської теріофауни, він запропонував виключити зі складу мисливських дрібні види з малоцінним хутром – сонь, ховрашків, хом'яків, пацюків та ін. (усього 14 видів). В.В. Дьожкін надав їм статусу напівмисливських видів, враховуючи в перспективі можливість збільшення попиту на пушно-хутряну сировину. Крім того, близько 30 видів і підвидів ссавців виявилися на межі зникнення й, у більшості випадків, були занесені до Червоної книги СРСР, при цьому формально й надалі значилися в списку мисливських. Враховуючи критерії чисельності й попиту, автор запропонував віднести до власне мисливської теріофауни тільки 70 видів ссавців і надалі додавати в цей список лише тих тварин, які є об'єктами полювання в цей момент або можуть стати такими найближчим часом, після поновлення чисельності й офіційного зняття заборони на добування.

Питання ревізії мисливської фауни України неодноразово порушувалося, як у часи Української РСР, так і в пострадянський період. У більшості випадків вони мали фрагментарний характер, оскільки стосувалися окремих видів або локальних територій. В останні десятиліття в Україні чисельність багатьох видів тварин, які раніше були об'єктами полювання, зменшилася, що визначило внесення їх до вітчизняної Червоної книги й списків Міжнародних природоохоронних конвенцій. Разом з тим, динаміка чисельності борсука набула позитивних тенденцій, що відкрило перспективи його ліцензійного використання. А.М. Волох (2004) звертає увагу на те, що в степовому регіоні України живе кілька видів «мисливських» ссавців, на яких полювання не проводиться взагалі, незважаючи на значну чисельність і широке поширення. До них автор відносить білку, крота й американську нірку. На наш погляд, перелік таких видів можна значно розширити, причому не тільки в степовому регіоні України.

Зазначимо, що послатися на єдиний список мисливських тварин України ми не зуміли, оскільки й у нашому випадку, за аналогією з вищезгаданою ситуацією в СРСР 70-х років, існують різні думки провідних спеціалістів і різні дані офіційних інстанцій.

Зокрема, І.Т. Сокур (1968) згадував 31 вид ссавців, що становлять мисливську теріофауну України, при тому, що 18 з них були настільки нечисленними, що знаходилися під охороною. Новіші дані В.І. Гулая (1994) вказують на проживання в межах України 128 видів мисливських тварин, з яких 58 потребують охоронних заходів. Разом з тим, автор відзначає, що основни прес полювань лягає на 7 видів птахів і 5 видів звірів. У степовій зоні України, на думку А.М. Волоха (2004), живе 32 види ссавців, яких можна віднести до об'єктів полювання, втім, власне мисливськими автор вважає 22 види, а 10 мають статус охоронюваних. На думку В.Д. Бондаренка й співавт. (1993), мисливська теріофауна України включає 8 видів парнокопитних, а також 6 видів хутрових звірів (3 – зайцеподібних і 3 – гризунів). Окремою категорією автори виділяють 9 видів хижих. Мисливські птахи діляться на дві великі групи – курячі й водоплавні.

Найдетальніший опис мисливської фауни можна знайти в роботі М.В. Шадури й співавт. (1994), де згадується 45 видів мисливських птахів і 34 види мисливських ссавців. Разом з тим, автори відзначають, що 15 видів птахів і 12 видів звірів з вищезгаданих значаться в Червоній книзі України.

Важливо відзначити загальну тенденцію, притаманну більшості робіт, що висвітлюють мисливську фауну України: описуючи біорозмаїття окремого регіону або господарсько-екологічні особливості певної фауністичної групи, автори акцентують увагу на декількох (у більшості випадків, великих) видах, згадуючи інші лише в цифровому еквіваленті.

Невідповідність кількісної й видової складової мисливської фауни в літературних джерелах наштовхує на думку про суб'єктивне ставлення кожного автора до згаданої групи, тому прийнятнішим буде посилання на відповідну державну нормативно-правову документацію.

