Гончаки в Україні – які є, які потрібні

Петро Лісовий

Жовтень, 2017 рік

Люди створили свійського собаку і саме від людей залежить його подальша доля. Історія порід – одне ціле з історією землі, на якій вони виводились. Не виняток і т.зв. «рускі» гончаки.

Історія Русі давня, ще до кінця невідома. Київська імперія мала під собою землі від моря Білого до моря Чорного на шляху з Новгорода (Неаполя) словʼянського до Неаполя скіфського. Її населяли племена як індоєвропейської, так і фіно-угорської, тюркської чи кавказької мовних сімей. Але коли якийсь літописний князь вирушав із Новгорода, Суздаля, Рязані до Києва, то писали – пішов на Русь. На схід – по Десні, Сожі – була Біла Русь, на захід, по Припʼяті – Чорна, а від витоків Припʼяті до Карпат – Русь Червона (червлена, від черва-кошенілі, з якого здавна робили червону фарбу для Рима, а може, й давніше). Після завоювання Русі Чингізідами (не без допомоги зрадників), настало т. зв. Іго, але відносно недовго. Протягом ста років литовські воїни-інтернаціоналісти разом із руськими князями-емігрантами й за допомогою місцевого населення в кровопролитних боях вигнали монголо-татарських загарбників аж до Чорного моря. Тільки Володимир-на-Клязьмі, Суздаль, Рязань не захотіли возʼєднатися з руською цивілізацією, а Новгородщина завжди була окремою республікою і належала до Балтійської Ганзи. На наших землях державною мовою стала словʼянська, закони – з «Руської правди», передруковані згодом під назвою «Литовський статут», а митрополит київський затверджувався патріархом константинопольським.

На сході від кордону на ординських списах піднялася Москва – ставка регіонального баскака, яка поступово підім’яла під себе давні київські міста. У VII ст. згасла династія Рюриковичів і Палеологів, а зійшла династія Романових. У тому ж таки VII ст. польський шляхтич Хмельницький використав релігійний розкол в Україні, коли її еліта, давні роди Рюриковичів (Острозькі, Сангушки, Чорторийські, Збаражські, Вишневецькі, Любецькі, Ружинські, Добровицькі) перейшли в католицьку віру, а населення залишилось православним; а також невдоволення Реєстрового козацтва утиском їхніх вольностей. Він спочатку приєднався до кримського хана, а потім, після трагічної загибелі сина Тиміша (від Анни Чаплінської), зятя молдавського володара, возʼєднався з московським баскаком. Це дало змогу і силу останньому рушити на захід і розділити Польське королівство. Московські царики стали величати себе імператорами всія Русі, де всія не всієї, а всіх. На польський манер Московію назвали Великою Руссю, а власне Русь – Малою, хоча на всіх тодішніх картах Європи Russia – то теперішні Львівська, Тернопільська, Івано-Франківська, Закарпатська області.

Минуло якихось 150 років, і «православні брати» торгували на базарах українцями, разом із селами і собаками, наче рабами. Хоча фактично так і було. На початку ХХ ст. чекісти завалили сімʼю Романових, хоча це було зовсім не обовʼязково. Розпочався червоний терор із Постанови СНК від 5.09.1918 р., підписаної Курським, Петровським, Бонч-Бруєвичем і затвердженої Свердловим про створення концентраційних таборів.

Уся ця історія, як не дивно, має своє відображення в т.зв. руському й англо-руському гончаках. Ось що написано в «Ружейной охоте с гончими» Н.П. Кишенського: «Полювання, в яких використовують гончаків, дуже різноманітні: то собаки виставляють звіра з недоступного для мисливця місця… то мають підняти і згонити звіра, як у полюванні парфорсному. У давнину з великими і злими гончаками полювали на великих звірів – кабанів і ведмедів… Зрештою, першообраз (№1) гончака – наша олонецька, або сибірська, лайка заганяє білку, куницю і соболя на дерево і голосним гавканням дає знати промисловику…».

Навіть на початку ХХ ст. поняття «гончак» було дуже широке. Ось відомі Кішенському породи: «Старовинний руський гончак. Собака дуже великого зросту. Голова широка, лобаста, морда довга, дещо горбоноса. Очі вузькі(!), жовті, витрішкуваті. Вуха короткі, кутасті, напівстоячі і дуже рухливі. Хвіст (гон) серпом або у вигляді старовинної турецької шаблі, носиться не надто круто. Псовина густа і груба, з мʼяким підшерстком; на шиї особливо довга, як у вовка. Забарвлення псовини нагадує вовче. Старовинні руські гончі тепер, здається, повністю перевелися. Головна причина – в занадто звіруватому характері, не можна ручатися, що вони не зачеплять домашньої худоби, особливо овець. Та хоча ця порода і була надто звірувата, дуже прикро що її знищили остаточно.

