Рубрики
 
 

Передплата онлайн

 

Полювання

 

Арсенал

 

Собаки

 

Риболовля

 

Нотатки рибалки

 

Интерв'ю

 

Флора та Фауна

 

Законодавство

 

Газети (номери)

 

2017

 

2016

 

2015

 

2014

 

2013

 

2012

 

2011

 

2010

 

2009

 

2008

 

2007

 

2006

 

2005

 

2004

 

2003

 

2002

 

2001




Асоціація користувачів мисливських та рибальських господарств


Сайт посвященный общению на тему охоты и рыбалки



Головна Про проект Передплата онлайн Об'яви Форуми Контакти

Скажені вовки в Україні. Знову

Найбільшу загрозу скажені вовки становлять передусім для жителів маленьких сіл України і замовчувати цю проблему непотрібно. До групи ризику здавалось би повинні належати передусім ті, хто часто буває в лісах – лісники, мисливці. Але статистика нападів на цю групу людей не особливо часто це стверджує. Очевидно навіть скажені вовки розуміють в лісі загрозу для себе з боку дорослих чоловіків і нападають переважно на людей в селах у вечірній час. В вечірній час хижакам до жертви можна без проблем наблизитись. Ймовірність вовку зустріти багатьох людей впродовж короткого часу велика. Однак є і винятки з правил.

31 січня 2015 р. пізно ввечері мені зателефонувала знайома і повідала історію про черговий напад на людей скаженого вовка в місті Овруч Житомирської області. Від минулого нападу вовка на людину в цьому районі пройшло трішки більше року. Отже, в Овручі на одній з головних вулиць міста на людей напав вовк, хоча пізніше в районній газеті з незрозумілих причин його охрестили собакою. Характер покусів був типово вовчий. В потерпілих були глибокі рвані рани в області плечей і стегон. З тої причини, що серед потерпілих не було дітей, стан здоров’я ні в кого не був загрозливим. Агресивного вовка 31 січня не вдалось відстріляти чи знешкодити й вже наступного дня від хижака постраждала ще і жителька сусіднього від Овруча села. Пізніше виявилось, що день перед цими подіями вовк вже нападав на селянина з прилеглого до міста села. Цих жертв цілком ймовірно можна було б уникнути, коли б перший потерпілий, ще 30 січня повідомив про скаженого вовка.

Районна газета в якійсь мірі слушно зауважує, що цей «факт має насторожити. Небезпечно ходити темної пори доби, особливо дітям та поодинці. Комунальній службі міської ради належить серйозно подумати над безпекою городян, адже зграї бездомних собак, як не прикро, вільно почувають в багатьох мікрорайонах Овруча, навіть у центрі міста». Однак виконати рекомендацію «не ходити поодинці в вечірній час» людям не реально. Тому заходи мають бути іншими і довготривалими.

При нападі скаженого вовка необхідно пам’ятати, що поведінка вовка справді агресивна, але в його наміри не входить загризти вас на смерть. Тому, перш за все, необхідно не панікувати, постаратись схопити хижака за щелепи чи спробувати просунути в горло руку і перетиснути можливість дихання. В населеному пункті необхідно спробувати забігти до під’їзду чи до чийогось двору. В минулому сільські люди при зустрічі з вовком чи агресивним псом завжди мали при собі якусь зброю. Найбільш ефективною зброєю є безперечно рушниця, але підійдуть і вила. Саме вила в сільському обійсті мають стояти «напохваті» - поблизу дверей в хату чи в сарай. До речі в повоєнний час такі прості заходи власної безпеки були достатньо поширені.

Традиційно вважається, що основний носій сказу в Україні є лисиця. Чисельність цього виду в степовій Україні досить висока і серйозних заходів по регулюванню чисельності не проводиться. Лисиця вид, котрий надзвичайно комфортно почуває себе в антропогенному сільськогосподарському середовищі. Скорочення лісовкритої площі, осушення боліт, створення великих територій сільськогосподарських полів, знищення людиною інших конкурентів-хижаків – все сприяє росту чисельності цього виду. Однак спеціальних досліджень на тему сказу в дикій природі в Україні не проводили. В лісовій місцевості сказ є «полівидовим» і серед хворих тварин на сказ трапляється дуже велика кількість різних тварин.

