Про зайця русака й ще про дещо

Володимир Урсул

Листопад, 2017 рік

Сезон полювання на хутрового звіра у нас традиційно починається на початку останнього місяця осені – в листопаді. У цього полювання свої пріоритети. Полювання на зайця у нас дуже поширене і досить цікаве. Воно має багато особливостей, що залежать не тільки від умов угідь (поле, степ, лісостеп), погоди і сезону (осінь, зима), але також і способу проведення самого полювання.

Наприклад, за допомогою чотириногого помічника – гончака або без нього, так би мовити, самотопом, або на переходах у сутінках. Кожен, хто не байдужий до цього мисливського трофея, прекрасно знає, наскільки добування зайця восени по чорнотропу відрізняється від полювання на зимовій білій стежці, коли все пересування звірів реєструється слідами їхніх лап на снігу.

Я знайомий із кількома справжніми поціновувачами такого полювання, які знають усі його тонкощі, добре ознайомлені зі звичками і життєвими пріоритетами цього звірка. Спілкування з ними на цю тему може подарувати будь-якому мисливцю не тільки задоволення, але і збагатити цінним необхідним досвідом. Якщо вам пощастить зустрітися з такою людиною, не варто нехтувати спілкуванням з нею як із людиною дещо односторонньою, яка не цікавиться іншими видами полювання і віддає перевагу тільки такій дичині як заєць. Тому я хочу тут підкреслити таке. Суто спортивне захопливе суперництво з цим швидким і обережним об'єктом полювання, що вимагає ще й доброї спортивної підготовки (не кожен зможе витримати одноденні переходи по десять-двадцять кілометрів із повною мисливською викладкою по оранці або снігу), у разі успіху дарує гідний трофей. А саме зайчатина у фахівців кулінарів вважається найсмачнішою дичиною. Не дарма ж у м'ясників-професіоналів певний шматочок яловичої вирізки іменується «зайчиком».

Повірте, полювання на зайця – це свій невеличкий світ у всесвіті мисливської культури, світ, який вимагає спеціальних знань і досвіду. Багато класиків нашої з вами тематики віддавало данину його величності Зайцю. Відомий у ХІХ столітті заводчик, що підняв на гідну висоту породу псових борзих, Петро Михайлович Мачеваріанов розрізняв п'ять різновидів зайця-русака (лат. Lepus europaeus), про які у своїй книзі «Записки псового мисливця Симбірської губернії» розповів таке:

«А) ЗВИЧАЙНИЙ РУСАК – має широкий чубарий ремінь на спині, тобто поєднання волосків різних кольорів, а саме: сірого, жовтого, червоного і рудого. Ремінь цей густий, хвилястий; груди і пах світло-жовті; ледь помітна сірина на заду; черево блідо-жовте, але сама його середина біла. Вагою буває від дванадцяти до вісімнадцяти фунтів.

б) СТЕПОВИЙ, або КОВИЛЬНИК – сизо-сірого кольору, із невеликими підпалинами на грудях, ногах і вухах. Головні його ознаки: гладка спина – без вихрів, незвичайна довжина вух, які лежать до половини спини; малий зріст; вага сім або десять фунтів і – ніколи більше, зате ковильник швидший за всі інші види майже вдвічі. Тримається переважно в ковилових степах, луках, де більше богородської трави, мітлиці і пирію, а також у просяницях і пластах піднятої цілини.

в) КАМЕННИК, або ОВРАЖНИК – спина жовто-чалого кольору із золотисто-рожевим відливом на грудях і пахах: надзвичайно красивий. На бігу здається схожим за кольором на лисицю. Русаки цього виду тримаються переважно в місцях із глинистим і кам'янистим ґрунтом, у хлібних полях, степах, по кам'янистих ярах і обривистих горах.

г) ЛІСОВИЙ – сріблястого кольору, з невеликою ледь помітною чалиною на спині і з блідо-рожевою половиною грудей. Здалеку здається абсолютно білим, як зимовий біляк. Русак цей величезний, доходить вагою до двадцяти фунтів. Водиться між лісів і перелісків на галявинах, у хлібних полях, на узліссях і в островах.

д) БОЛОТНИЙ – синяво-чорнуватий, ніби напудрений товченим вугіллям. Постійно тримається у вологих, купинястих луках, біля боліт і взагалі в купинястих заплавах. Цього виду зайці не тільки русаки, а й біляки, зрідка трапляються зовсім чорні».