Костромскі гончаки. Зріст цих гончих зовсім, як у вовка. Череп вузький, борзоватий. Вуха дуже маленькі, кутасті, висячі. Могли скручуватися, як у хорта. Очі карі або жовті. Хвіст завжди короткий, товстий, за формою схожий на хвіст лисеняти або вовченяти. Бувают трьох мастей: чорні впросерь, у підпалинах(!), жовто-багряні і білі з чорними плямами в підпалинах, плями чорні, впросерь. Підпалини можуть бути всіх відтінків, але ніколи яскраво або темно-червоними, як у польських і курляндських гончих. Якщо дивитися на костромського гончого здалеку, то він дуже схожий на вовка, біг його абсолютно вовчий.

Із властивою нам неохайністю ми дозволили і цю чудову породу майже знищити».

Під цей опис чудово підходять і т.зв. вовкоособи, і гібриди лайки з вовком, і німецька чи східно-європейська вівчарки, у яких, мама їх тільки знає чому, не встали вуха і хвіст такий бадьорий. На т.зв. руського гончака ніхто б і не подумав. Хіба що бульбашки під носом – русскіє ми…

«Руський піший гончак. Невеликого, часто маленького зросту. За своєю будовою він щось середнє між старовинним руським гончаком і костромським. Очі завжди жовті, дещо вузькі. Хвіст такий самий, як у старовинного гончака, але носиться обовʼязково замкненим кільцем і дуже круто. Масть чорна, дещо впросерь, у жовто-червонуватих, але неяскравих підпалинах. У більшості білі груди, загривина, кінці лап і морди. Зрідка бувають під чепраком.

Піші енергійні, сміливі і злісні на звіра. Сміливі й злісні наодинці, що досить рідкісно поміж гончаками. Не замислюючись ганяє наодинці вовків і відчайдушно кидається на собаку, удвоє більшого за себе. Що заслуговує на похвалу, то це їхня незвичайна ввічливість і розум, що дуже важливо для рушничного полювання. Чудові рушничні одинаки, увічливі, як лягаві».

Далі у Кішенського перелік порід: курляндський, польський маленький, польський паратий, польський тяжкий гончаки. Усі більш-менш чорно-підпалої масті. Польський (малий, фактично литовський) дуже силуетом схожий на лисицю. Далі англійські лисогони, які взагалі-то не гончаки, а травильні, бо не гонять, а ловлять. «Ех, панове псові мисливці, заражені духом англоманства, що ви зробили з російським псовим полюванням? Які ви смішні з вашими зграями, стоячи на лазах, на яких нічого не побіжить, тому що ваші параті гончаки все передушать в острові!».

Наступні – арлекіни, з одним або двома білими очима, сірим з чорним або темно-бурим крапом, рожево-жовтим підпалом. Білі з жовтим крапом, можливо, як далматинці. Дратхароподібні брудасті, наче пси кельтів із римських хронік. Ну і невеликого зросту, димчасті, нібито шведські. Кішенський свідчить: «Наразі породи гончих страшенно перемішалися – кожна окрема місцевість і навіть зграя відрізняються якоюсь особливістю».

Фактично на час написання праці поняття «руські гончаки» було адміністративно-територіальним, щось як «руська лайка», з широким замахом від Норвегії до Японії. Кожний власник ревниво вів свою породу, щоб, як пише Б.І. Марков в «Тайне забытых слов»: «Він живе постійною надією, що його вихованці ще покажуть себе в полі, мріє вивести таких собачок, що всі його друзі так і ахнуть. Цією мрією він живе все своє мисливське життя». Як казали селяни, дивлячись на все це: не одного пана і монарха собаки зʼїли.

Разом зі зміною земельних власників і їхніх доходів змінилися і полювання з гончаками. На початках від них вимагали тільки знайти і вигнати з голосом звіра на мисливців з хортами. Староруських травильних собак заганяли в рамки не гончаків, а нагоничів. Усе це вимагало колосальних коштів на псарні, реманент і слуг. Із часом доходи стали менші, а мисливців стало більше (ця закономірність діє по сьогодні). Виникло дві партії – рушничних і англоманів травильних (парфорсних). (До речі, мода на полювання з рушницею і лягавими на Русь прийшла з Франції). Першим потрібні були нагоничі на номери під постріл, другим – цілодобова травля, гін аж до згону. Аргументи у кожних були найвищі. У перших – сила чуття, майстерність на сколах. У других – пісня і вʼязкість зі швидкістю. Кожна партія вважала тільки себе «правильною і ісконною».

