Штучне розведення диких копитних – перспективний напрямок народного господарства

В. Смаголь

Жовтень, 2014 рік

Зміна політичної ситуації в Україні у пострадянський період зумовила формування нових відношень в аграрному секторі. Після розпаювання колгоспних земель нові господарі спробували досягти економічного добробуту власними силами. Проте, за високих цін на енергоносії, недосконалої податкової політики та недолугого законодавства їхня діяльність обмежилася, здебільшого, вирощуванням пшениці, соняшника, кукурудзи та рапсу з одночасним згортанням раніше рентабельного тваринництва. У свій час, саме ця галузь, як форма використання тваринного світу, сприяла гарантованому забезпеченню людської спільноти білковою їжею.

За радянської доби соціально-економічний сектор України важливого значення надавав вівчарству та скотарству, необхідною умовою ефективності яких було створення високої щільності тварин. Як наслідок, нерідко порушувалася рівновага між існуючим поголів’ям та відтворювальною здатністю пасовищ, що врешті зумовлювало зниження їхньої продуктивності та ерозію ґрунтів.

Разом з тим, у процесі накопичення знань з біології копитних, почали з’являтися сумніви щодо однозначної правильності зазначеного вибору. У багатьох регіонах світу широкого застосування набув інший шлях – використання другорядних пасовищ дикими видами копитних. З досвіду країн Західної Європи, Північної Америки та Африки встановлено, що навіть за найліпшої турботи, на бідних пасовищах у свійської худоби складно домогтися високої продуктивності. Натомість, у диких копитних в аналогічних умовах спостерігаються стабільне відтворення та збільшення маси тіла. Співставлення темпів росту, потреби у воді, ефективності утилізації їжі, резистентності до захворювань, навантаження на пасовища свідчить про те, що дикі копитні, як джерело м’яса більш ефективні, ніж свійські (Brown, 1969). Таким чином, попри те, що найбільш поширеною формою використання ресурсів диких копитних залишається полювання, на даний час все більшого значення набуває їх розведення в неволі та у напіввільних умовах утримання.

Згідно Закону України «Про мисливське господарство та полювання» (Стаття 1), напіввільні умови передбачають «утримання набутих в установленому порядку мисливських тварин у штучно створених умовах, в яких вони живляться переважно природними кормами, але не мають можливості вільно переміщуватися за межі штучно ізольованої ділянки мисливського угіддя». Певною мірою відрізняється розведення тварин на території невеликих за площею вольєрів, що швидше відображає умови неволі, які за визначенням трактуються, як «утримання мисливських тварин у відповідних спорудах, де вони не мають можливості живитися природними кормами та самостійно виходити за межі таких споруд». На нашу думку, про «напіввільне» утримання тварин доцільно говорити лише у випадку, коли їх поширення охоплює обмежені території, які, попри все, мають значну площу (щонайменше кілька сотень гектарів). Лише за таких умов популяції крупних рослиноїдних тварин здатні забезпечувати себе необхідним об’ємом природних кормів без помітного виснаження їхніх запасів. Іншими словами – лише за невисокої (відносно) щільності популяцій копитних можлива регенерація трав’яної та деревно-чагарникової рослинності.

В Україні найвагоміші здобутки з напіввільного розведення диких копитних накопичено у заповіднику «Асканія-Нова» (2330 га огородженої площі). Разом з тим, значного досвіду за даним напрямком набуто також в ДО «Резиденція «Залісся» (14845 га огородженої площі), ДП «Берегівське ЛГ» (наразі – угіддя громадської організації ТМР Мисливський клуб «Губерт», 1475 га огородженої площі) та Азово-Сиваському НПП (7273 га частково оточеного акваторією суходолу). Стосовно розведення диких копитних у неволі, відповідним досвідом швидше можуть похвалитися зоологічні парки, аніж мисливські господарства.