Офіційним загальноприйнятим документом, який відбиває й регламентує стан мисливського господарства в кожній відповідній організації, є щорічний статистичний звіт – Форма № 2-ТП (полювання) (2003). У розд. ІІІ наводяться дані про чисельність, розселення й добування мисливських тварин. Навіть побіжний огляд списку видів провокує питання правомірності з погляду етики, менталітету українського мисливця й просто здорового глузду.

Посилаючись на ці дані, Державний комітет статистики України відносить до Державного мисливського фонду (див. таб.):

9 видів копитних: 19 видів хутрових звірів: 12 видів пернатої дичини:

Зубр заєць-русак фазан

лось дикий кролик сіра куріпка

олень благородний білка перепел

олень плямистий ондатра глухар

лань бобер тетерев

козуля байбак рябчик

муфлон лисиця гуси

кабан вовк качки

кулан єнотоподібний собака лебеді

нірка вільна лисуха

борсук кулики

видра голуби

куниця

тхір чорний

кіт лісовий

рись

ведмідь бурий

нутрія

горностай

Тривалий час відомчі дані про стан поголів'я оленів в Україні збиралися спільно за двома видами – плямистому й благородному, що позначилося на назві «збірного» виду – «олень» (Кващук, Василенко, 2001). Втім, у сучасній інтерпретації «Форми № 2-ТП (полювання)» обидва види розділені на окремі систематичні одиниці, чого, на жаль, не можна сказати про кам'яну й лісову куниці, які у викладеному документі об'єднані в один вид – «куниця». Можливо, така недбалість пояснюється складністю ідентифікації видів у природніх умовах. Втім, територія України охоплює значні площі (наприклад, Крим), де існує ймовірність зустрічі тільки одного зі згаданих видів.

Аналогічні зауваження можна озвучити й щодо систематичної ідентифікації виду «нірка вільна», враховуючи існування на території України двох видів – адвентивного американського й аборигенного європейського. У Червоній книзі України загальна чисельність останнього оцінена в 200-300 ос., чиє поголів'я зосереджене в межиріччя Дністра й Дунаю (Волох, Роженко, 2009). Незначні ресурси й охоронний статус європейської нірки визначають імовірність того, що «нірка вільна» є синонімом американського виду.

Загалом, важливо вказати на значну кількість видів, що знаходяться в Червоних книгах, як України, так і Міжнародного Союзу охорони природи, які Державний комітет статистики з невідомих причин вважає мисливськими. Останнім часом актуальним виглядає обґрунтування вилучення з Червоної книги України видри (Волох, 2004), використання ресурсів якої все одно відбувається, хоча й на незаконній підставі. Набагато гірше складаються справи в зубра, який у літописні часи справді був офіційним об'єктом полювання, про що свідчать літературні джерела й археологічні знахідки (Парфьонов, 1941). За останні 20 років браконьєрські полювання (нерідко під добрим наміром селекційного відстрілу) скоротили поголів'я зубра в Україні практично в три рази (Smagol et al., 2010), що, втім, не дає найменших підстав вважати його мисливським видом у буквальному значенні.

Разом з тим, полювання на рись, горностая й, тим більше, лісового кота в Україні ніколи не мало традиційних національних особливостей, навіть якщо «заплющити очі» на їхній нинішній «червонокнижний» статус. Якщо відсутність попиту на такі «мисливські» види, як рись і горностай, можна пояснити скороченням чисельності й хутрового промислу в Україні, то наявність лісового кота серед мисливських видів виглядає як безглуздий жарт, який з невідомих причинах рік у рік «кочує» з одного типового бланка статистичної звітності в іншій.