Тут варто було б нагадати, як подібні роботи по боротьбі зі сказом проводились свого часу в Європі, щоби й нам не наступати два рази на одні й ті самі граблі. Так в 1951 р. у ФРН почали реєструвати випадки захворювання на сказ. Винищення лисиць давало по сказу лише короткочасовий ефект. Ефективно регулювання чисельності цього виду досягалось використанням немисливських методів вилучення з природи. Ні газація нір, ні поява «мертвої» вакцини, що вимагало безпосереднього введення її лисенятам, не могли дати стійкого успіху. З появою живої вакцини, котра використовувалась у приманках, з’явилась можливість проводити вже широкомасштабні акції і отримати якийсь реальний успіх.

Україна пішла схожим шляхом за винятком того, що ми не побажали вкладати вакцину в курячі голівки, а поступили просто – загорнули їх в поліетилен і вклали в кубики перемеленої м’ясної приманки. Викладення таких приманок в польових умовах засвідчили, що вовки ігнорують приманки, а лисиці їх з’їдають. Однак мої власні спостереження засвідчили, що ці хижаки з’їдають тільки фарш, а поліетилен з вакциною випльовують.

Чому перед масовим виробництвом приманок ветеринарна служба не звернулась за консультаціями до фахівців і не провела ретельні польові випробування з міченням тетрацикліном. Тут не потрібно зовсім винаходити велосипед, а чітко притримуватись уже випробуваних методик. У німців поїдання приманок складало 80-90 %. В нас же шалені кошти на боротьбу зі сказом у великій мірі були викинуті на вітер. В Україні вже так повелось, що будь такі проблемні проекти, як то пташиний грип, африканська чума свиней, чи сказ виконує вузьке коло фахівців і тому «проколи» тут неминучі. Ось і в тому проекті з масовою викладкою вакцини проти сказу ми просто підгодовували круків, сірих ворон, різних хижих птахів, а не робили реальну роботу. За нинішніх умов повної відсутності у мисливців стимулів полювати на лисицю, вести мову про можливість контролювати сказ у природі не варто.

Знову про те, що в Європі і передусім Німеччині накопичений чималий досвід боротьби з лисицею. Але ту практику ми не зможемо застосувати в себе через відсутність реальних коштів на ці цілі. Так відстріли молодняка лисиць біля нір в лігвищний період та газація нір не дали бажаного результату. В Україні відстріли і облави рекомендують проводити переважно у мисливський сезон і такі заходи, як правило викликають інтенсивне переміщення хворих на сказ особин в сусідні місцевості. Ця обставина сприяє посиленню контактів між окремими особинами. Людина нині створила виключно сприятливі умови для благополуччя популяції лисиці в сільськогосподарських ландшафтах України і інтенсивного проходження епізоотичного процесу. Тому сказ, як і в далекому минулому буде знову природним регулятором чисельності всіх видів хижаків, а людині потрібно вчитись жити поряд зі скаженими лисицями і вовками.

В світі щорічно сказом заражується десятки тисяч людей і тварин. В Україні стали реєструвати непоодинокі факти загибелі громадян від сказу. Фахівці відмічають, що епізоотична і епідеміологічна ситуація по сказу в різних регіонах світу вказує на те, що носіями сказу можуть бути різні види диких тварин, котрі можуть вступати в контакт з кішками та псами. Тактика і стратегія боротьби зі сказом останнім часом змінюється. Ті великі кошти потрачені на боротьбу зі сказом не виправдали себе. В науковій літературі і ЗМІ є багато повідомлень про те, що носіями сказу можуть бути дуже велика кількість видів і це ускладнює боротьбу з цією хворобою. Класичні уявлення про сказ уже не відповідають сьогоднішнім реаліям. Незрозумілим лишається питання чи це є наслідком того, що вірус змінився, чи це є результат поверхневого вивчення циркуляції виду в природі. В минулому фахівці скоріш за все спекулювали на темі сказу і для того щоби отримати солідні фінансування для наукових проектів обіцяли навіть повністю покінчити зі сказом. Певні успіхи мали місце, але сказ все одно виживав в природі. Отже звичайній людині необхідно завжди бути готовою до потенційної зустрічі зі скаженою твариною.

