Мисливські сходинки

Ю. Курочка

Октябрь, 2008 год

Мені здавалося, що роки сунуться поволеньки, як чумацькі воли. Батькові за роботою практично не було коли полювати, тож доводилось мені ходити «за собаку» з чужими мисливцями. Рушниця, яка висіла на благенькому килимку, залишалась предметом табу. Звичайно, коли не було нікого вдома ніщо не завадило б мені взяти її в руки. Ніщо, крім батькових слів: «Без дозволу рушницю не трогать!» Батька я не боявся, але поважав і дуже цінував його довіру. Найбільш доступною зброєю для мене залишався саморобний пістолет та пневматичні гвинтівки в райцентрівському тиру.

...Старий (тобто по старому стилю) Новий рік. Цього дня зранку хлопчики (і тільки хлопчики) бігали від хати до хати, щоб привітати господарів з Новим роком та «посипати» їх зернам жита та пшениці. Сусідка запросила мене в дім. «Сію, сію, посіваю», - розпочав я привітання, і тут мені перед очі попалася рушниця з карабінним затвором… Вона була так схожа на карабін Саїда з фільму «Біле сонце пустелі». Плутаючи слова, з горем пополам закінчую обряд. Дід Антон, якого я побоювався за завжди суворий вираз обличчя, сидів на ліжку. Він перехопив мої погляди на рушницю і покликав:

- Іди сюди і подай мені Берданку. Стрельнуть хочеш?

- Угу.

- Почекай, зараз бабця дасть тобі дохід, а потім стрельнеш надворі.

Подаю дідові рушницю, а вона ніби прилипла до моїх рук, та її власник, насупив брови.

- Дай сюди. Зі зброєю не жартують, - буркнув, витягуючи затвор, -тепер на, дивись!

Вся краса дробовиків, що довелось тримати в руках поблякла перед нею. Це була Берданка 28 калібру (про це вже пізніше розповів дід). Коли ми вийшли на двір він, вказавши на головки капусти, що виднідися зі снігу, наказав цілитись і стріляти в третю зліва. Хвилюючись, виконую наказ. Легенький поштовх у плече, незвично тихий звук пострілу і запах димного пороху. Все це так відрізнялось від пострілу Соколом з «тулки» 16 калібру!

- Ну, ходімо, побачимо який з тебе ворошиловський стрілок, - легенько підштовхнув мене в спину.

Капустина й сніг перед нею були посічені шротом. Влучив!

- Якби в зайця так влучив, то завтра уже б печеню їли, - дід виразив своє задоволення, потираючи шорсткою від мозолів рукою підборіддя. - Знаєш що? Приходь у неділю до мене, як бажання матимеш. Коли моя Харитина прийде до твоєї бабці чесати язиком, то відразу й біжи. Погомонимо.

З тих пір і повелося. Лише жінки зберуться у нас у хаті зі своїм вишиванням, а я вже мету щодуху до діда Антона. Він умів цікаво й багато розповідати. А ще в діда було кілька мисливських книг. Найбільше мені подобалася «Лесная газета» Біанки. Сказати що це була безкорислива дружба було б невірно. Мене вабили його розповіді та Берданка, а дід використовував мене як слухача та читця. Бабця частенько забирала його окуляри, які були у них одні на двох, а без окулярів дід читати не міг.

- Давай постріляємо! - запропонував він одного разу. Правда пороху в мене катма, то ми будемо одними капсулями по свічках. Блискучі пістони «Центробою» заповнювали пляшечку й, здавалося, не було їм ліку. Дід видовбував старі та, вставляв нові в закіптюжені гільзи. Серед них у коробці було кілька набоїв із відсічкою... З відстані семи кроків берданка тушила свічку при правильному прицілі та зупиняла рух маятника в годиннику-ходиках. Ми «стріляли» вже досить довго. У променях сонця, що пробивалося через вікно, клубочилися пасма сивого диму. Раптом у кімнаті голосно «гаркнула» Берданка. Дим, немов осінній туман, накрив завісою все. Дід Антон помилково в патронник заклав набій з відсічкою, а він спрацював. Шріт в глиняній стіні пробив чималу ямку.

- Ти неушкоджений? Злякався? – стурбовано запитав мене дід.

- Не встиг.

- Тоді відкривай швиденько двері в сіни, нехай провітрюється, а я тим часом приберу, та дірку замащу. Не кажи тільки нікому, бо стара, як дізнається про постріл у хаті, то нас обох з'їсть без солі. Слухай, знаєш що? А попроси у батька трошки пороху, то тоді постріляємо надворі по справжньому. Може й зайчика увечері підстережемо, їх багато прибігає до мене на город капусти погризти. Я спеціально кілька головок для них залишаю.