Присутність туркменського кулана в списку мисливських видів викликає не подив, а обурення непрофесіоналізмом авторів Форми № 2-ТП (полювання). Чисельність кулана, який занесений в усі відомі Червоні книги й природоохоронні списки, становить в Україні близько 180 особин (Ясинецька, Жарких, 2003). Практично все поголів'я зосереджене в межах біосферного заповідника «Асканія-Нова» і Азово-Сиваського національного природного парку, які є об'єктами Державного природно-заповідного фонду України, а також у низці зоопарків. Виникає питання, яким же чином може відбуватися полювання на охоронюваний вид, який до того ж утримується якщо не на заповідних територіях, то в умовах неволі? Користуючись логікою авторів, з таким же успіхом до мисливських видів України можна було б віднести й коня Пржевальського, популяція якого в Україні аналогічна за показниками утримання й охорони, або, скажімо, американського бізона, або знову ж таки кого-небудь із африканських антилоп.

Наступний аналіз списку мисливських видів за Формою № 2-ТП (полювання) викликає не менше питань і з приводу так званої групи хутрових звірів. Зниження інтересу українських мисливців до тварин цієї групи В.Ю. Вовченко (2006) пояснює відсутністю Державного стандарту на хутрову сировину. На наш погляд, потреба українського споживача в хутровій продукції забезпечується переважно за рахунок клітинного звірівництва, яким займаються кілька великих державних ферм і значна кількість приватних підприємців. Полювання на диких хутрових звірів (ондатру, американську нірку, куницю, а в низці випадків і «червонокнижну» видру) здійснюється у відносно невеликій кількості, як правило, для власної потреби й, у більшості випадків, браконьєрськими методами. Добування ж бобра, борсука й бабака має на меті, в першу чергу, отримання лікувальної сировини (струмінь, жир), але не хутра. Вимоги на ліцензійне добування більшості хутрових звірів так і лишаються словами на папері, хоча в Законі України «Про мисливське господарство й полювання» (Ст. 17) їхнє добування прирівнюється до полювання на копитних.

У зв’язку з погіршенням епідеміологічної ситуації полювання на представників родини собачих останніми роками також втратило колишній попит. Особливо гостро це спостерігається по відношенню до лисиці, популяція якої є основним природним резервуаром сказу. Стосовно вовка, то окрім шкідливого хижака, він набув статусу трофейного (проте, не хутрового) об’єкта полювання. За причини зростання попиту іноземців до полювання на вовка, його череп та шкура оцінюються в 600-700 €.

Спочатку скорочення, а потім і повне зникнення державних пунктів прийому хутрової продукції від населення (що здійснювалося у обов’язковому порядку) призвело до нівелювання самого поняття промислове полювання, а група мисливсько-промислових тварин в Україні трансформувалася у власне «мисливських». Саме відсутність промислу призвело до того, що такий традиційно мисливський у найближчому зарубіжжі вид, як білка, в Україні втратив усілякий інтерес як об’єкт полювання. У свій час, коли вимоги ведення мисливського господарства значною мірою були спільними для величезних просторів СРСР, білку в Україні не лише здобували, але й проводили акліматизаційні заходи з метою підвищення якості її хутра. В той самий час в Україні відбувалася промислова заготівля хутра крота, який до сих пір залишається мисливським видом Російської Федерації. Ні в кого з українських мисливців не викликало здивування зникнення крота з переліку об’єктів полювання. Правильніше буде сказати, що цього факту ніхто навіть не помітив. Цілком логічно напрошується висновок про те, що кріт в Україні ніколи не був традиційним національним об’єктом полювання, загалом як і білка, присутність якої у нормативно-правовій документації виглядає як відлуння мисливських канонів Радянського Союзу.