Усіх цих «мєчтатєлєй» змила з лиця Центральної і Східної Євразії червона мітла диктатури пролетаріату, який на кінологічних зʼїздах затвердив те, що затвердив, і наказав розводити. А суперечка, хто був першим – травильний гончак чи нагонич, триває досі. Може, погляд в давніші часи розʼяснить нам, що ж то таке та «руська гонча»…

1876 р. «Записки псового охотника Симбирской губернии». 2 частина. Автор, як тоді говорили, обрусілий грузинський князь П.М. Мачеваріані-ов. Таких обрусілих у тих краях маса: Аксак-ов, Малік-ов, Турген-єв, Карамза-ін, Карамаз-ов, Алар-ін, Ульян-ов. Або ж з так званого Заходу: Лєрмонт-ов, Брюс-ов чи просто Барклай де Толлі, Берінг, Бірон, Катерина І Скавронська. Ну і арапчонок Пушкін. Усі в історію вписались своїми справами, а які ж бо всі «русскі і ісконні». А міста: Астрахань, Казань, Симбірськ, Тула, Калуга, Уфа, Єлабуга тощо.

Мачеваріані-ов пише: «У Росії найуживаніші гончі – костромські, курляндські, англійські, польські – але всі ці породи настільки перемішані, що чистокровних можна зустріти надзвичайно рідко». Щось руським духом і не пахне. Це пізніше почали відкрито все, що забрали чи вкрали, називати «наше», «ісконноє».

«Костромські. Для виконання ж усіх суворих мисливських вимог їх змішують з англійськими. Курляндські – бурдасті, з кудлатою псовиною. Англійські – надзвичайно красиві, у них начебто видно помісь із кримськими хортами. Польські – з вірним чуттям, але тяжкі, піші і годяться тільки для рушничних мисливців». Оце і все. Ще й перемішане між собою.

1876 р. С.М. Глєбов «Записки старого охотника»: «Порода собак, виведена батьком поміссю колишніх його собак з англійськими… Знамениті наші костромські собаки, як було сказано в журналі «Охота и конозаводство», були собаки Павлова і Зюзіна, й ці собаки були виведені також від англійських».

1883 р. С.В. Озєров «Глебовские гончие», доводить Кішенському, що собаки Глєбова глєбовської породи. Дає опис: «Колір псовини зграї № 1 був: чорно-рябий». Тобто білі собаки з чорними, рудими, палевими й сірими плямами. Виникає запитання: а з якого боку теперішній стандарт «руських гончаків»?

Ось ще «Полное руководство по псовой охоте» П.М. Губіна. 1890 р. «Костромського гончака виведено в Росії в часи доволі віддалені татарами-мисливцями від змішування руських прямогонних (із прямим хвостом, гоном) гончих собак із собаками-слідовиками, що заповнювали в ті часи двори кожного мисливця-татарина Костромської, Ярославської та інших суміжних губерній. Наприкінці 30-х – на початку 40-х років (ХІХ ст.) псові мисливці ще продовжували посилати в ті губернії, і переважно в Костромську, де проживало найбільше татар-мисливців, з метою купівлі цілих зграй. Як саме виникла порода, пояснюють давні псові мисливці, що мали справу з костромськими: у ті часи, коли татари густо ще населяли Костромську і суміжні з нею губернії, багато було із татар мисливців-промисловиків, переважно рушничних, які спеціально займалися тільки одним полюванням на різних звірів зі своїми різними за родом і виглядом собаками-слідовиками, тобто особливими дворнягами-лайками, що виконували в них обовʼязкі гончих. Мисливці-татари, багато почувши про руських прямогонних гончих, замовляли своїм побратимам татарам-торговцям діставати де це можливо «з обивочних» у псових полюваннях гончих прямогонних (як породи, що переважали в ті часи в псових полюваннях), полювали з ними і собаками-слідовиками на різних звірів, і тримали їх постійно на волі зі своїми слідовиками на становищі дворових собак. Слава про породу розійшлася повсюди. Псові мисливці, що не притримувалися породи своїх собак, а нерідко і вимушені до того чумою та іншими заразними хворобами, що знищували в ті часи собак ледь не цілими псарнями, почали купувати у костромських татар зʼїжджені й повністю готові зграї гончих татарських, тобто «костромських» собак, що назавжди втратили красу і правильність типу справжніх чистокровних руських».

