Рубрики
 
 

Передплата онлайн

 

Полювання

 

Арсенал

 

Собаки

 

Риболовля

 

Нотатки рибалки

 

Интерв'ю

 

Флора та Фауна

 

Законодавство

 

Газети (номери)

 

2017

 

2016

 

2015

 

2014

 

2013

 

2012

 

2011

 

2010

 

2009

 

2008

 

2007

 

2006

 

2005

 

2004

 

2003

 

2002

 

2001




Асоціація користувачів мисливських та рибальських господарств


Сайт посвященный общению на тему охоты и рыбалки



Головна Про проект Передплата онлайн Об'яви Форуми Контакти

«Зелена зона» – для кого та для чого?

Згідно з чинним законодавством України, на підставі рішень місцевої виконавчої влади навколо міст України, в основному, обласних центрів, створюються так звані «зелені зони» – місця, в яких мисливцям заборонено полювання на диких звірів та птахів. Основним завданням цих «зелених зон» є збереження природного світу навкруги населеного пункту для розширення можливостей спілкування городян з природою та для їх активного відпочинку. Наміри прекрасні, однак, це лише теорія, а чи не вийде на практиці так, що: добрими намірами дорога в пекло вимощена?

Природні процеси – це дуже складна система, на яку впливають багато різних факторів як позитивних, так і негативних. Вони формують популяції рослин та тварин, їх виникнення, зростання, зменшення та вимирання. На даний час ця саморегульована донедавна екосистема – навколишній світ живої природи – уже не може існувати та регулюватися лише цими природними чинниками: умовами проживання на конкретній території, розмноження, кількості та загального обсягу харчових ресурсів на ній, наявністю ворогів та харчових конкурентів. Тепер у природних популяцій рослин і тварин з‘явився новий, глобальний конкурент, що серйозно впливає на всі ці фактори одночасно – людина. Вона не тільки захопила левову частку земної кулі і використовує її та її ресурси для своїх потреб, але й активно впливає, як прямо, так і опосередковано, на існування та розвиток «недобитих» нею залишків природних популяцій диких рослин і тварин, які ще збереглися «на околицях» людського, «цивілізованого», світу.

Однак відійдемо від глобальних екологічних проблем та повернемося до того, з чого почали – до «зеленої зони» навколо міст. Ця зона створюється для того, щоб городяни, найчисленніша та найактивніша в політичному та економічному плані частка суспільства, у вільний час могли відпочити поза межами міста, «на природі». Ця зона, як правило, оточує прилеглу до передмість територію, яка обмежується природними чи штучними кордонами – річками, окраїнами лісових масивів, автомобільними дорогами та залізничними коліями, бажано з водоймами. У межах цієї території цілорічно заборонене будь-яке полювання, щоб не створювати небезпеки для відпочивальників та дати можливість вільно розвиватися природному світу та його складовим – рослинам, тваринам та птахам.

Що ж насправді відбувається в цій «зеленій зоні», і як саме «розвивається» природа в цьому, штучно створеному людиною, резерваті? Почнемо з весняного періоду, коли пригріє сонечко, а на берегах водойм густо зазеленіє перша молода трава. В Україні це кінець квітня, початок травня. На цей час випадає кілька свят – як релігійних (Великдень), так і суто державних – 1 та 9 травня. Так склалося, що для значної маси наших громадян будь-яке свято – додатковий привід випити з друзями, на певний час відсторонившись від повсякденних проблем. Але випити не в квартирі, а «на природі», подихати свіжим повітрям, а не смородом асфальту та вихлопів двигунів. Тому багатотисячні маси на машинах, громадському транспорті та навіть пішки вириваються за межі міста і починають «відпочивати». Однак треба пам‘ятати, що саме в цей «період відпочинку на природі» на території «зеленої зони» на повну іде й період розмноження дикої фауни – птахи сидять на гніздах, висиджуючи пташенят, а звірі, в свою чергу, вигодовують малят. Тобто природа поспішає виконати своє призначення – відродитися та безперешкодно продовжити існування. До речі, частково для цього нібито і створюються «зелені зони».