В даному випадку, доцільно згадати перелік мисливських видів птахів Західної Європи, який у мисливців не лише України, але і всієї Європейської частини колишнього СРСР навряд чи викличе інтерес, принаймні в осяжному майбутньому. Зокрема, в Італії, Франції, Бельгії, Греції щороку відстрілюються мільйони горобиних птахів (солов’їв, вільшанок, зябликів, ластівок та ін.). В Данії до числа мисливських видів відносять мартинів, норців та гагар, у Франції – грака та польового жайворонка, в Чехії – сойку. Відтак, якщо говорити про перелік мисливських видів тієї чи іншої держави, необхідно також враховувати суто національну вдачу і потреби, які до речі, впродовж історичного періоду можуть змінюватися досить радикально. З літопису Нестора стає очевидним, що слов’яни в ІХ столітті, вживали у їжу ті види тварин, котрі пізніше повністю втратили своє харчове значення («…ядуще мерьтвечину и всю нечистоту, хомяки и сусолы»). Ймовірно, у цьому відношенні не останню роль зіграло прийняття на Русі монотеїзму (див. Старий заповіт, кн. Левіт, 11 гл.). Не зайве буде згадати і віяння моди у той чи інший період історії: в недалекому минулому гастрономічні смаки англійців практично винищили у себе на батьківщині звичайнісінького їжака (Кучеренко, 2007).

Зміна релігійних поглядів, соціально-економічного ладу, а в новітній час – природоохоронних тенденцій і біотехнічних заходів призводить до забуття, здавалося б, традиційних мисливських тварин, і в той самий час стимулює виникнення інтересу до раніше невідомих видів. Прикладом тому може слугувати ситуація з вищезгаданими напівмисливськими видами хутрових звірів. Абсолютно інше підґрунтя має виключення з числа мисливських видів дрохви, хохітви, зубра чи європейської норки. Разом з тим, обширні акліматизаційні заходи у Європейській частині колишнього СРСР впродовж останньої сотні років значною мірою збагатили асортимент українських мисливців. Проте, і тут не обійшлося без казусів, які не забарилися «відобразитися» у нормативно-правовій документації.

Акліматизація нутрії в Україні не мала успіху, оскільки вид не пристосований до існування у водоймах, які навіть на короткий час вкриваються кригою. На теренах колишнього Союзу у дикому стані нутрія зустрічається в південних районах Середньої Азії, у плавнях р. Кубані та Куро-Араксинської низовини, яка була основним районом здобування виду. Практично все поголів’я нутрії в Україні утримується в неволі, натомість як зустрічі в природних умовах постають результатами втечі окремих тварин зі спеціалізованих господарств, де їх розводять у якості об’єктів кліткового звірівництва. Виключення становлять окремі осередки «спонтанної акліматизації» вздовж узбережжя Кримського півострова, чому сприяє м’який клімат, але аж ніяк не зацікавленість місцевих мисливців.

Поширення дикого кроля в Україні обмежується локальними ділянками в деяких південних областях, а його чисельність впродовж останніх 15-ти років не підіймалась вище 200 особин, що зумовлюється схильністю до епізоотій.

Цікаво, що поширення зайця-біляка в Україні відображує маргінальну частину його ареалу, тобто обмежується кількома північними областями, де наявні придатні для виду біотопи. На згаданій території чисельність біляка в окремі роки буває досить значною і часто перевершує кількісні показники русака (Гаврись та ін., 2007). Разом з тим, враховуючи загальні (для усієї України) незначні ресурси виду, зайця-біляка внесено до вітчизняної Червоної книги з відповідною забороною полювання. По аналогії, виникає питання про доцільність здобування в Україні дикого кроля. О. В. Зайчук та ін. (1996) вказують, що «в Україні полювання на кроля, в основному, заборонено». Попри розпливчате трактування, відповідну заборону, не завадило б відобразити документально.

Список мисливських птахів виглядає не менш абсурдно. Навіть перелік промислових птахів Полісся УРСР, опублікований в середині минулого століття у повоєнні «голодні» роки, куди ввійшли мартини, крячки, поморники і чаплі виглядає більш науково обґрунтованим (Кістяківський, 1952). У нашому ж випадку, кожна із збірних назв таких «видів» як гуси, качки, кулики і голуби містить по кілька окремих видів, родів і навіть родин, часто далеких між собою як екологічно, так і систематично.

