Повернемо свій статут у наш монастир
В. Щербак
Червень, 2015 рік
Всякому городу нрав і права,
Червень, 2015 рік
Всякому городу нрав і права,
Всяка імієт свой ум голова,
Всякому серцю своя єсть любов,
Всякому горлу свой єсть вкус каков.
А мні одна только в світі дума,
А мні одно только не йдет с ума.
Сковорода Г.С.
У червні 1997 року зовсім випадково збулася моя мрія – я придбав собі лягаве цуценя. Везучи тоді додому сучечку дратгаара, я не міг натішитися таким щастям, як, утім, і надалі аж до її загибелі. Вона приносила мені тільки радість, оскільки мала всі якості мисливського собаки, про які я міг тільки мріяти.
Як потім з'ясувалося, мала вона класичне забарвлення, характерне для порід цих собак. Хоча на той час у мене й був нормальний зір, однак уже в процесі натаскування цуценяти, а потім і при проведенні з ним полювань, я дійшов висновку, що творці цієї породи доклали максимум зусиль для того, щоб створити якнайбільше незручностей мисливцям, які використовують в угіддях цих собак, тому що забарвлення, класичне забарвлення дратгаарів, було створене ніби спеціально для маскування тварини в мисливських угіддях. Як я дізнався вже пізніше, демаскуючий білий колір у собак, у виведенні яких брав участь пойнтер, вважався неприпустимим. Хоча, якщо говорити точно, то не демаскуюче забарвлення, а забарвлення, що виявляє собаку в угіддях і допомагає мисливцеві визначити його місцезнаходження. Чому так зробили німецькі селекціонери, я не знаю, однак можу припустити, що угіддя, в яких полюють німці, дуже відрізняються рослинністю від наших, зарослих будяками до пояса, а іноді й вище людського зросту. Тому полювання з лягавими в них проходить у полях і лугах, які на момент полювання на пернату дичину схожі, швидше, на поле для гри в гольф, а не для гри в піжмурки, де за дев'ять метрів і коня не завжди можна побачити. Правда, у наших угіддях полювання на перепела з лягавим усе-таки дуже доступне, тому що проходить на полях з обмолоченою стернею, якщо, звісно, поле ще не встигли підпалити.
Проблеми при полюванні з дратгаарами, які мають класичне забарвлення й хороші робочі якості (швидкість ходу, сильне чуття й широкий пошук), виникають відразу після відкриття полювання на фазана, оскільки останній віддає перевагу днюванню у високих бур'янах і загущених посадках чагарників і гаїв з густим підліском. Побачити дратгаара, що зайшов у такі угіддя і став у стійку, навіть із дуже хорошим зором у більшості випадків неможливо. От і виходить геть навпаки – «що для німця добре, то для радянського мисливця погано».
Звичайно, можна припустити, що німці таке забарвлення дратхаара прийняли за стандарт, тому що в результаті селекції й виведення породи була встановлена якась кореляція ознаки по забарвленню з робочими якостями дратгаарів. А, може, це просто німецька педантичність, коли у виводках домінували цуценята з таким забарвленням, от і вирішили, нехай буде так. Хоча, з другого боку, сказати про німців таке буде неправильно, оскільки вони дуже практична нації й, безумовно, була якась дуже істотна причина для цього.
Через сім чи вісім років мого полювання з дратгааром я дійшов висновку, що пора мені підстрахуватися й отримати від моєї помічниці потомство. Не буду стверджувати, що я навмисно обрав їй пару для в'язки з перевагою білого забарвлення. Просто такий пес знайшовся в сусідньому селі, і ми пов'язали наших красенів. Потомство від ціжєї в'язки вийшло дуже різним за забарвленням – від класичного до майже білого з коричневими плямами, причому з перевагою білого.
Для себе я залишив двох сучок, одну геть нестандартну, майже білу, а другу абсолютно стандартну, з перевагою коричневого забарвлення й крапу з сивиною. Уже при перших виходах в угіддя з моїми підрослими вихованками я побачив і відчув перевагу білого забарвлення в Білочки, тому що знаходити її в заростях бур'янів було набагато простіше, ніж її сестричку Боні. В угіддях вони практично не відходили одна від одної більш ніж на кілька десятків метрів, і, якщо одна з них ставала в стійку, то відразу й друга опинялася поруч. Їхня матуся, очевидно, через менш швидкий хід, як правило, полювала окремо від них, але незабаром результати роботи молоді зрівнялася з результатами роботи бабусі, як я тоді називав Гердочку, і я зрозумів, що вже маю гідну зміну помічниць.