На відміну від світової спільноти, в Україні розведення диких копитних, як особлива форма фермерства не має юридичного підґрунтя і регламентується мисливським законодавством, що нерідко суперечить його меті та завданням. Згідно Закону України «Про мисливське господарство та полювання» (ст. 3), «У приватній власності юридичних і фізичних осіб можуть перебувати окремі мисливські тварини, вилучені з природного середовища в установленому законодавством порядку, розведені в неволі, або набуті іншим шляхом, не забороненим законодавством». Закон України «Про тваринний світ» (ст. 7) також передбачає, що «Об’єкти тваринного світу, вилучені із стану природної волі, розведені (отримані) у напіввільних умовах чи в неволі, або набуті іншим не забороненим законом шляхом, можуть перебувати у приватній власності юридичних та фізичних осіб».

Разом з тим, згідно того ж Закону України «Про мисливське господарство та полювання» (ст. 3), «З метою безпеки населення, а також в інтересах охорони тваринного світу право приватної власності на мисливських тварин може бути обмежено». Додатково право приватної власності на об’єкти тваринного світу припиняється Статтею 8 Закону України «Про тваринний світ»: «…в інших випадках, передбачених законом».

Таким чином, можливість створення приватного вольєрного господарства у Законодавстві України визначено некоректно та розпливчасто. В даному разі не втратив своєї актуальності запропонований у 2008 р. «План виконання заходів Державного комітету лісового господарства України» щодо реалізації Програми діяльності Кабінету Міністрів України (Український прорив: для людей, а не для політиків). У п. 4.8. його пропонувалося «Створення нових вольєрних господарств, з метою збільшення кількості мисливських тварин», що передбачало організацію у кожній області України не менше ніж одного, відповідним чином облаштованого господарства. Між тим, відповідну тезу (створення спеціалізованих ферм або вольєрних господарств) на часі актуально обґрунтувати доповненнями до Законів України «Про тваринний світ», «Про фермерство» та «Про мисливське господарство та полювання».

Розведення диких копитних, як галузь народного господарства виникло наприкінці 50-х – початку 60-х рр. минулого сторіччя у Південній та Східній Африці. Ще наприкінці 60-х рр. минулого століття у Південно-Африканській Республіці розведенням копитних займалося 480 землевласників на території, загальною площею понад 1 млн. га угідь. За огорожею, на території так званих «ранчо» пасуться ті ж види диких копитних, що і на волі. Проте, ця ділянка разом з усіма тваринами перебуває у власності певного господаря, економічна вигода якого полягає у випасанні не свійського скоту, а вирощуванні різноманітних видів газелей, зебр, жирафів та ін., з наступним їх відстрілом та продажем м’ясної продукції. Також значний прибуток надходить від мисливців-любителів, яких за певну платню пускають на загороджену ділянку. При напіввільній формі експлуатації диких копитних досягається значний ефект в управлінні стадами, а також в їхній охороні від хижаків та браконьєрів. За необхідності, державні організації надають допомогу фермерам у придбанні та реакліматизації необхідного «маточного» поголів’я.

Загалом, у другій половині ХХ сторіччя розведенням диких копитних у Африці займалося не менше 3 тис. фермерських господарств, де з 1 га угідь вихід м’ясної продукції становив, в середньому, 8 кг. Біомаса диких копитних на одиницю площі у 2-3 рази вища, ніж великої рогатої худоби, а у чагарниковій савані – у 4-15 разів більша, ніж біомаса овець та кіз. Досвід Південно-Африканської республіки показав ефективність вирощування диких копитних у 6 разів, порівняно зі свійськими. Окремі африканські фермери почали розводити диких копитних разом із свійською худобою, або ж окремо – із почерговим використанням пасовищ. З аналогічної площі угідь прибуток від реалізації м’яса копитної дичини становив $7 тис., натомість від свійської худоби – лише $1,5 тис. Як виявилося, диким копитним властивий повільний метаболізм, вони мають низькі енергетичні вимоги, але разом з тим – високу ефективність конверсії рослинної маси у тваринні білки.