Гусей у фауні України нараховується 10 видів, з яких червоновола казарка та мала білолоба гуска внесені в усі можливі вітчизняні і міжнародні «червоні» списки, а більшість інших – рідкісні пролітні чи залітні. Традиційно полювання відбувається лише на три види – гніздуючу сіру гуску, а також перелітних – велику білолобу та гуменника. Качок в Україні нараховується 25 видів, з яких мисливськими можна вважати лише вісім: крижня, чирка-тріскунця, чирка-свистунця, свища, широконоску, шилохвоста, червоноголову та чубату чернь. Інші види вкрай малочисельні і здобиччю мисливців стають значно рідше. Попри все, мисливський азарт, помножений на відсутність знань, вряди-годи зумовлює долю «червонокнижних» огара, галагаза, гоголя, нерозені, білоокої і червонодзьобої черні.

З 3-х видів лебедів, які на початку ХХ століття дійсно були мисливськими, в Україні широко розселився лише один – лебідь-шипун, втім, ймовірність полювання на цього птаха нівельована його сакральним статусом. Малого лебедя внесено до Червоної книги України, а для пролітного кликуна за останні роки відомо єдине місце гніздування – у Чорнобильській зоні відчуження (Гащак та ін., 2006).

Куликів в Україні нараховується близько 50-ти видів, з-поміж яких цікавість для мисливців становлять не більше 10-15 (чайка, травник, щиголь, турухтан, тулес, великий уліт, червоноволик, чорноволик, великий веретенник, вальдшнеп, бекас, гаршнеп та деякі інші). Разом з тим, «червонокнижні» дупель і кроншнепи (великий, середній і тонкодзьобий) також нерідко стають здобиччю не обтяжених совістю та знаннями мисливців. Інші кулики занадто дрібні, або ж зустрічаються вкрай рідко. Відтак, полювання на них відбувається не спеціалізовано, а попутно – при полюванні на водоплавну дичину. Виключення становить лише вальдшнеп – під час осінніх міграцій в південних областях України, де він утворює значні скупчення.

Голубів у фауні України нараховується 5 гніздуючих видів. Крім того, зустрічається залітний вид – горлиця велика. Частіше за все, здобиччю мисливців стають припутень, голуб сизий (в дикому стані мешкає в горах Криму) і звичайна горлиця, яка в силу перелітного статусу, восени накопичує значну кількість жиру, а відтак стає значно привабливішою своєї осілої родички – горлиці кільчастої. Голуб-синяк, як доволі рідкісний вид, внесений до Червоної книги України, як загалом і всі тетерукові птахи – глухар, тетерук, рябчик.

В цілому, з більшою вірогідністю до числа мисливських можна було б долучити досить поширених дроздів, котрі при масі до 140 г мають цілком їстівне м’ясо і нерідко здобуваються мисливцями, як і водяна курочка, погонич, пастушок чи деркач.

Більш реалістичним виглядає перелік мисливських тварин, згаданих в окремих статтях Закону України «Про мисливське господарство та полювання». Зокрема, в ст. 17 та 19 згадуються кабан, лань, олені благородний та плямистий, козуля, лось, муфлон, білка, бабак, бобер, ондатра, куниці лісова та кам’яна, норка американська, тхір лісовий, дикий кріль, заєць-русак, єнотовидний собака, вовк, лисиця, шакал. Разом з тим, мисливська орнітофауна у більшості випадків згадується розпливчастим терміном «перната дичина», а ст. 19 свідчить про те, що завдання перелічити мисливські види качок, куликів і голубів для авторів Закону стало надзвичайно складним. Парадокс, але виявилося простіше зробити навпаки – вказати ті види, на які полювання заборонено. Виглядає це наступним чином: «Полювання може відбуватися… на норця великого, качок (крім гоголя, черні білоокої, савки, огара, галагаза, гаги звичайної, лутка, крохалів), лиску, курочку водяну, пастушка, куликів (крім кулика-сороки, ходуличника, шилодзьобки, кроншнепів, чайки, лежня, дерихвоста, поручайника, крем’яшника, чорниша, перевізника, фіфі, зуйка морського, малого, великодзьобого, галстучника), голубів (крім голуба-синяка)…».

