Рубрики
 
 

Передплата онлайн

 

Полювання

 

Арсенал

 

Собаки

 

Риболовля

 

Нотатки рибалки

 

Интерв'ю

 

Флора та Фауна

 

Законодавство

 

Газети (номери)

 

2017

 

2016

 

2015

 

2014

 

2013

 

2012

 

2011

 

2010

 

2009

 

2008

 

2007

 

2006

 

2005

 

2004

 

2003

 

2002

 

2001




Асоціація користувачів мисливських та рибальських господарств


Сайт посвященный общению на тему охоты и рыбалки



Головна Про проект Передплата онлайн Об'яви Форуми Контакти

Мисливська політика України: реалії та можливі варіанти розвитку

Державна мисливська політика має складатись з законодавчих, бізнесово-економічних та мисливських заходів, які мають сприяти створенню інтенсивного мисливського господарства та враховувати принципи сталого управління (розвиток), збереження біорізноманіття. Мисливська політика як кінцевий документ зазвичай подається у короткому і конкретному викладі. Вона пишеться на зрозумілій широкому загалу мові і в цікавому стилі з тим, щоб кожен мав зацікавленість і, можливо, терпіння дочитати цей документ до кінця. Найкращим варіантом для обговорення і напрацювання такого документу може бути Інтернет та газета «ПтР».

Мисливська політика передусім – це документ, в котрому враховується точка зору всіх без винятку зацікавлених сторін (рядових і елітарних мисливців, науковців, громадських організацій, влади, правоохоронних органів та ін.). Насправді знайти повний компроміс між окремими поглядами не вдається за будь-яких обставин і багато вимог частенько декларуються, але не виконуються. Обговорення важливе в тому, щоби сторони почули різні точки зору, дали волю емоціям і, зрозуміло, тут має бути можливість «випустити пару». В Україні традиційно так склалось, що в ЗМІ, в законодавчих органах влади і передусім у Верховній Раді думка рядових мисливців не враховується, а натомість точка зору радикальних громадських організацій, зоозахисників навпаки оголошується і береться до уваги. Вирішення проблеми браконьєрства в нас традиційно зводиться тільки до прийняття якихось суворіших покарань, щось на зразок збільшення штрафів, з тим, щоб настрахати мисливців. Однак усі ці заходи насправді не спрацьовують і викликають тільки зворотний ефект зростання невдоволення і браконьєрства. Подібна модель українського мисливського господарства з численними заборонами, низькою якістю мисливських послуг, оголошеною війною з браконьєрством може спрацьовувати тільки в авторитарному суспільстві. Усім відомо, що суворість українських законів нівелюється необов’язковістю їх виконання. Тому в перспективі браконьєрство може бути подолано шляхом надання якісних загальнодоступних недорогих мисливських послуг, а не тільки посиленням розцінок у штрафних санкціях.

В Україні незаконне полювання зумовлене ще й давніми козацькими традиціями рівноправності, загальнодоступності полювання, архаїчним звичаєвим правом поважного ставлення до зброї. Згадайте того ж українського Козака-Мамая, коли воїн-мисливець та рушниця-стрельба – то майже ікони. Можна пояснити популярність браконьєрства ще й занадто ускладненою процедурою оформлення документів офіційного полювання, соціальною несправедливістю в розподілі мисливських угідь і т.ін. На моє переконання, корінь масових незаконних полювань потрібно шукати не так у поганих некультурних мисливцях, як у системі і в усвідомленні, кому це вигідно.

У цивілізованому світі загальновизнано, що національна політика, а в подальшому і законодавство, і стратегія розвитку (модель) мисливського господарства має базуватись на таких принципах: інтенсифікація мисливського господарства (зростання фінансових потоків, зростання чисельності поголів’я мисливських тварин, збільшення розмірів вилучення, необхідність регулювання чисельності вовка, проведення біотехнічних заходів, створення фермерських мисливських господарств, оленеферм тощо); збереження біорізноманіття; сталий розвиток.

Мисливська політика має бути спрямована на раціональне використання, збереження та відновлення мисливських ресурсів. При реформуванні мисливського господарства має бути використаний принцип децентралізації, передачі більшості повноважень і передусім погодження на закріплення мисливських угідь на рівень сільських і районних рад, що зніме напруження в колективах мисливців. Управління мисливським господарством має вестись з дотриманням екологічних вимог. Будь-який наш сільський голова чи європейський мер цінує передусім точку зору місцевих жителів, живе майбутніми виборами і тому за таких умов перевагу на отримання мисливських угідь матимуть передусім місцеві мисливці. Обласний рівень ніколи не буде відстоювати інтереси місцевого мисливця.