Розвитку напіввільного та вольєрного утримання копитних також сприяла поява штучних тканин, що знизило економічну ефективність вівчарства у таких світових центрах, як Австралія та Нова Зеландія. В цих країнах з кінця 60-х рр. минулого століття на огороджених територіях розпочато розведення благородного оленя та європейської лані. Починаючи з 70-х рр. аналогічні заходи почали проводитися в Німеччині, пізніше – в Угорщині, Чехословаччині, Канаді, США. Вибір оленя та лані був зумовлений високим забійним виходом м’яса, яке через низький вміст холестерину відноситься до дієтичних продуктів і має вищу ціну, ніж яловичина та баранина. У Європі вихід м’яса у цих видів з одиниці площі вищий, ніж у овець та великої рогатої худоби.

Наразі головна роль в оленярстві належить Новій Зеландії, на фермах якої утримується понад 1,5 млн. тварин, або 40% світового поголів’я вольєрних оленів. На території країни нараховується близько 4,5 тис. оленячих ферм. Нова Зеландія щорічно експортує 14 тис. т м’яса (90% – у Європу), 490 т пантів, а також – шкіру і статеві органи оленів у країни Східної Азії для виготовлення лікарських препаратів. Сумарно експорт оленячого м’яса, пантів та шкір становить $209,2 млн. на рік.

У Західній Європі перші спроби штучного розведення оленів відбулися ще у XVII столітті, проте зараз оленів і ланей утримують на фермах майже усіх країн регіону. Для здійснення координації їхніх дій створена Федерація європейських фермерів-оленярів (FEDEA), що сприяє поширенню знань про переваги напіввільного та вольєрного розведення оленів. За даними FEDEA, у Європі загальна кількість диких копитних, що вирощуються на огороджених ділянках, становить понад 700 тис. голів. За рік тут заготовляють понад 6,8 тис. т м’яса, у т.ч. половину – в Німеччині, Франції та Ірландії. Загальна площа фермерських господарств становить близько 50 тис. га, а середня площа одного – коливається від 1,7 га (у Німеччині) до 7 га (в Іспанії).

Вольєрне розведення оленів у Німеччині набуло популярності у 70-х рр. минулого століття, а вже на кінець 90-х рр. в неволі та напіввільних умовах лише лані утримувалося близько 70-80 тис. голів. На кінець минулого століття розведенням дичини у Німеччині займалися близько 2,5 тис. підприємств з середньою площею близько 2,5 га.

У Франції на початку 90-х рр. минулого століття нараховувалося близько 3 тис. голів лані, що утримувалися у вольєрах. Майже така ж кількість тварин перебувала на фермах Нідерландів. Значну частину поголів’я лані та благородного оленя розводять також в Угорщині, Чехії, Словаччині, Польщі.

Величезного досвіду з напіввільного розведення копитних набуто в пантових господарствах РФ. Так зване «паркове утримання» маралів та плямистих оленів практикується на Алтаї та Далекому Сході ще з кінця ХІХ ст. Території пасовищ загороджують високою, міцною огорожею з розрахунку 1,5 га на одного марала, або 1 га – на плямистого оленя. В радгоспах Примор’я на територіях окремих парків протягом усього року одночасно може утримуватися до 2000 плямистих оленів. У другій половині минулого століття проф. О.О. Салганський розробив теоретичні засади випасного утримання пантових оленів, що в цілому відкрило перспективу залучення в культуру тваринництва нових видів. Разом з тим, розроблені ним рекомендації з розведення лося створюють передумови використання невичерпних запасів деревно-листяних кормів.

В Україні розведення диких копитних відбувається лише у локальних осередках, проте значні площі угідь, що мають збиткове землеробське використання, а також наявність власного племінного матеріалу відкриває широкі перспективи для даної галузі. Для цієї мети найбільш перспективними видами є дикий кабан, лань, муфлон, плямистий та благородний олені.

Наразі в нашій державі з кожним роком зростає частка заможних орендарів, які мають у користуванні невеликі, за площею (але кращі за якістю) мисливські угіддя, де на власний розсуд будуються вольєри та встановлюється відповідна інфраструктура. Кількість тварин в таких угіддях, як правило, підтримується штучно – за рахунок періодичного вселення та наступного випуску чи відстрілу. Вадою такого господарювання є недостатня розробка основ ведення інтенсивного мисливського господарства в цілому, і розведення диких тварин в умовах неволі зокрема.