Не можу не зазначити точність опису видів русака, запропоновану Мачеваріановим, у чому міг переконатися сам автор цих рядків на власному досвіді. Наприклад, доводилося спостерігати болотного русака в заболоченій вершині Великого ставу під селом Докучаєве на Кіровоградщині, зовні незвично темного, цього зайця місцеві мисливці називали чорним.

Але це в минулому, а нині все змінюється не на краще. Не знаю, як інші мисливці Київської області, але я помітив, що нині заєць у наших полях зустрічається значно рідше, ніж два з половиною десятка років тому.

Спогади, спогади... Вони завжди зігрівають душу захопленої полюванням людини. У 1980-х роках у польових угіддях Тетерівського господарства військових мисливців у сезон полювання на хутрового звіра в Бородянському районі ми групою з чотирьох осіб могли за день підняти з лежання і спостерігати далеко зрушених іншими мисливцями понад десяток зайців. І хоча інтенсивність відвідування в той час польових угідь мисливцями була значною, за день можна було зустріти до п'яти груп (полювання на хутрового звіра було найдоступнішим видом пізньої осені та взимку), щільність зайця в полях була достатньою, а заєць як трофей був звичайною здобиччю.

У той самий період у кіровоградських степах під селом Докучаєве (Устинівський район) було справжнє заяче «ельдорадо». У день відкриття полювання на хутрового звіра всі місцеві мисливці (та ще й гості) виходили в поле колективом більше як із двадцяти осіб. В обідню пору полювання закінчувалося, оскільки всі були вже з трофеями.

Однак уже через півтора десятка років, під час переходу суспільства нашої держави з однієї соціально-економічної формації до іншої, усе змінилося. Автор у цьому міг переконатися особисто, перебуваючи на полюванні в двох згаданих вище місцях. До мисливської галузі руки керівництва країною не доходили. На охорону дикої природи можновладці перестали звертати увагу. Порядок залишався тільки в приписних угіддях державних лісомисливських господарств і комерційних, де приватник ревно охороняв свої інтереси.

Звичайно, на розмір популяції зайця можуть упливати і його вороги, основними з яких є вовки, лисиці, рисі, собаки, орли, сови, бродячі собаки. Але не так багато у нас на території України рисей, вовків, а решта хижаків, з огляду на високу плодючість зайців і кілька приплодів на рік, не в змозі суттєво вплинути на зниження поголів'я зайця в його місцях проживання.

Значно більшої, ніж хижаки, шкоди зайцям завдають характерні для них захворювання, які просто спустошують угіддя, - епізоотії (широке поширення інфекційної хвороби серед одного або багатьох видів тварин на значній території). Найчастіше це хвороби печінки і кокцидіоз. Масово гинуть зайці і від невмілого використання фермерами мінеральних добрив, отрутохімікатів, які використовують у боротьбі зі шкідниками сільськогосподарських посівів і бур'янами. Ніхто не контролює встановлення на сільгосптехніку спеціальних пристроїв, призначених для відлякування представників дикої дрібної фауни під час збирання врожаю та обробки посівів.

Але є й інші чинники, що впливають на чисельність зайця в його місцях проживання. Один із них – це браконьєрство. В угіддях, які не охороняють, ніхто не веде боротьбу з цим настільки поширеним у наші дні явищем. Другий, абсолютно невідворотний, боротьба з яким просто неможлива – це забудова територій поблизу великих міст котеджними містечками без санітарних розривів між ними. Саме це значною мірою назавжди знищує традиційні місця проживання зайця, знижуючи його поголів'я, тобто завдає непоправної шкоди нашій природі.

За даними фахівців-зоологів, чисельність зайця-русака в Україні становить приблизно мільйон голів. Для порівняння, в угіддях Польщі (територія якої значно менша за територію України) нараховують 3,2 млн голів цього звіра. За статистикою, у нас добувають протягом сезону (без урахування браконьєрства) приблизно 400 тис. особин зайця (майже 40% загальної чисельності). Для порівняння, у Польщі річне добування становить 800 тис. голів, тобто 30% популяції. Ще необхідно враховувати природний відхід, що становить 20% від загальної чисельності. Зіставивши всі ці дані, можна сказати, що катастрофічного становища з популяцією зайця-русака в Україні немає. Але ми бачимо, наскільки відповідальніше до цієї проблеми ставляться наші сусіди – поляки, їхня статистика дійсно вражає.