Чималий подив викликає той факт, що крім «червонокнижних» і регіонально рідкісних видів, в цей список потрапили також дуже рідкісні залітні види, наприклад великодзьобий (правильно товстодзьобий) зуйок, котрий на території України за весь час спостережень відмічався всього два рази, і лише на півдні країни – в ХІХ сторіччі (!) в Одеській області і нещодавно – в Криму (Кістяківський, 1957; Бескаравайный, 2002). Таким чином, для українських мисливців категорично заборонено полювання на типовий центральноазійський вид, який відмічався лише двічі і до того ж відомий виключно вузькому колу фахівців. Тому, напевно, незайвим буде заборонити полювання на далекосхідного кулика-лопатня (2 реєстрації в Україні), північноамериканського дутиша (1 реєстрація) або африкансько-близькосхідного бігунця (1 реєстрація). Аналогій можна навести безліч, проте значно логічніше у списку заборонених для полювання видів виглядали б дрохва, хохітва чи дупель, занесені до Червоних книг України та МСОП.

Разом з тим, забороненими для полювання виявились цілком звичайні види, чисельність яких навряд чи обмежать мисливські заходи. І якщо у випадку з перевізником, фіфі чи малим зуйком даний казус пояснюється дрібними розмірами, то наявність у цьому списку широко розповсюдженої чайки виглядає, щонайменше, безглуздо.

Виникає запізніле побажання авторам Закону про чіткий і логічний перелік мисливської фауни окремою статтею у Розд. І (загальні положення), що відразу б зняло масу запитань та незручностей.

Гостру дискусію останнім часом серед навколонаукової спільноти викликало т. з. «лосине питання». Офіційне полювання на лося в Україні тривало близько 30-ти років, починаючи з 60-х рр. минулого сторіччя. Разом з тим, починаючи з середини 90-х рр., Державним комітетом лісового господарства України щороку видавалися накази про заборону здобування лося практично на всій території держави. Останніми роками полювання на лося знову відновилося, що різко розмежувало громадську думку – від перспектив внесення виду у Червону книгу до інтенсифікації його здобування.

Доцільність видового складу мисливської теріофауни, згаданої у ст. 17, 19 Закону про полювання, в ряді випадків, провокує зауваження, ідентичні висунутим до Форми № 2-ТП-(мисливство). Зокрема, це стосується білки та дикого кроля. Крім того, наявність у переліку мисливських видів лісового тхора виглядає абсурдно, враховуючи його перебування у Червоній книзі України, втім його охоронний статус – питання, щонайменше, дискусійне. Варто зауважити, що до останнього часу в аналогічній ситуації перебував і бурий ведмідь, проте наразі вразливість виду вже не викликає запитань, що врешті спростувало протиріччя двох взаємовиключних документів.

Найбільш суттєвим, на нашу думку, недоліком нормативно-правової документації, котра демонструє видовий склад мисливської фауни України, постає її неузгодженість. Саме відсутність чітких критеріїв визначення господарської цінності окремого виду у тому чи іншому документі, зумовлює широкий спектр суб’єктивних думок в популярній мисливській літературі.

Таким чином, виникає питання доцільності формування оновленого списку мисливської фауни України, з метою внесення запізнілих змін до Закону України «Про мисливське господарство та полювання». В даному разі варто згадати Указ вже давно забутого Президента України «Про невідкладні заходи у сфері збереження, відновлення та раціонального використання мисливських тварин» (№ 837 від 23.05.2005 р.), який до сих пір не втратив своєї актуальності.

В. Смаголь, І. Давиденко



Украинская Баннерная Сеть