- Зараз побіжу, - відповів йому, в глибині душі надіючись, що дід мені нарешті дасть стрельнути по зайцеві.

Батько, якому передав дідове прохання, мовчки відсипав половину пачки "Білого ведмедя".

- Я сам віднесу, - сказав, подумавши. Незабаром він повернувся.

- Біжи, коли хочеш, до діда. Казав, що буде набої заряджати. Чесно кажучи, я, грішним ділом подумав, що ти для свого «пістоля» пороху клянчиш.

Швиденько, щоб перервати небезпечний хід батькових думок, накидаю на плечі пальто й біжу по протоптаній у глибокому снігу стежці. Назустріч дідова дружина Харитина.

- Ти до нас «метеш»?

- Егеж.

- Старий чекає тебе, а мене з дому прогнав «Щоб бабським духом не пахло при спорядженні набоїв» - сказав. От дожилася на старості! –запричитала вона жартома.

Дід сидів за столом урочистий, як апостол. Перед ним стояли вишикувані гільзи, Барклай, та коробки з клейтухами і шротом.

- Господи, Боже, благослови! – прорік дід, засипаючи першу мірку пороху. - Твоє завдання – прокладки та клейтухи ставити. Тепер ночі місячні, то зайчика обов'язково підстрелимо, - кілька разів повторював старий мисливець.

Дома, всупереч моїм песимістичним передбаченням, відпустили. Вирішальне слово, як завжди, було батькове: «Нехай іде. Хоч носа наморозить!». Щоб не передумали, відразу вискакую з хати й вкотре за день біжу стежкою. Дід вже виніс з хати у ґанок лавку та застелив її кожухом. Вийняв з рами картонку, що була замість скла і вже потім виніс рушницю. Сонце вже сіло, та темнота не наступала, бо місяченько добряче освітлював засніжене село. Прямо по стежках забігали зайці. По двоє, троє одночасно, смішно підкидаючи зади, топталися біля молоденьких вишеньок в садку. Дід тихенько прицілився. Берданка виплюнула сніп полум‘я та хмару запашного диму.

- Один є! Іди, Юрчику, принесеш, - помолоділим голосом весело розпорядився дід. Заношу важкого русака в ґанок.

- Тепер твоя черга, - сказав, передаючи мені Берданку. Через якийсь час до капусти підбіг великий від примарного місячного освітлення заєць.

- Не поспішай, цілься спокійно, - шепоче за спиною дід.

На вулиці було видно «хоч голки збирай», але бронзова мушка в прорізі прицілу майже не проглядалася на фоні зайця. Легесенько тисну на гашетку. Знову сніп вогню та клубок диму. Заєць зривається з місця й тікає!

- Ось тобі урок – обов'язково оглянь місце на якому стріляв по звіру, може він поранений! – каже мені дід.

Виходимо на город. На місці, де сидів заєць, лежать клапті шерсті.

- Влучив, як напитись дати!

- А чому ж він утік? – розчаровано протягую я.

- Ось тобі ще один урок – обов'язково пройди по сліду. Ось бачиш -кров? Вона темна. Значить далеко не втіче.

Кроків за двадцять лежав мій трофей. Заєць був важчий від дідового (а, можливво, так лише здалося).

- На сьогодні досить! - сказав дід.

- Ну, давайте ще хоч одненького, - благаю його.

- Ні! Завтра ще день буде. Коли так м'яса хочеш,то забирай мого зайця.

- Хочеться ж ще разочок стрельнуть, - пояснюю.

- Навіщо ж стріляти зайве? Дасть Бог день, то дасть і поїсти, а за жадібність – покарає сказав дід у якійсь задумі.

Давно це було. Вже давно немає на цьому світі діда Антона але його уроки й зараз стають мені у пригоді.

Те, що в мене буде власна рушниця і я стану мисливцем було питанням вирішеним, справа полягала тільки в часі. Я вже соромився ходити з луком на «полювання», але рогатка з карману ще не вибувала, ну й ще в потайному місці чекав пороху та слушного часу «пугач». Доводилося ховати його, бо батько, застерігаючи «щоб очі не повибивало» частенько гладив проти шерсті ремінцем. Все це я сприймав, як випробування послані Богом для вияснення моєї віри і прагнення досягнути мети. І навіть дома я не розповів, що дід Антон, який за його словами «однією ногою в могилі стоїть» дав розпорядження своїй дружині (в моїй присутності) після його смерті віддати мені напам‘ять про діда Берданку. Як про таке своїм домашнім розповісти? Відразу ж почнуть діда відмовляти. Ні! Краще вже промовчати, а вже через три роки, як я закінчу сьомий клас... Чому саме сьомий клас? О, це ціла історія.

