Спогади про батьківське захоплення

В. ЛИТОВЧЕНКО

Май, 2002 год

Полювання та риболовля споконвіку є правдивою моделлю відносин в природі і тому так до душі багатьом активним, сильним натурам.

Таким характерним, і чутливим до реальних, напружених фізично та нервово ситуацій у житті, відносин між людьми, історичних какатаклізмів був мій батько — Василь Іванович Литовченко. Селянин за походженням, вчитель за фахом та покликанням, науковець, викладач Одеського університету ім. Мечнікова, він був завзятим спортсменом, мандрівником, мисливцем та рибалкою.

Батько народився у квітні 1902 року у мальовничому селі на Полтавщині, рано пішов навчатися «на вчителя», тоді ж захопився автомобілізмом, мав власного — що тоді було дивиною — мотоцикла. А ще мав незрадливу любов — полювання. З його розповідей мені найбільше запала до пам'яті картина полювання на дрохву — осіння стерня, десь майже на обрії величезні птахи, кількагодинне підкрадання під захистом щита з очерету, укріпленому на коліщатках. Часто цей хитромудрий засіб не допомагав, дрохви здалеку помічали небезпеку і, як важкі літаки, починали розгін, набираючи швидкість для зльоту. Цього, мабуть, вже не побачити ніде.

Захоплення полюванням передалося і моєму старшому, передчасно померлому братові Юрію. Він закінчив свою кар'єру мисливця десь за півроку до смерті, застреливши величезного чорно-рудого кабана. Я й досі пам'ятаю його щасливе обличчя після полювання, хоч пройшло вже двадцять п'ять років, радію його останній в житті радості.

Батька-мисливця я пам'ятаю десь з 1946 року, коли мені виповнилося п'ять років. Я трохи жахався впольованих зайців та лисиць, що їх батько з товаришами звалювали на нашій просторій кухні. Як не дивно, симпатизуючи батьківському захопленню, охоче допомагаючи свіжувати дичину, смакував м'ясо, яке рясно інколи було нашпиговане шротом, я сам до полювання не тягнувся, мабуть, соромлячись своєї невправності. Але, готуючись до полювання, брався чистити рушницю, набивати набої, що їх батько споряджував власноруч, вимірюючи англійською мідяною мензуркою порох та шріт. Готових набоїв тоді в продажу не було і в помині.

На початку п'ятидесятих батько захопився морською риболовлею. Він власноруч під керівництвом старого одеського рибалки побудував невеличку шаланду і відтоді, з середини квітня і аж до початку осінніх штормів, значна частина вільного часу проходила в морі. Найбільш захоплюючим було «дуріння» скумбрії, яка величезними косяками підходила до берегів наприкінці серпня. Слово «дуріння» походить від назви спеціальної снасті для лову скумбрії — «самодура». Це шнур, на якому на певній відстані прив'язують поводки довжиною 15-20 см з гачками. На гачки замість реальної принади прив'язують строкаті пера півня, цесарки і навіть папуги, а також жмути чорного волосся — чомусь обов'язково жіночого, червону або яскраво-зелену вовну. Снасть навішують на довгу, гнучку вудку з котушкою, яка дозволяє відпускати «самодур» на різні глибини, «Самодур» закінчувався важком вагою 600-700 грамів у вигляді скумбрії. Ця риба хапає принаду лише на ходу, тому човен мав весь час рухатись, а також треба було неквапливо, але безупинно піднімати та опускати вудку. На нашій шаланді «Наур» виходили три або чотири рибалки, разом зі мною. Хтось один сидів на веслах, інші «дурили». Нормальною здобиччю була сотня скумбрій. Двічі чи тричі ми брали до трьох тисяч, ноги тоді лежали на рибі і ніхто не знав, що з нею робити. Але здобич не пропадала — її солили, коптили та, головне, роздавали сусідам та знайомим. Це було додаткове задоволення рибалки-аматора.

Згодом батько встановив на шаланді щоглу, пошив вітрило, а ще згодом купив підвісний двигун. Але скумбрії ставало дедалі менше. Старі рибалки лаяли турків, які нібито перекривають сітками Босфор, та сейнерний промисловий флот. Востаннє батько виходив «дурити» влітку 1965 року. Ми добре тоді взяли молодої скумбрії, але пізніше більше вона до одеських берегів вже не підходила.

Ще за кілька років до «закриття» морської риболовлі батько почав з притаманним йому темпераментом братися до річкової риби. Найближче до Одеси тече Турунчук — великий рукав Дністра, через який проходить чи не половина всієї дністрової води. Залишилося також старе захоплення — полювання. Після 1960 року дичини ставало менше, а мисливців побільшало. Але батько майже ніколи не повертався без здобичі. На полюванні він був завжди зосереджений, стриманий та одночасно різкий, з блискавичною реакцією. Цей вже немолодий, огрядний, з чималим животом чоловік почувши або побачивши ціль, ставав напруженим, гнучким, без метушливості швидким. І хоч за все життя він не мав змоги придбати рушницю якоїсь відомої фірми, співвідношення між витраченими набоями та поціленою дичиною було в нього чи не найкращим серед досить представницьких мисливських колективів, озброєних значно краще за батька.

В середовищі азартних, інколи затятих, мисливців та рибалок батько вирізнявся розсудливістю, тверезим в прямому та переносному значенні поглядом на події, що трапляються на воді і в полі, стриманістю у спілкуванні, навіть коли виникали якісь конфлікти. Частку свого часу батько віддав роботі в Товаристві мисливців та рибалок, багато років був членом президії Одеської обласної ради Товариства. З гордістю носив відзнаку «Почесний член Українського товариства мисливців та рибалок». Закінчив своє життя Василь Іванович Литовченко в 1977 році. Його мисливське знаряддя я роздав знайомим мисливцям, а один чи два «самодури» і зараз зберігаю на згадку про часи, коли дерева були великими, риби та дичини було багато, а батько був живий та закоханий у життя в усіх його проявах.