Маленька радість від великої води

Р. Гаврилюк

Ноябрь, 2008 год

Цьогорічне відкриття полювання по перу на Прикарпатті мало свої особливості. Її Величність Природа внесла свої корективи навіть у цю галузь народного господарства. Спочатку сильні дощі викликали небувалу повінь, а потім спекотне сонце повисушувало всі калюжі в угіддях, де могла сісти качка.

У нашій місцевості немає великої річки, та й лісу поблизості не побачиш. До Дністра далеченько, Прут теж неблизько. Єдину втіху при полюванні на водоплавну дичину приносять ставки, що були викопані ще за часів Союзу. Проте не всі вони заповнені водою, зате осока у них, мов щітка. Читаючи нашу газету і дивлячись на фотографії, де є залиті гектарні луги, я лише заздрю тим мисливцям, які мають такі угіддя.

Кілька моїх виходів на полювання не принесли бажаного результату. То води було мало, то качок небуло... Але відвести душу допоміг випадок. Вересневі дощі знову підняли рівень води у всіх низинах. І ось, в неділю, рано-вранці, щоб бути першим на ставах, закидаю легеньку двадцятку за спину, і в дорогу. Чудова пора, коли ніч змагається з днем! Стою на околиці рідного села і слухаю перші ранкові звуки. Там дядьків півень заспівав, там корова занепокоїлася… А прохолодно як!

На ставку тихо, значить ще не було нікого з мисливців. Стою на невеликій греблі і вслухаюся в тишу. Кілька хвилин ніяких звуків, а потім ледь прослуховується крякання крижня... Стою на місці, чекаю, може йому буде якась відповідь… Ні, тихо. Розправляю високі чоботи і тихо-тихо заходжу у воду. Посередині ставка, площею з футбольне поле, достатньо води, але дійти туди й раніше потрібного моменту його не сполохати – завдання не з легких. Вибравши підвітряну сторону прямую до середини. Чим ближче до неї, тим поволіще переставляю ноги. Ось і маленьке плесо, крижень мав би десь бути тут. День остаточно входить у свої права, вже добре видно по сторонах і тут моїх до вух доходить крякання качки. Чудово! Кілька секунд поміркувавши куди йти, роблю півколо. Пройшов кілька кроків – нема нічого і, раптом, з лівого боку, чую характерний для «підриву» качки звук, ще секунда-дві і крижень вже над осокою набирає висоту. Ловлю момент переходу з вертикального польоту в горизотальний і стріляю. Сніп шроту вибив крижня з рівноваги і він, чисто битий, обертаючись, падає на воду. Неперевершене видовище! Замінивши набій іду до нього. Один трофей є, але ж іще був звук з осоки… Протоптавши ставок я зігнав ще дві качки, проте вони полетіли неушкоджені. Заважає кляте хвилювання. Що ж, мабуть, на сьогодні кінець, але на годиннику тільки сьома. Ще би кудись піти, чи що? За ставками є невелика низовина і після дощів, можливо, там зібралося трохи води. Про всяк випадок можна піти перевірити.

Півгодини ходу і я на місці, треба трохи дихання перевести від швидкої ходьби, обдивитися все. Над низовиною літає болотяний лунь. З-під багаторічних трав води не видно, але чомусь він тут літає. Але ж дощі, що падали майже цілий тиждень не повинні пройти безслідно. Та кількість води десь повинна була подітись. З цими думками зпускаюся з пагорбка в низ. Під ногами ще сухо, але поступово з‘являється волога. Проходжу ще трохи і води вже є десь сантиметрів 10-15, але з трави її мало видно. Може на самій середині її буде більше. Різні думки блукають в голові. Вся площа гектарів зо три-чотири, походити є де. І раптом, десь з гусотої трави, злітає в повітря кілька крижнів. Але звідки? Зробивши ще кільканадцять кроків заходжу в глибоку воду. Так ось ви звідкіля! Тут і трава висока, і кущі верболозу невеликі й води для качки вдосталь. Крокую по воді не крадучись, і через кілька метрів знову злітають качки. Від такого хвилювання забуваю, що в мене в руках рушниця. Зупиняюся і побачене вражає… Ось омріяний заливний луг, де багато дичини, неглибоко вода, тверде дно. Майже з-під ніг злітає качка, потріл, другий і трофей в моїх руках. Стріляю ще, промах, ще промах... Зрештою це не головне. Зате азарту через край. Не помітив, як у чоботи потрапила вода. Та й хто про неї думає в такі хвилини! Подібні моменти полювання залишаються в пам'яті назавджди.

Вистрілявши майже всі нобої виходжу на сухе місце. Почуття не забутні! Це просто маленький мисливський рай…

Стомлений, мокрий і з величезним почуттям голоду йду додому. Як казав великий Поет: «Караюсь, мучусь, але не каюсь». Може й дійсно, ця маленька радість від великої води того варта. Справжні мисливці мене зрозуміють.