В Україні реалії такі, що мисливство з-поміж інших видів традиційної господарської діяльності, як то лісове чи сільське господарство, є найбільш критиковане і розглядається переважно як розвага для багатих, а не як складова частина економіки та історико-культурної спадщини. Періодично ставляться питання про заборону полювання на певні види мисливських тварин чи взагалі на полювання і в кінцевому варіанті на ведення мисливського господарства. Такі заходи, як правило, шкідливі і в науковому та економічному сенсі необґрунтовані. Ми маємо показові приклади, коли через падіння попиту цін на хутро, припинення виплат винагород за добування вовка в Україні скоротились розміри добування хижих і хутрових ссавців. Та в результаті ми не отримали вагомих показників у збереженні біорізноманіття, в охороні рідкісних видів, а натомість погіршилась ситуація зі сказом, з’явились нові проблеми з польовою і лісовою дичиною. На жаль, у нас створена міцна олігархічно-авторитарна модель мисливського господарства. Мисливство за таких умов частково зберегло авторитарну радянську модель та стало виконувати ще й дуже специфічну функцію налагодження, підтримання корупційних зв’язків між бізнесом, владою і правоохоронними органами. Кошти в мисливство вкладають передусім для отримання мисливських угідь, в будівництво мисливських маєтків, а не в саму галузь. Бізнес добре розуміє, що з часом мисливські угіддя в Україні будуть мати відповідну вартість і їх можна буде непогано продати. Тому всі так поспішають «застовпити» територію і що більше, то краще. Певні структури, такі як Держлісагентство чи УТМР, збереглись у незмінному вигляді ще з часів Союзу. З одного боку Держлісаентство є користувачем мисливських угідь, а з другого – це уповноважений державою орган ведення мисливського господарства, котрий мав би відстоювати не чиїсь конкретні інтереси з користувачів мисливських угідь, а державні. УТМР і передусім його керівництво – це не стільки громадська організація, котра відстоює інтереси мисливців, а більше користувач мисливських угідь і майна. З радянських часів ця структура отримала в спадок величезне багатство і потихеньку його розпродує, робить на цьому бізнес. З цієї причини керівництво УТМР завжди веде себе «слухняно» щодо влади і правоохоронних органів, бо на нього є багато компромату в системі незаконного перезакріплення мисливських угідь, продажу майна, мисливських баз і т.д. Найвпливовішою і навіть визначальною силою на сучасному етапі в формуванні мисливської політики України, котра знаходиться в тіні, є багаті мисливці, котрі через хабарі вирішують усі питання. Розірвати таке зачароване коло з багатих, представників влади, правоохоронних структур дуже складно. Серед депутатів Верховної Ради України є велика кількість власників мисливських господарств. Тому логічно припустити, що за будь-яких обставин права саме приватних користувачів мисливських угідь будуть враховуватись у першу чергу.

Розробка законодавчої бази та концепції розвитку мисливського господарства має проходити в кілька етапів. Спочатку на офіційному рівні має бути розглянута, узгоджена і затверджена мисливська політика, а вже потім розроблена відповідна законодавча база і в кінцевому варіанті прийнята концепція розвитку мисливського господарства. Такі концепції вже затверджені в Росії та Білорусі. В Україні концепції розвитку мисливського господарства мають бути створені на національному та регіональному рівні. Україна має різні природні і економічні умови для ведення мисливського господарства. Під Києвом у мисливську галузь можуть прийти реальні інвестиції, і тут уже сьогодні мають бути обмеження максимальних розмірів приватних лісових угідь до 1-3 тис. га з тим, щоб змусити користувачів вести господарство інтенсивно, по-європейському. Степові заячі угіддя десь на периферії України малопродуктивні, і вони мають бути більшими, бо тут немає такої гострої конкуренції між користувачами за користування угіддями. Має бути спеціалізація у веденні господарства, і в одних регіонах вид може мати статус забороненого для полювання, а в інших звичайного мисливського. Так, лось – мисливський вид на півночі Полісся, а в інших регіонах його статус може бути охоронним. Спеціалізація мисливського господарства на півночі Полісся України – лось, кабан, козуля, в Карпатах, зрозуміло, місце лося має посісти олень, а в лісостепу і степу до традиційних карпатських видів необхідно додати ще зайця. Така група мисливських видів, як водоплавні, тетерукові, кулики, польова дичина останнім часом стрімко втрачають своє значення в економіці мисливського господарства і ці тенденції в майбутньому будуть зберігатися.