Місця для влаштування гнізд водоплавні, коловодні птахи вибирають на луках, поблизу врізу води, щоб мати неподалік від гнізда кормову базу. Інші птахи в‘ють гнізда в чагарниках та в лісовій зоні. Зайчихи виводять своїх малят на луках, на межі зарослих чагарником місць. Та одного дня на територію «зеленої зони» вивалює багатотисячний «десант», ревучи двигунами машин та музикою, з несамовитим вереском і криком (особливо після застілля). Яка качка витримає цей ґвалт? До того ж, ці натовпи починають сновигати угіддями, «гуляючи» та «милуючись красою навколишньої природи». У результаті качку зігнали, вона злетіла, вказавши воронам та сорокам місцезнаходження гнізда. Усе, кладка знищена. Траву витоптали, навкруги розкидали сміття та недоїдки. Їх, ці недоїдки, підберуть пізніше – бродячі коти, собаки, а також лисиці, які вже звикли до такої добавки до раціону. Заодно, в пошуках дармових харчів, вони підберуть і зайченя, яке мати, на свою біду, вивела в межах «заповідної зеленої зони міста», або кладку яєць, яку не помітили ворони. Пізніше, коли залишки качиних кладок, які збереглися, перетворяться на каченят, ці самі «любителі природи» будуть кидати в них пляшками, намагаючись влучити, або ж ганятися за ними, намагаючись піймати у воді. Піймати – не піймають, але виводок розженуть. Запитаєш: «Для чого?», у відповідь тільки мовчки знижуть плечима або спитають: «Яке твоє діло?» і пошлють якнайдалі. Поки качка збиратиме дітей, недорахується одного чи двох – ворона і сорока не дрімають… Така сама доля чекатиме і на зайченя, зігнане з місця схованки – пара сірих ворон заклює його до смерті.

Лише кумасі-лисиці, воронам та сорокам в «зеленій зоні» роздолля… Є надійна нора чи гніздо, мисливці не тривожать, норовий собака в нору не лізе, недоїдків на місці пікніків достатньо, сміттєзвалищ, на яких можна поживитися, в передмістях повно. Та й приватний сектор поруч, на околиці міста, можна курочку чи качечку прихопити. Рай, та й годі… От і плодяться лисиці та воронові птахи у «зеленій зоні» краще, ніж у глухих лісах. За таких обставин щільність, наприклад, лисиці у приміській зоні майже вдвічі вища, ніж у середньому по всій території області. А це значить, що контакти між окремими особинами лисячого племені в «зеленій зоні» набагато частіші, ніж поза її межами. Далі ще цікавіше. Скажіть, яка дика тварина найчастіше є переносником такої смертельно небезпечної хвороби, як сказ? Правильно, лисиця. І чим більша щільність лисиці на одиницю площі, тим більша вірогідність того, що виникне осередок сказу. І виникне не просто на території області в якомусь глухому, безлюдному місці, де хвора лисиця просто помре, не завдавши нікому шкоди, а саме поблизу міста, біля місця постійного перебування значних мас людей. Якщо ж врахувати, що від лисиць дуже часто заражаються сказом бродячі коти і собаки, яких вистачає на околицях міста та поблизу нього, в тому числі і в «зеленій зоні», то можна зробити висновок, що існування цієї заповідної, закритої для мисливців місцевості, робить людям «ведмежу послугу». Щоб не бути голослівним, наведу приклад. Міська зона Чернігова, 2006 рік – 4 випадки сказу (4 лисиці), 2007 рік – 4 випадки сказу (3 лисиці, 1 собака), 2008 рік (він тільки почався) – 6 випадків сказу (1 кіт, 2 лисиці, 3 собаки). Динаміка зростання захворюваності тварин настільки явна, що на даний час міською санітарно-епідеміологічною службою Чернігів уже офіційно оголошено територією, неблагополучною щодо сказу. Якщо дивитися на карту міста, то місця виявлення осередків сказу рухаються від окраїн міста до його центру.

