Зв'язана картеч і браконьєрство

В. Нижник

Декабрь, 2016 год

Здається, кожний другий наш мисливець, хто більше, хто менше, на певному етапі мисливської біографії перехворів цією недоброю, нестримною пристрастю – добувати усе більше й більше, для чого вдавався до найпередовіших ідей, а деякі з нас і до заборонених, навіть варварських методів.

Не буду приховувати, накопичивши власний досвід і засвоївши достатньо чужого, після 10 років інтенсивного полювання, досягнувши рівня вище середнього, зацікавився і я, як мені тоді здалося, корисною справою – підвищенням дальності й вражаючої здатності мисливського пострілу. Не останню роль у цьому процесі зіграв і той факт, що працював я в науково-дослідному секторі одного провідного інституту України, писав дисертацію, досить серйозно займався винахідницькою діяльністю, і в свої тридцять років мав 7 авторських посвідчень СРСР (що нині прирівнюється до патентів). Оскільки я тижнями не вилазив з Патентного фонду, то, звичайно, мав доступ і до збройових патентів, і, як мисливець, просто не міг пройти повз. Перечитав досить багато літератури про мисливські боєприпаси, про новинки, про нестандартні рішення, і майже все пробував сам. Більша частина з так званих новинок – після перевірки на практиці виявлялася повною нісенітницею, просто феєричною ідеєю, а іноді й плагіатом, переписуванням чужих дурних порад і рекомендацій, які до ладу ніхто не перевіряв на життєздатність.

Та це тема окремої статті. Зараз я хотів би розповісти про те, як захоплення такою пустушкою привело мене до розробки одного з найбільш варварських мисливських набоїв, які, безумовно, підлягають повній забороні. Так, і не дивуйтеся, мова йде про зв'язану картеч. Цей «чудо-набій», а точніше кажучи – особливий спосіб заряджання далекобійної картечі рекламувався не раз і не в одному мисливському виданні. Напевно, як і всі, переймався і я проблемою далекого пострілу. Насамперед, по гусаках і зграях перелітних качок, а тому пробував різні варіанти заряджання зв'язаної картечі, як це описувалося в мисливській літературі. Та хай що я пробував (а перепробував я дуже багато, повірте), нічого, як це красиво малювали на своїх картинках автори, мені й приблизно отримати не вдалося. І проблема насправді не в технологічних труднощах заряджання картечі, посадженої на шнур, хоча й ця проблема в багатьох може відбити бажання заряджати такі набої. Погодьтеся, акуратно вкласти в гільзу 30 грамів узгодженої картечі, а між ними запхнути ще й 2-5 метрів шнура – завдання не з простих. При цьому тонкий шнур може рватися в польоті й не виконати своєї функції, товстий шнур – важко розмістити у вільному обʼємі гільзи, окрім того він дуже гальмує заряд. Елементарні знання законів аеродинаміки показують, що навіть не зв'язана між собою картеч не здатна летіти так геометрично красиво, так стабільно по кожному заряду, як це малюють автори, які рекламують зв'язану картеч. Ви тільки вдумайтеся в процес – адже будь-який шнур, що зв'язує картеч, зустрічаючи опір повітря, стягує картеч до центру, тим самим не даючи їй розійтися на бажану робочу відстань діаметром – 1,2-2,0 м. А будь-яке подовження сполучного шнура призводить до ще більшого гальмування заряду, не кажучи вже про ускладнення заряджання набою. І які тільки шнури й нитки я не перепробував, які тільки способи кріплення шнура й форми картечі (і кругла, і крапелька, і розрізаний диск). У результаті все одно картеч летіла безладною купою (щоразу нової форми!), не виходячи з кола діаметром 30-35 см (не рахуючи окремі картечини), що абсолютно не відповідало завданням, які мав вирішувати цей набій. Стріляти такими набоями над землею, за наявності навіть найменших перешкод, окремих гілочок чи навіть стебел високої трави, було безглуздо й дуже небезпечно – шнур, чіпляючись за перешкоду, кардинально змінював політ картечі (або окремих картечин). Загалом, особисто в мене набої зв'язаної картечі, споряджені за рекомендаціями авторів (читайте, наприклад, «ПтР» №10 (36) за 2004 рік, мал. 1), не вийшли – заряджати їх було складно, а поставлених завдань вони не вирішували, картеч не розліталася на заданій відстані по потрібній траєкторії, а тому не вражала необхідну площу.