Так воно й сталося. Цеценята гідно замінили матусю, і поки я полював із цією парою в мене особливих проблем у їхньому пошуку в угіддях не було. Сказати, що біле забарвлення корелювало з якимись істотними вадами в поведінці його власниці я не можу. Швидше навпаки, Білочка зовсім не реагувала на спеку й була дуже витривалою. У мене навіть зʼявилася думка про необхідність повторення подібного експерименту з метою завести нову собачку з перевагою білого забарвлення.
Та не склалося. На той час хтось послав на наші голови ФМСУ, і законно провести такий експеримент стало вже неможливо. Самі розумієте, ходити на полювання з собакою без документів, надаючи можливість кожному стрічному перевіряючому псувати вам задоволення від полювання, ніякого сенсу немає. А оскільки моя помічниця родоводу не мала, я був змушений купити собі цуценя «з паперами», як того вимагає Закон. Цуценя мало відповідне до породи забарвлення й проблеми з його пошуком у будяках постали переді мною знову.
На той час у мене вже виникли проблеми із зором (я думаю, через мої постійні нічні чергування в мисливських угіддях, які вимагали постійної напруги зору). Цей фактор змусив мене придумувати якісь способи позначення помічниці на стійці. Спочатку це був червоний нашийник, який допомагав, але дуже слабко. Далі я звернувся до теми виготовлення собачих жилетів яскравого жовто-помаранчевого кольору, що різко покращило можливості знаходження лягавого. Щоправда, перші мої екземпляри часом не витримували навіть одного полювання й розривалися в заростях на клапті. Незабаром шляхом проб і помилок я створив жилет, який міцно сидів на собаці. У передній його частині я зробив обичайку, в яку вставляв нашийник, і передню частину жилета закріплював нашийником на собаці, завдяки чому він практично не зривався з тварини. Собаку в такому жилеті було помітно здалеку навіть у дуже великих заростях. Щоправда, дія жилета поступово знижувалася, тому що він втрачав свій колір, та все-таки на одне полювання його вистачало, а до наступного його треба було, як мінімум, попрати. Сьогодні я дійшов висновку, що оптимальним є жилет описаної конструкції з великими міцними ґудзиками на спині.
Я думаю, що проблема, описана мною при пошуку лягавого в стійці в заростях, знайома не тільки мені, але й більшості мисливцям старшого віку. Не обходить вона й молодших, тому що не у всіх гострота зору дорівнює одиниці, і не в усіх є можливість придбати біпер (електронне обладнання для пошуку собак). Думаю, багато любителів полювання з лягавими були б раді мати можливість ходити на полювання з собаками, забарвлення яких не створювало б незручностей, а приносило б масу задоволення для них особисто, а не тільки прибуток для заводчиків німецьких порід. Може, німцям нехай німецьке, а нам – наше, зручне для нас, оскільки стан наших угідь до німецьких стандартів дотягне дуже нескоро.
На завершення хочу сказати, що все вищевикладене це результат багаторічного мисливського досвіду полювання з собаками, спостережень за подіями, що відбуваються з мисливським собаківництвом і результат розмірковувань над тим, як було б краще зробити для загальної вигоди й зручності в цій частині мисливського господарства й для всіх простих мисливців. Я підкреслюю – саме для простих мисливців, чиї доходи при нинішній ситуації не дозволяють їм не те, що купити дороге цуценя з усіма атрибутами його винятковості, але, якщо справи нашої економіки підуть так і далі, то багато хто взагалі втратить можливість займатися полюванням, навіть без собаки. Я певен, що більшість наших «слуг» про це тільки й мріють, щоб усякі там ваньки не плуталися в них під ногами на полюванні чи обурювалися й противилися прихватизації мисливських угідь.
Та зараз не про це, а про те, про що я мрію для всіх нас, мисливців, які значаться рядовими. А мрію я про те, щоб Всевишній звернув увагу й на нас, мисливців, які хочуть без проблем і недорого придбати собі мисливське цуценя, від якого в майбутньому на власний розсуд брати потомство для себе й своїх товаришів, щоб керівництво УТМР, нарешті, згадало про свої обов'язки перед своїми утримувачами, і повернуло керування мисливським собаківництвом у свої руки. Я підкреслюю – мисливське собаківництво, а так зване спортивне нехай існує саме по собі, не нав'язуючи мисливцям свій статут у чужому монастирі.
Це я до того, що нічого проти ФМСУ/КСУ не маю, однак нехай вони займаються тими собаками і їх власниками, які добровільно залишаться або вступлять у їхні лави. Суто мисливським собаківництвом, звісно, мають опікуватися мисливські організації, навіть якщо їм це й не в радість, але вони зобов'язані відпрацьовувати гроші, що витрачаються ними з загальної каси на благо членів товариства. І іншої, більш гідної організації, ніж УТМР для цього я не бачу.