Читачі можуть мені зауважити: «Дозвольте, але ж мисливці стрільбою в «зеленій зоні» створюють потенційну загрозу відпочивальникам!». На це є проста відповідь. Ніхто не говорить про те, щоб допустити в цю зону мисливців на час літнього відпочинку людей. Полювання на хутрового звіра – зайця, лисицю, вовка – починається у листопаді. У цей час холодні дощі з пронизливим вітром зміняються снігопадом, часто підкріпленим мінусовими температурами. А пізніше, в грудні-січні, майже постійна мінусова температура чи мокра сльота, що розквашує всі під‘їзні ґрунтові дороги. Покажіть мені «навіжених», які за такої погоди поїдуть відпочивати на природу. Згоден, три-чотири «оригінали» знайдеться. Однак не слід забувати, що саме в інший період, під час полювання на копитного звіра, лісу блукає багато грибників, збирачів ягід, а також відпочивальників. Чомусь нікому не спадає на думку заборонити полювання на копитного звіра через те, що мисливці створюють небезпеку для цих людей. А стріляють вони по лосях, козулях та кабанах аж ніяк не шротом, а кулями, які летять набагато далі та й більш небезпечні, ніж «одиниця» чи «нулівка»… І ніхто ніяких грізних постанов із забороною полювання через створення потенційної небезпеки для людей не проголошує. Отож щодо цього, як не дивно, у нас діють подвійні стандарти – в одному місці полювати не можна: небезпечно для людей, а в іншому можна: небезпека відсутня?

Таким чином, лисички можуть процвітати в «зеленій зоні» безперешкодно, не боячись, що їм там заважатимуть: мисливцям на цю територію заходити заборонено, їжі доволі. Краса! А подякою людям за такі «благодіяння» буде епідемія сказу… Ось і виходить, що своєю бездумною, невиваженою діяльністю ми власноручно створюємо для розповсюджувачів смертельно небезпечної хвороби не те що нормальні, а райські умови для розмноження, тобто своїми руками формуємо потенційні осередки сказу!

То де ж більша небезпека для людини? Від мисливської кулі з картеччю? Чи від шроту? Так, вони літають по прямій і швидко падають на землю. А от якщо скажена лисиця покусає кота чи собаку, які потім «прогуляються» містом, або й вона сама може забігти на околицю та покусати когось, тоді громадськість підніме лемент: «Куди дивляться мисливці! Навіщо їм дозволяють полювати, якщо вони не можуть відстріляти небезпечних звірів!». І тому подібне… А мисливці якраз і дивляться на кордон «зеленої зони», щоб, бува, його не переступити. Інакше приїдуть «дядьки» зі службовими посвідченнями та купою повноважень і потягнуть до суду за порушення правил полювання...

Опоненти можуть заявити: «Можна ж організувати на території «зеленої зони» не полювання, а цілеспрямований відстріл шкідливих тварин!». Як не парадоксально, але це викликає тільки гіркий сміх. По-перше, хто буде організовувати – УТМР? А він, цей відстріл, йому потрібен? Аж ніяк. Не всі мисливці зараз навіть на полюванні лисицю стріляють, бо на хутро вже давно немає попиту, а набої дорогі, шкода витрачати. По-друге, як організувати? Радянську владу тріумфально добили, «вихлюпнувши з водою і дитину». Зараз у нас «демократія», в наказному порядку мисливця не поженеш на відстріл – у одного часу нема, у другого набоїв, третій: «А воно мені треба?». По-третє, а хто це буде фінансувати? Раніше за відстріл шкідливих тварин давали безплатно набої, пільгові «відстрілки»… А зараз? Який дурень буде купувати набої по 2-3 гривні за штуку, щоб вистріляти їх по звіру, якого закопають у яму без жодної користі для мисливця? Та наголовніше, що цей відстріл – одноразова дія, а за раз «зелену зону» очистити не можна. Якась частина лисиць в цей час буде на полюванні за межами зони, якась – сита, сидітиме в норі, в якусь не влучать на полюванні і вона втече.

«Кампанійщина» ніколи не приносила реальних результатів. Вона годиться лише для биття у барабани на «Майданах» та гучних доповідей «нагору» для отримання «потрібними» людьми похвал та нагород. А далі – хоч трава не рости! Орден отриманий, вища посада теж, назад ніхто нічого не відбере. А лисиці й надалі плодитимуться. «Орденоносцю» це вже не цікаво… Отже, лише постійний прес полювання може принести більш-менш вагомі результати.

Таким чином, створенням «зеленої зони» навколо міст ми своїми руками не тільки знищуємо навколишнє середовище, але й закладаємо під себе смертельно небезпечну міну, яка може вибухнути будь-якої миті.

С. Линник



Украинская Баннерная Сеть