Одного разу мій дядько привіз з бібліотеки, мішок списаних книжок. Серед них я натрапив на грубенький том «Охотничьи просторы». Чого там тільки не було! І про рушниці різних країн, їхні технічні параметри, оповіданя про полювання. Та все золото світу, не було варте однієї сторінки цієї книги!

- Дядьку! Подаруйте мені цю книжку, будь ласка, бо вкраду! Гріх за це на вас ляже. Подаруйте…

- Та бери, оглашенний! - Із смішком сказав дядько, - потім почитати мені даси.

Навіть не подякувавши вискочив я з хати і, притискаючи до грудей дорогий подарунок, побіг додому. Ускочивши в хату швиденько роздягнувся і мерщій на піч. Там я нікому не заважав і мені – теж ніхто. Книга була майже нова, лише дата випуску та легенький специфічний запах вказували на її солідний вік. В одному з оповідань йшлося про хлопця, який по закінченню семи класів поїхав на канікули до діда-пасічника. Пасіка знаходилась на березі озера й уранці з дідусевої рушниці він вполював кілька качок. За вдале полювання внукові в нагороду було подаровано рушницю.

Відклавши книгу, я пірнув у світ мрій. Виходить, що скоро я зможу мати зброю? Невже щастя зовсім близько? Я щиро жалкував, що машина часу існує лише в фантастичних оповіданнях.

- Коли хочеш, то почисть рушницю, - це батько повертає мене на грішну землю. Від такого задоволення хто ж відмовиться? Розвів я в гарячій воді господарське мило і шурую в стволах, аж бульбашки по тазику стрибають. Потім, намотавши паклю на шомпол витираю залишки нагару. Вже зовсім скоро я буду мати власну рушницю! Руки додають темпу і мрії знову «відключають мене від дійсності».

- Досить уже, - спиняє батько мій запал, - правду кажуть, що застав дурня поклони бити! Ти ж мені стволи розшліфуєш, що з 16-го 12-й калібр буде. Ось як виповниться тобі шіснадцять то купимо тобі Зауер, будеш на полюванні кум королю і сват міністру.

- Можна й після сьомого класу! - не витримую, - ось тут про це написано, - подаю батькові книгу. Він швиденько прочитав оповідання і сказав, ніби відро холодної води на мене вилив: «Це було ще за царя Гороха, а тепер, поки не одержиш паспорт, ніхто тобі мисливського квитка не видасть. Навіть розмовляти на цю тему з тобою не захочуть.

Синя птаха удачі змахнувши крилами, розтанула в мареві, залишивши мене стояти над руїнами мрії. Мрії, яка віддалилася від мене, мов горизонт від пішохода... Хоч батько був людиною слова, Зауер мені здавався надто вже недоступною зброєю. Он скільки від сільських мисливців я чув про цю рушницю! Мовляв, тільки трішечки поступиться «хранцузу» мого покійного діда. Всі хотіли мати таку зброю та чи багато її мали? Загалом обходились радянською, яку можна було придбати в господарському магазині або ж виписати поштою через «Посилторг».

Розуміючи, що купівля рушниці вимагатиме значних коштів, не оголошуючи нікому своєї мети я почав заробляти гроші всіма доступними способами. Спочатку основним джерелом мого заробітку була роль підпасича. Якщо господар не скнара, то три карбованці за день мені платив. Вже після закінчення 5-го класу я влаштувався вантажником на автомобіль, що перевозив зерно від комбайнів. Робота виснажлива, тяжка для підлітка. Лопалися на руках водянки, німіли утомлені мязи. Дуже хотілося покинути цю каторгу і приєднатися до своїх ровесників, які засмагали на ставку, але розуміння того, що лише так можна досягти заповітної мрії змушувало мене знову братися за лопату. Таким чином за сезон я заробив 28 карбованців, які пірнули в копилку. Тоді за ці гроші в магазині на Хрещатику можна було купити цілком пристойну комісійну «куркову тулку».