Можливі варіанти розвитку. Ймовірність запровадження в Україні європейської моделі мисливського господарства по типу якоїсь конкретної країни чи комбінованої системи дуже низька. Для реформування потрібний перехідний період. У найближчий час нам конче потрібно почати створювати дрібні мисливські клуби європейського типу і дати зрозуміти іншим мисливцям ефективність такої форми ведення мисливського господарства. За умови відсутності в Україні середнього класу на периферії зробити це буде вкрай складно. Середні площі мисливських господарств в Україні мають подрібнюватись і найменша площа мисливських угідь може бути близько 300-500 га, а найбільша в межах 10 тис. га для великих колективів і близько 3-5 тис. га для індивідуальних мисливських господарств олігархів, багатих бізнесменів чи якихось конкретних людей з влади. У такому заході будуть зацікавлені передусім прості мисливці, він і може бути прийнятий тільки під їхнім потужним тиском. Численні виступи мисливців у різних регіонах України переважно стосуються якихось конкретних випадків незаконного вилучення угідь, не містять конкретних вимог до змін в існуючій системі управління, законодавстві, і тому такі дії малоефективні. Однак за будь-яких обставин такі монстри, як УТМР, Держлісагентство будуть і надалі передавати чи продавати угіддя, чи той же клуб «Полісся» з площею мисливських угідь понад 70 тис. га, чи інші приватні володіння в кілька десятків тис. га будуть теж ділитись, перепродуватись, роздаватись частинами в суборенду і подрібнюватись. З часом хтось впливовий матиме бажання отримати й собі шмат угідь, а вільних уже не буде. Тому цей процес буде об’єктивним і корисним з точки зору реформування мисливського господарства, він змусить користувачів мисливських угідь справді займатись інтенсифікацією ведення мисливського господарства. Однак чи зніме він дуже гостре соціальне напруження в мисливському суспільстві? Ні, бо рядові мисливці і надалі не матимуть доступу в елітні лісові угіддя.

Деякі приватні мисливські господарства в офіційній статистиці подають зависокі щорічні витрати на утримання в кілька сотень тисяч і навіть у межах більше мільйона гривень. Про це можна знайти інформацію навіть в Інтернеті. Про обґрунтованість і доцільність таких витрат можна дискутувати, але тут є і відповідні пояснення. Насправді в ці витрати включаються багато сум, не пов’язаних з веденням мисливського господарства. Робиться це ще й з тією метою, щоб продемонструвати всім статус, власні бажання щодо облаштування та розвитку мисливського господарства. У нас є і конюшні з євровікнами, і облаштування розкішних садиб… Однак ці показники не можуть слугувати показником рівня ведення мисливського господарства.

Разом з тим майже повсюдна збитковість мисливського господарства в Україні всім очевидна через низьку результативність ведення мисливського господарства, низьку чисельність мисливських тварин, браконьєрство, прес хижаків. Офіційно наша країна з одиниці площі відстрілює десь в 500 разів менше, ніж Європа. Зрозуміло, що мисливське господарство Європи відразу збанкрутувало б у разі виходу на українські показники. Чому українське мисливське господарство не банкрутує за умов збитковості в приватних чи в лісових господарствах на рівні близько 25 %? У системі УТМР з рентабельністю мисливства справи дещо кращі, але все одно за залізною логікою бізнесу подібні системи мають неминуче збанкрутувати і припинити своє існування. А в Україні все відбувається навпаки, і з часом війни за мисливські угіддя тільки посилюються. У приватних користувачів повсюдно з’явився навіть новий термін «Хазяїн». На жаль, українську владу і заможних людей навіть події на Майдані чи Сході України нічому так і не навчили. Ми і надалі створюємо в мисливському середовищі ще одну нестабільну вибухонебезпечну ситуацію. Ділимо все багатим і нічого бідним. Логічно, що при перерозподілі державних лісових угідь і УТМР чи окремі сільські товариства мисливців мали б приростати елітними угіддями. Однак відбувається все навпаки, і вже навіть порівняно бідненькі, але лісисті угіддя УТМР потихеньку переходять у користування мисливської еліти.