Восьмий конгрес порівняльної патології десь біля півсотні років тому авторитетно заявив, що навпаки сподівання про швидке знищення сказу навіть в цивілізованій Європі не виправдались і вести мову в цьому ключі не має сенсу. Правда кілька європейських країн є ніби то вільними від сказу, але для мене це малозрозуміла обставина, бо ті ж рукокрилі зі сказом під час міграцій здатні й туди залетіти, а в Україні вже зареєстрований випадок загибелі дівчинки від укусу кажана.

Вчені пояснюють малу результативність боротьби зі сказом і нереальність його знищення в природі різними причинами. Так, хворі на сказ хижаки можуть не завжди гинути, а кількість вірусоносіїв в осередках захворювання може сягати 80%. Такі тварини з вірусом можуть спокійно жити поряд з людиною не подаючи ніяких зовнішніх ознак хвороби. Раніше вважалось, що це характерно майже виключно для країн з тропічним кліматом. Тому при розробці планів боротьби зі сказом необхідно проводити польові дослідження для встановлення реальної ситуації, а не лише обмежуватись відстрілом хижаків. Сучасні вакцини проти сказу дуже ефективні і питання боротьби з цією недугою вже не лежить в площині медицини чи ветеринарії. Вакцина Nobivac Rabies нині вважається однією з якісних і забезпечує імунітет на три роки.

Сказ – це проблема прикладної чи польової зоології. І потрібно чесно сказати, що реальні дослідження в природі не здатні замінити ніякі суперсучасні «моделі епізоотичної ситуації з використанням комп’ютерного алгоритму та трьохвимірної графічної побудови». Ну стало нам відомо про певний поріг, після якого по даних того ж комп‘ютерного результату має відбутись спад на захворювання. Але ж хто зробить реальну оцінку чисельності всіх носіїв сказу і потім проведе регулювання їх чисельності? Зрозуміло – ніхто. Ветеринари готові провакцинувати 75% всіх псів і кішок і вони передусім в цьому економічно зацікавлені. Але найбільш проблемні в цьому безпритульні пси і тут відразу ж запитання – а навіщо так прискіпуватись до квартирних псів, коли в місті стільки бігає бродячих собак, котрі активно контактують між собою і з дикими тваринами!? Вакцинація в осередках сказу проводиться тільки для псів, котрі мають господарів і на результати особливого впливають. Поява трупів диких і домашніх тварин не викликає в людей особливого занепокоєння і їх майже ніхто не доставляє для аналізів. Я не хочу нікого звинувачувати і сам я поступаю схожим чином, бо вартість такої доставки дуже вже висока.

Статистичні дані щодо захворюваності різних видів на сказ потрібно брати до уваги з поправками. Зрозуміло, що найбільш достовірні випадки захворювань серед великої рогатої худоби, але якось в розмові з фермером виявилось, що він про факт загибелі худоби на сказ взагалі не повідомляв ветслужбі, бо в нього від цього були б значні економічні збитки і проблеми. Фермер, розумів, що ті корови, котрі були покусані, приречені і щеплення їх не порятують, а ось реалізація молока стане під питанням.

Мої власні дані вказують на те, що в 2015 р. в вовчій зграї в районі Поліського заповідника мала місце загибель вовків цьоголітків в осінній період без фактів нападу на людину. Резервуар сказу в дикій природі очевидно потрібно шукати серед багатьох дрібних тварин. Реальні результати щеплень з огляду на те, як швидко рухаються осередки цього захворювання в Україні взагалі виглядають смішно. Лишається питанням і те наскільки якісні в нас використовують вакцини?