Якось, перед початком навчання в школі батько взяв мене з собою в Київ, щоб купити в ЦУМі обновки. Тільки вийшли ми з метро, як через багатолюдний Хрещатик я побачив вивіску «Мисливство й рибальство»… Пам‘ятаю, при вході, з лівого боку у вітрині красувалась велика кабаняча голова. В магазині було досить людно, проте, мені вдалося протиснутись до прилавка. На вітрині акуратними рядами стояли рушниці, переважно комісійні. Мої очі розбіглися від різноманіття назв та цін. Мій тодішниій стан зрозуміє лише той, хто вистраждав свою мрію і йшов до неї через терни. Якийсь щасливчик у колі порадників вибирав собі рушницю. Вони діловито заглядали в стволи, розглядаючи тіньові кільця, про щось збуджено сперечалися. Як же я їм заздрив!

- Давай зараз тобі Зауера купимо на мій квиток, а коли підростеш, то тоді на тебе переоформимо, - зробив батько несподівану пропозицію. У мене ніби блискавка спалахнула перед очима. Невже зараз здійсниться найзапвітніша моя мрія?! Невже дочекався? Все навколо мене попливло, як у тумані, лише чітко виднівся Зауер 16 калібру з почовганим прикладом в стрункому ряду комісійних рушниць. Мій буде! Але вже від перших слів продавця, який запитався у батька, мовляв, навіщо вам дві рушниці, до мого серця почав підкрадатися холодок сумніву.

- Зброя продається лише за дозволом МВС особам, які досягли вісімнадцятиріччя! Такий тепер встановлено порядок, - як вирок закінчив він свою промову.

Життя, мов гігантська гойдалка гойднулось. Спершу винесло мене високо на вершину щастя, а потім жбурнуло до самого низу... До вісімнадцяти ще було, як «до Москви рачки», і залишалося мені ходити з мисливцями «за собаку», тобто діставати з води збитих качок.

Усі мисливські "університети", описані Остапом Вишнею, які я пройшов, та часті відвідини пневматичного тиру, навчили мене досить таки пристойно, як на мій вік, стріляти. Одне горе – немає власної рушниці! А бажання полювати на законних підставах набувало ознак хронічної хвороби. Якось батько зауважив мені, що коли б я навчався з такою енергією, то до вісімнадцяти закінчив би школу із золотою медаллю і університет з червоним дипломом. Це було мов сіль на рану, але за навчання довелося взятися всерйоз. Берданка діда Антона також «втекла» від мене. Дід помер якраз в той час, коли мені робили операцію в райцентрі. Бабу Харитину взяли родичі до себе «доживати», а коли я повернувся, бабуся сказала:

- Харитина тебе шукала перед від‘їздом.

- Щось передавала для мене? – аж кинувся я до неї.

- Нічого, побажала, щоб швидше одужував і все.

Мені здавалося, що чорна смуга в житті ніколи не закінчиться. Невтримне бажання мати власну зброю наштовхнуло мене на думку виготовити рушницю самотужки. У цьому мені допомогла книга «Історія розвитку стрілецької зброї». Якось на тракторній бригаді я знайшов ідеально рівну трубу без шва. На моє прохання токар розточив патронник під металеву гільзу 16 калібру. Три місяці впертої праці й методом проб та помилок я зконструював свою «пищаль». Це слово якнайкраще відповідало моєму творінню, бо стволина в ній була довша ніж в ПТР. Якось вибравши момент, коли вдома нікого не було, я вирішив зробити пробний постріл. Набій з подвійним зарядом «Соколу» і саморобної картечі розтрощив дошки моєї мішені на друзки! Результат здався мені обнадійливим. Затвор легко відкрився, так само вийнялась і гільза… ось лише вага зброї мене засмучувала (близько 6 кг!).

- Що тут за стрільбище? - несподівано пролунав за спиною батьків голос. Він подивився на моє творіння, потім на мішень. - Вражаюче! Знаєш, що ти створив, шибенику?

- Рушницю, - насупившись пробурчав я, бо невідомо ще як батько на це відреагуе.

- Це тюрма! І ніщо інше, бо за таке по голівці не погладять. Дідько з тобою! Будеш зі мною ходити на полювання, а стрілятимемо по черзі. Одного зайця ти, другого я. Тільки твою «стрельбу» зараз віднесемо в кузню.Там коваль розтрощить її.

- Гаразд, - погоджуюсь я, бо батьків авторитет був незаперечним.

Під ударами молота нагріта на горні рушниця перетворилася на металобрухт. Крізь сльози дивився я на безформені уламки, але в глибині душі розумів, що це єдине правильне рішення проблеми. До того ж батько обіцяв, що будемо полювати з його рушницею, а слово своє він тримав завжди. Так я піднявся ще на одну сходинку вгору до заповітної мрії. Скільки ще таких сходинок попереду? Тоді цього мені не дано було знати...