Ніж Довбуша

Олег Лисогор

Листопад, 2017 рік

Олекса Жолоб, який добре знав обидвох Довбушів, оповідав у суді за зброю Олекси та Івана так: ватажки опришків були озброєні – рушниця через плечі, при боці палаш, за поясом – топірець і дві пари пістолетів, у руці рогатина, при поясі висів зазвичай ніж, так званий чепелик. Це слово походить від чеського Čepel – клинок, залізко (смуга) ножа. Дослідники вважають, що в 17-му та першій половині 18 ст. горяни ще не носили широких шкіряних чересів, ця мода пізніша. На малюнку кінця 17-го – початку 18 ст., що зображує сторожу Текелі – володаря угорських Карпат, ніж у піхвах звисає на ремені, як і в описі Жолоба. За формою піхов він виглядає звичайним, кінчастим, із нахилом руків’я.

Відомий опис ножа славетного опришка, що його використав зокрема Хоткевич («Довбуш» перед 1938 р.), походить із книги Августа Бельовського, дослідника Покуття та директора «Осоолінеуму» у Львові. Книгу «Покуття» було видано 1857 р. Повний опис ножа, якого приписують Іванові Добощуку, є таким: «Різновид стилету (кинджалу), простої роботи, із різака викроєний, широкий та не занадто кінчастий, із короткою ручкою та мосяжною оправою, закінченою у формі кінських копиток. На одному боці його незграбно вижолоблений такий напис…». Шрифту оригінального напису не вказано. Бельовський наводить його так: «Ivan Doboszkuk slawny zboinyk / Horski pered smertio smertio (tak!) swojo / Zlozyl toi Ryzak w czerkwi Beniaszki / На другій стороні слова Od toho Ryzaka zahib z ruk Do(boszoz)uka /… Дальший вірш з іменем жертви витертий, лишився лише слід (тінь), що його зовсім не можна прочитати». Бельовський уважав, що це було ім’я якоїсь особи, впливової в суспільстві горян, його стерли, щоб не дратувати нащадків. А «Беняшка», це село Беньова – нині в Турківському р-ні Львівської обл. Село лежало на обох берегах р. Сян. Мешканців західної частини насильно переселили по Другій світовій війні. Рештки церкви на західному боці ще ніби збереглися.

За інформацією Бельовського, станом на 1857 р. ніж, приписуваний Іванові Добощуку, був у власності «Яна Товарницького, обивателя львівського». Можливо, це Ян Товарницький (Jan Towarnicki), він був суддею у Калуші та Сяноку. В інтернеті (http://www.navaja.pl/polskie-noze/118-noz-w-polsce.html?start=13) є зображення ножа, що його приписують Іванові Добощуку, але без посилань на місце знаходження. Виріб – із кістяним череном у стилі османських кинджалів 19 ст., має вигляд щонайменше відновлений, можливо, це стилізація. За формою перехрестя – це мисливський ніж 18 ст. Напис має вигляд кирилиці.

Належність ножа мала символічне значення у спільноті горян, його мали впізнавати. Відомий ватаг посилав комусь рушницю, рогатину чи чепелик – на знак, що посильний приходить від нього. Посильному мали віддати все, що той – іменем ватага – забажає.

Інші описи збойницьких ножів теж походять із 19 ст. Так, лісничий Блюменфельд, який боровся зі збойниками 22 роки (1793-1815) так описує їхню зброю (принагідно до подій 1805 р.): «Кожен збойца був озброєний короткою стрільбою або штуцером, парою пістолетів, кінчастим ножем із тисовим руків’ям, цюпягою, бункошем, мав запас пороху та олова».

Еліаш-Радзіковський у книзі «Підгалля та Татри на початку 19 ст.» додає в коментарях: «Бункош – це мачуга з ясеня, як гуралі оповідають: «ясень насікають навесні, то січені булі по ньому ростуть». З мадярської мачуга – «bunko». Озброєння збойників, що його досі зберігають гуралі, відповідає опису. Ніж бував кінчастий, вигнутий у формі турецького ятагана, оправлений у тисове руків’я, із мосяжними оздобами. Виробляли їх самі гуралі. Такі ножі вмів споряджати, наприклад, старий Ян Сабала, і збував їх гостям Закопанего.

Франтішек Клейн, лісничий у Закопанему (1800-1827) у праці «Короткий опис Карпат», що містить і оповідання Блюменфельда, так характеризує горян: «Гуралі мають те спільне з угорськими ромами, що так як і ті є природженими ковалями, слюсарями, музиками, і так само мають потяг до крадіжок, оповідань та кочівництва».

Культурна традиція збійницького ножа збереглася в Закопанему донині. Поширення цих ножів у Татранській Буковині пов’язують із колонізацією західних Карпат волохами та гуцулами. У Словаччині також уважають, що техніка оздоблення ножів пастухів ажурним литвом поширилася в Татрах із 16 ст., коли їх почали колонізувати пастухи, які прийшли з південно-східної Європи.

Музей Закопанего було засновано 1888 р., найдавніші збійницькі ножі з його зібрання можна датувати кінцем 19-го – початком 20 ст. Один із сучасних майстрів Мацей Кошарек-Беньковий оповідав, що його батько – Йозеф Кошарек-Беньковий (1939 р.н.) – теж відомий народний майстер, мав старий «гуцульський ніж», що його отримав у дитинстві від свого батька.

Згідно з описами, ранні ножі вже мали такий характерний елемент дизайну, як чепіль із довгим, у половину його довжини, двогострим вістрям-«чубком». Оздоблення залізка ножа насічкою та мотивами «води» характерне також для ромських виробів. Можна припустити, що руків’я також мало характерну форму – поширювалося від опорного кільця до масивного навершя. Оздоблення черенів могли робити ажурним литвом: у черені прорізали доріжки завглибшки 2-3 мм, потім заливали їх свинцем (зараз словацькі майстри використовують сплав із вмістом олова 87-95 %). Саме такі ножі зображено в книзі Чарльза Хольма «Селянське мистецтво Австрії та Угорщини», 1911 р.).

Під упливом «татранської моди» та «татранського стилю» ножі, що їх виготовляли для туристів, дістали додаткове оздоблення. Такими зазвичай уважають «bulki» – гвіздки, що вінчають навершя руків’я. Хоча Мацей Кошарек-Беньковий вбачає в них «різновид ударної зброї». Уважають, що адаптацію виробів народного ремесла до «підгалянського стилю» зробив народний майстер Юзеф Бігос (1890-1966). Сучасну технологію виробництва ножів для туристів розробив Юзеф Кошарек-Беньовський.

А ось ножі гуцулів із зібрання Дідушевських у Львові (19 ст.) геть не нагадують туристичних збойницьких. Це ножі селянського типу. Складаний ніж називали забихач. Він зазвичай мав литий черен із мосяжу. Ніж носили в ніжниці – піхвах, часто – разом із сугаком – знаряддям для розв’язування вузлів та пробивання дірок.