Можливо, і нашим фахівцям мисливської справи та захисту природи варто повернутися обличчям до наших зайців-русаків? Хто ж у нашій країні допоможеу цьому беззахисному звірку? Чим займаються наші екологи, покликані і зобов'язані охороняти наше навколишнє середовище, тобто природу з її дикими мешканцями?

Як це чим? Скаже середньостатистичний громадянин України, далекий від питань професійного полювання і мисливствознавства. Адже такі екологи, як сумнозвісний Борейко, ведуть активну боротьбу з використанням на полюванні свинцевих боєприпасів, хочуть заборонити повністю на тривалий час полювання в Україні, а якщо не це, то, в крайньому разі, занести вовка до Червоної книги або ні сіло, ні впало оголосити мораторій на відстріл лося.

Дивно, що такі «правильні борці» за охорону нашої дикої природи не дивляться в корінь проблеми і не ратують за створення передусім державного органу з охорони природи і диких її мешканців, наприклад, як це зробили наші сусіди білоруси. Ще більш дивно, що вони замість неприйнятних заборон не пропонують жодних дієвих програм із захисту того самого лося. Неважко зрозуміти, чому ці войовничі екологи йдуть легким шляхом популізму. Щоб розробити пропозиції програм з охорони та примноження поголів'я певних видів фауни, необхідно мати чималий багаж знань і досвіду, бути грамотним фахівцем цього напряму і розуміти до тонкощів суть справи. Судячи з риторики і їхньої поведінки, саме цього їм і бракує. А крім цього потрібно провести необхідний обсяг наукових досліджень з обробленням результатів, що забере певний час. У їхньому розумінні це все дурниця, зайве. Заборонити, закрити, повна заповідність і всіх до Червоної книги, а там хоч трава не рости.

Такі однобокі екологи ведуть наступ на мисливську галузь із різних напрямків. Наприклад, вони хочуть знищити мисливську екологію шляхом заборони використання різних видів представників дикої фауни, які потрібні для становлення робочих якостей мисливських собак. Але як притравити норові пори без навчання їх у норі по лисиці, звірових собак – без кабана або ведмедя? Життя є життя. Тому існують медики, які рятують життя людей, але є і патологоанатоми. Те саме можна спостерігати і серед інших професій. Є електрофізики і програмісти, але є й асенізатори, і робітники водоканалів, які прочищають каналізаційні колектори, і працівники очисних споруд міських побутових і промислових стоків. Усі професії нашого суспільства корисні і їх слід шанувати.

Та якщо подивитися уважніше і під дещо іншим кутом на боротьбу, якою зайняті однобокі екологи, то можна побачити й інше. Заборона полювання на копитних, місцем проживання яких є переважно лісова зона України, допоможе прибрати з лісу користувачів мисливських угідь як орендарів цих угідь. І тоді не буде кому перешкоджати розділу і переданню в приватні руки земель, зайнятих лісами. Напевно, не дарма колишнє Міністерство лісового господарства України поступово опускали на останню сходинку структури держустанов, зробивши його Комітетом із контролю за лісовими ресурсами України. Усе робиться поступово.

Дивно, що екологи, які борються за заборону полювання, проходять повз незаконну забудову в приміських зонах, повз незаконне видобування піску земснарядами в руслі Дніпра та інших водойм, повз безлад, який коїться з відходами життєдіяльності людини – побутовим сміттям. А ці питання актуальніші для існування нашого суспільства та природи. Але тут їм боротися доведеться з людьми, що мають владу і гроші, а це значно складніше й небезпечніше, ніж показати себе у безпечнішій справі – необдуманій і необґрунтованій забороні полювання.

Отже, панове мисливці, щільніше стискаймо лави нашого авангарду в боротьбі зі справжніми винищувачами нашої природи і дикої фауни, а також їхніми поплічниками, щоб і правнуки наші змогли потішити свої душі правильним полюванням на будь-який вид мисливської фауни в наших українських угіддях. Щоб справжні любителі заячого полювання, ґрунтуючись на своєму практичному досвіді, змогли далі розширювати знання про цього унікального пушного звіра і продовжувати літературну спадщину, розпочату такими стовпами нашого захоплення, як Сергій Тимофійович Аксаков, Петро Михайлович Мачеваріанов, Олександр Олександрович Черкасов.

Закінчити хочу словами Редьярда Кіплінга, які він уклав в уста свого відомого всім героя Мауглі: доброго полювання всім нам.