Корені проблеми сказу в Україні не є медичними чи ветеринарними. Зрозуміло, що причини їх криються у високій чисельності хижаків і необхідно вести боротьбу не з наслідками, а з першопричиною. Враховуючи всі особливості проходження кампаній по боротьбі зі сказом необхідно констатувати їх повну безперспективність, не координованість і відсутність будь якого фахового підходу у її виконавців. Зрозуміло, що все робилось для «галочки». Сумнівними виглядають і перспективи боротьби зі сказом в майбутньому. Знизити чисельність хижаків до рівня, який здатний зупинити поширення сказу в Україні і котрий був в минулому за умови високих цін на хутро нереально. Чиновництво і ветслужба після чергового випадку нападу скаженого вовка на людей видає черговий наказ, де зобов’язує мисливців та лісгоспи провести облавні полювання по скороченню хижаків, і далі просто забуває про це.

Жителям України необхідно пам’ятати, що в наш час ймовірність зустрітись з хворою на сказ твариною висока і необхідно дотримуватись певних правил поведінки. Традиційно скажених вовків чи псів в усі часи безжально знищували. В наш час такі традиції зберігаються, але законодавство не дозволяє знищувати підозрілу на сказ тварину. Всім відомий вислів - «пристрелити, як скаженого собаку». Але нинішнє законодавство України подібні постріли в населених пунктах робити не дозволяє. Головна біда в тому, що скажений вовк являє реальну загрозу життю людини, до того ж він швидко пересувається. Тому, поки мисливець дістане з сейфа рушницю, то вовк вже буде далеко. В разі зустрічі скаженого вовка необхідно швидко повідомити про це місцевих жителів, міліцію, владу, районне товариство мисливців і організувати патрулювання прилеглих населених пунктів на легкових автомобілях зі зброєю.

В питаннях забезпечення власної безпеки від нападу вовків варто звертатись не стільки до якихось рекомендацій профінансованих проектів, а до народного досвіду, або як нині стало модно казати, до «традиційних екологічних знань». Поліський краєзнавець Часлав Пяткевіч згадує про пугу (пужку) – довгу і гнучку палицю для батіжка, котру полюбляли молоді їздові. Крім пуги виготовляли і серйозну ремінну зброю – гарапник з міцною дубовою або ясеневою ручкою, по всій довжині обвитою ремінним паском. Гарапник мав на кінці ремінне кільце. Гарапник мав кожен справжній господар на селі. Використовували цю зброю для ледачих коней або навчали слухняності хатніх домочадців, а ще брали до рук гарапника, як зброю від собак і вовків. Ремінна пуга, гарапник для поліщука речі Святі («Свячоні»). Вони проходили ритуал освячення. В Чернігівській області на кінець довгого пастушого батога чіпляли плаский пасок, котрий при швидкому змаху давав дуже гучний звук, схожий на постріл. Таке ляскання, вважалось, лякає вовків. Для відлякування всіх великих хижаків від худоби на випасі використовували дзвоники-ботала, котрі вішали на шию тваринам.

Проти вовків і псів для людей подорожніх у минулому була винайдена ще й спеціальна зброя, котру називали «вовкобій». По суті, - це мініатюрний «кістень». Бронзова чи залізна гирька чіплялась до палиці-посоха на тонкій міцній нитці. В минулому багато хто подорожував з легкими посохами-палицями, до якого в разі небезпеки швидко чіпляли «вовкобій». Далі подорожній його швидко розкручував і безперервно гамселив пса чи вовка.

Вовкобій у минулому був очевидно досить поширеною зброєю. Чорні археологи за допомогою металодетекторів нині знаходять досить багато такої архаїчної зброї. Спочатку більшість шукачів думали, що це якісь примітивні «гирьки» і їх викидали. Але з часом ціни на інтернет-аукціоні на вовкобої досить високо піднялись.

В минулому наші предки ще з дитячих літ привчали всіх без винятку не боятись ведмедів, вовків, псів. Влаштовували навіть театралізовані дійства боїв людини з ведмедями з демонстрацією правильних ефективних технік оборони і нападу. Ведмедів водили по селах і ярмарках. Тому образ великого хижака був авторитетним, але не особливо страшним. Панікувати нам з приводу скажених вовків не варто і в разі дотримання відповідних правил поведінки боятись таких подій не потрібно. Таке трапляється не вперше і не в останнє.

Підпис фото:

- Типова зовнішність вовка хворого на сказ – помітна худорлявість та витікання слини з ротової порожнини.

С. Жила



Украинская Баннерная Сеть