Вирішуючи саме ці два завдання, я й прийшов до оригінального висновку – а якщо картеч з'єднувати не м'яким шнуром, а твердим пружним дротом тонкого перетину, який розгортав би вражаючі елементи на потрібній дистанції (за 50 м) на потрібний діаметр (1,5-2,5 м). Далі – більше, а точніше сказати – страшніше. До того ж і сам дріт може бути вражаючим елементом, а, значить, і картеч уже не потрібна в тій кількості й тієї ваги. Потрібні лише кілька складових елементів: центральний стрижень – для накручування дроту при заряджанні набою, і ще 3-6 пелюсток для розтягування кінців дроту в польоті. Ще два роки в мене пішло на доопрацювання цього набою, добір матеріалів і виготовлення комплектуючих. Зміна місця роботи тому сприяла, саме в той час мені довелось працювати на закритому іспитовому полігоні, де був доступ до будь-якого металорізального устаткування й до металевих заготівель, а бетонний паркан завдовжки 3 км дозволяв відразу випробовувати споряджені набої. Загалом, доля сприяла вдосконаленню набою, навіть не знаю, як його назвати, чи то «літаюча сітка», чи то «літаюча фреза» (хоча й те, й інше не зовсім правильно називається). Зі зрозумілих причин технічні параметри, спосіб кріплення, співвідношення елементів і марку матеріалів я розголошувати не стану.

Перші ж випробування створеного набою на практиці показали абсолютну його ефективність, варварську сутність і… колосальну екологічну небезпеку. Звичайно, з одного боку, поставлені завдання були виконані, як по гусаках, так і по зграях качок - результативність була практично 100% на дистанціях 50-100 м (далі не перевіряв, мені вистачило й таких дистанцій). З другого боку, можете уявити собі, яким чином ця «літаюча фреза» вражала птаха, як ці покалічені птахи, заплутавшись у дроті, борсалися на землі або били покаліченими крилами по воді… Не потрібно мати занадто багату уяву, щоб уявити цю огидну картину, що суперечить усім етичним нормам полювання. Уже одного цього варварського ефекту було достатньо, щоб я назавжди відмовився від цієї літаючої сітки.

Та це ще не все. Через різні обставини деякі заряди я не знайшов і ці клубки дроту залишилися валятися десь в угіддях. Одному Богу відомо, хто їх намотав на гвинт мотора на човні, які ще дикі тварини в них заплуталися, загинули або покалічилися, скільки і які неприємності вони створили сільгосптехніці. Добре, що я виготовив лише кілька десятків таких «літаючих сіток». А якщо таким (або подібним) варварським набоєм захопляться сотні чи тисячі мисливців, на що перетворяться наші мисливські угіддя? До речі, навіть знайдені мною відстріляні «літаючі сіті» були проблемою. Не так легко в польових умовах їх запакувати, доправити додому й використати повторно. Тобто питання захаращення угідь такими зарядами, такими клубками дроту – питання екологічне, постало навіть нагальніше, ніж питання етичне. Загалом, уже після перших випробувань я чітко вирішив для себе – набій цей потрібно забути назавжди.

У читачів може виникнути резонне питання – з якою метою через стільки років автор виносить (та ще й на загальний огляд) такий варварський і шкідливий мисливський винахід, якщо сам дав клятву забути про нього?.. Скажу. Справа в тому, що років п'ять тому у компанії мисливців мені довелось розмовляти з таким же невгамовним винахідником. Ми швидко знайшли спільні теми і, як виявилося, він теж прийшов до тієї ідеї, до якої приходив колись і я. І він працював над подібним набоєм. Однак ідея ідеєю, а технологічні проблеми виготовлення йому здолати не вдалося. Саме тоді я зрозумів, що в нас знайдеться чимало мисливців-винахідників високовражаючих набоїв, які підуть тим же шляхом, а тому мисливські набої з усілякими сполучними елементами рано чи пізно почнуть масово з'являтися, і заборонити їх потрібно на законодавчому рівні. Як то кажуть, далі – більше. Відкриваю березневий номер «ПтР» за 2016 рік і читаю: «У США створили набій-сітку для знищення дронів. Набої планують випускати в декількох калібрах, включаючи гладкоствольний 12 калібр». Скажу чесно, мене в холодний піт кинуло. Як ви думаєте, якщо згаданий американський набій здатен збити дрон на висоті кілька сот метрів, наскільки він ефективний (після певного вдосконалення) при стрільбі по гусаках?! І скільки мине часу від створення набою-сітки по дронах, до заводської розробки набою-фрези по гусаках?.. Очевидно, що мисливська громадськість лише за крок від створення описаного мною варварського мисливського набою «літаюча фреза», і якщо таку новинку не почнуть виготовляти промислово (а це не так уже й складно), то наші умільці почнуть їх робити самі. Скільки знадобиться часу, щоб ми обплутали наші угіддя цими капканами й, нарешті, зрозуміли, що цей набій неприпустимий для застосування мисливцями?! То, може, спрацюємо хоч раз на випередження й заборонимо цю «літаючу фрезу» ще до її масової появи? Адже треба всього лише в статтю 20 Закону України «Про мисливське господарство й полювання» внести незначне доповнення з одного речення: «Забороняється полювання з застосуванням мисливських набоїв, споряджених дротом, шнуром або будь-якими іншими сполучними елементами завдовжки понад 50 см».

Саме з цією метою я й написав дану статтю.