Так ось, куди не поткнись, всюди ахи та охи за руськими собачками, яких уже нема. Візьмемо карту тогочасної «Росії», накриємо Костромську, Ярославську і суміжні губернії, т. зв. Владімірську Русь… і що залишиться? Полярне коло, Прибалтика, Біла Русь, Мала Русь, Польща, Рязань, Пєнза, Казань, Перм із Сиктивкаром.

У 20-30 роки ХХ ст. зібрали одиниці, що залишились, знову перемішали, поділили ще раз на «руських» і «англоруських» і далі мучаться, бо так і не зʼясували, чого ж від них хочуть. А головне, для чого і для кого все це треба. Свого часу це гончатникам дало командні висоти в мисливській кінології, і манія «вєлічія і ісконності» за ними спостерігається й досі. Нема чого на ФМСУ «пенять, коль…» (ну ви зрозуміли).

Логічне запитання українським мисливцям: а навіщо нам весь цей гармидер в мисливстві? Чи має майбутнє травильне (парфорсне) з цілодобовою вʼязкістю, з радіонашийниками, цілоденною їздою полювання на зайця, лиса чи вовка? Чи є (і будуть) в Україні умови для такого полювання? Чи скоро буде поголівʼя таких гончаків? Україна – не гігант, та трохи місця на світі має. Є пояс суцільних лісів і боліт. Є густозабудовані і заселені області, посічені дорогами, на яких не карети торохтять і не воли скриплять, а на швидкості мчать тисячі авто. Є гори Карпати. У ліси гончаків ніхто не пустить, а в густонаселених регіонах недовго до біди як для собак, так і для водіїв, та й межі угідь і населених пунктів тісняться, а ні заєць, ні лис, ні вовк на них не зважають. У горах «на лази» теж ніхто не побіжить, та й цілоденного гавкоту гончаків, та ще й у неділю, місцеві жителі в Карпатах терпіти не будуть. І на смереку лізти теж! У них для такої ситуації за кожним селом грушка росте. Кішенський сам писав, що для місцевих умов і місцевих полювань найкраща порода – місцева.

Тернистим шляхом іде визнання і реєстрація нашої породи УКГ. Пхають їй палиці в лапи й зрозуміло чому – дуже вже гріє душу (й кишеню) манія «вєлічія і ісконності», а ринок збуту може серйозно обломитись. Для переконливої більшості мисливців в Україні потрібні універсальні породи, тому не дивно, що основна маса поголівʼя – лайки, німецькі лягаві і терʼєри. Із лайок зробили травильних кабанятників, а-ля іспанські алано. Хоча Іспанія від нас далеченько (як із Києва до хохли-Мансійська), то алани й роксоалани ближчі. Німецькі лягаві потребують досить складної виучки (тому честь і повага заводчикам!). Усе частіше в містах ягдів тримають саме як універсалів, а лисячі нори оминають стороною. Ось чому потрібна своя порода! Собака середнього зросту, 48-58 см, добре вдягнений, із підшерстком, щоб не мерз, у воду йшов і не збирав гербарії. Окрас для безпеки собаки – із білими плямами. Робочі якості. Качка – пошук, подавання. Фазан – пошук «човником», переслідування з голосом, обгавкування, подавання. Заєць – трави, кущі. Пошук «човником». Переслідування з голосом тільки по «гарячому» чи по зрячому, гін тільки підранка. Подавання. На ріллі – іде група мисливців. Собака поруч. За командою(!) переслідує і подає. Копитні – пошук мовчки. Віддача голосу тільки по «гарячому» чи зрячому.

Нам потрібен не гончак, а нагонич. Якщо кабан – зупинити хватками по місцю, крутити звіра до підходу мисливця, а не висіти на вусі чи пʼятаку. Знаходити підранка, обгавкувати. Обовʼязкова робота: волок, по кровʼяному сліду з відтермінуванням. 12-24 години? Такий собака нам потрібен. Подобається це «експертам» чи ні. Реєструвати як кровʼяного собаку, ретривера, а не як гончака. Правила випробувань фактично готові. Назва породи – українська мисливська (УМ) або українська кровʼяна-ретривер (УКР), або українська мисливська кровʼяна (УМК).

Цікаво, що такий собака є на східному Кавказі – тулá, але через специфіку регіону ним не займаються.

 

Від редакції. Нагадаємо, що ми не завжди поділяємо думку автора. Газета – це трибуна, майданчик для обміну думками. Отже, приєднуйтеся.