Чи є підстави сподіватись, що відбудеться справедливий перерозподіл мисливських угідь в Україні? Ні. З прикладу півночі Житомирщини. Рядові мисливці і деякою мірою районні товариства невдоволені передачею мисливських угідь «чужим». Проблем з новими «хазяями» угідь, як і розмов на цю тему з місцевими було багато, але коли дійшла справа сказати про це відверто в облраді, то всі відразу справедливо вирішили промовчати. Я людина в справі протистояння за мисливські угіддя стороння. Я ніколи не відстоював чиїсь інтереси і не спекулював на мисливській тематиці в рамках якогось гранту. У міру можливого боровся з браконьєрством, зі зловживаннями, звертався в різні інстанції і до Верховної Ради, в т. ч. з приводу фактів браконьєрських полювань, ставив питання про притягнення до карної відповідальності порушників, порушував питання про вилучення мисливських угідь у неефективних користувачів і т.д. Так ось, у результаті всього цього нічого принципового не відбулось, хоча користувач мисливських угідь в охоронній зоні заповідника змушений був створювати кормові поля, проводити якусь біотехнію, але вимоги закону в Україні ніхто не збирається і не буде в майбутньому виконувати.

Результатом моїх звернень може бути і випадок, коли вночі в заповіднику згорів зрубний сарай з бензопилами, пальним в бочках для гасіння пожеж. За офіційною версією все сталось «з причини виникнення пожежі від невідомої людини»… Пускати червоного півня то давня і доволі ефективна методика проведення диверсій браконьєрів. На цьому прикладі не потрібно загострювати увагу, бо згорів сарай, але може згоріти й хата. Такі наші реалії. Це ще одна конфліктна ситуація в мисливстві. Жодна влада в Європі ні за яких обставин не дозволить створювати подібні до України конфліктні ситуації.

Проблема номер один у нас – це незаконний корумпований перерозподіл мисливських угідь та безкарність дій нових «хазяїв» угідь. Наявність такої конфліктної ситуації і відсутність власних дрібних мисливських угідь у місцевого бідного мисливця є додатковою причиною масовості браконьєрства. З давніх ще козацьких часів в українців існував культ мисливства і зброї. У нас на генетичному рівні ще зберігаються уявлення про козацькі вольності, в нас лишається зневага до державних інститутів влади, а анархічні ідеї Нестора Махна є близькими українській душі. Ми і надалі шануємо козацький герб «Козак із самопалом».

Чергова українська влада не витримала випробувань і наших сподівань. У мисливському середовищі протестні настрої широко поширені, але масово ніхто з мисливських первинних колективів не має бажання ініціювати створення власних дрібненьких мисливських клубів з тої причини, що «це нереально». Завжди можна почути таке: «Ніхто нам не дасть. Нас задавлять. Де я візьму гроші, щоб це пропихнути через облраду?». Тому тут потрібні очевидно деякі ініціативи зверху, котрі давали б можливість простим мисливцям якось організовуватись у клуби за місцем проживання. УТМР структура консервативна. Вона ще з радянського часу обросла різними зв’язками. З одного боку її ліквідовувати страшно, бо це останній притулок рядового мисливця. А з другого боку потрібні зміни. Зі слів мисливців – далі терпіти це створіння нема сил, бо керівництво потихеньку продає все, що можна продати, і ніхто не думає якось захищати інтереси звичайного мисливця. Та це питання потрібно вирішувати виключно мисливцям. Дехто, переважно з представників старшого покоління, рекомендує використовувати досвід сусідньої Білорусі. Однак для цього нам потрібний свій «Батько», якого ми мусимо вибрати десь років на 30 у президенти. Та проблема ще й у тому, що і в Білорусі полювання для звичайного смертного теж недоступне.

Що лишається робити в такій ситуації звичайному українському мисливцеві? Відповідь випливає сама по собі. Коли сподіватись на європейську модель мисливського господарства справа марна, то, як у старі козацькі часи, лишається брати до рук самопал та йти в ліс, у поле, на звірині та пташині лови, щоби потішити душу, щоб добре погуляти!

С. Жила, директор Поліського заповідника

С. Жила



Украинская Баннерная Сеть