Про мисливські трофеї

Євген Ковалевський

Жовтень, 2017 рік

Початок у попередньому номері

Розговорився якось із одним мисливцем. Так, поскаржився він, зайця минулого сезону було малувато. Але ми знайшли одне місце, де він був і постійно їздили туди. Прекрасно пополювали – майже всіх забрали. На моє запитання, чи подумали вони про те, що в нас залишиться в угіддях на наступний рік, він з образою відповів: «Ми сплатили членські внески й узяли відстрілки. То що нам удома сидіти?». Не знаю як для кого, але для мене ці люди не є ані мисливцями-любителями, ані навіть промисловиками, а звичайними м'ясниками.

З огляду на це хочу торкнутися одного важливого аспекту. Цілком очевидне й значне зменшення щільності зайця ми зазвичай пов'язуємо з нічним браконьєрством, інтенсивним веденням сільського господарства й іншими негативними факторами. Так, усі вони важливі. Але скажімо чесно, що чималу частку з популяції вилучаємо й ми – законні мисливці в процесі законних полювань. Адже недарма встановлюють норми відстрілу, яких практично ніхто не дотримується. Крім того, широко поширена практика, коли на заячих полюваннях особи, що перевищили норму відстрілу, віддають «зайвих» зайців тим, кому на цьому полюванні не пощастило або не щастить майже завжди через невміння добре стріляти. Усе це подають як прояв колективізму й щедрості душі дарувальників, але чи так це насправді?

По-перше, особи, що допустили перестріл, однозначно є порушниками правил полювання й підлягають безумовному осуду й покаранню. Крім того, якщо ці люди вважають цілком звичною справою порушувати ці правила щодо зайця, то вони ж не відчуватимуть жодних докорів сумління під час полювання на інші види дичини, тобто, по суті, є потенційними браконьєрами. По-друге, яке естетичне задоволення може отримати мисливець, який поважає себе, узявши чужу, та ще й незаконно добуту дичину, яку цінність може становити для нього такий трофей? Зовсім інша річ, коли людина, яка добула одного «законного зайця», віддасть її кому-небудь із постійних невдах. Ось цей учинок і буде проявом справжньої щедрості душі.

А от як було в цьому питанні в моїй першій мисливській компанії з тих далеких 50-х років. Норм відстрілу завжди неухильно дотримувалися. Роздавання зайців невдахам не практикували, тому що навіть їм було соромно постійно носити додому дармові трофеї. Щоправда, було два винятки з правил: передноворічне полювання й наближення знаменної події в кого-небудь із наших товаришів. Але знову ж, жодних перестрілів у цьому зв'язку не допускали.

Заради справедливості маю сказати, що й зараз є ще люди, не байдужі до становища нашої фауни. Наприклад, колектив, із яким я полював уже будучи головою райорганізації, побачивши тяжке становище зайця, ухвалив рішення його більше не стріляти, а переключитися на лисиць. Усупереч очікуванням, таке рішення протягом наступних десяти років нікого не обтяжувало, а полювання на лисиць із норовими собаками або загоном сухими болотами і чагарниками виявилося навіть більш захопливим. Наш приклад почала наслідувати й бригада молодих мисливців із села (що особливо цінно). Хлопці стали стріляти винятково лисиць, і результати їхніх полювань завжди були досить вражаючими.

Зоологічна наука стверджує, якщо чисельність якого-небудь виду диких тварин опускається нижче від певного критичного рівня, то цей вид уже не відновлюється, а йде до свого повного зникнення. І таких прикладів у світовій історії безліч. У нашому Ніжинському районі (та й не тільки) починаючи з 2000-х років ситуація із зайцем стала впритул підходити до цієї небезпечної межі. Ми неодноразово зверталися до обласного керівництва з настійною пропозицією скорочувати строки полювання на зайця, за прикладом Херсонської області, але незмінно діставали відмову. (Але життя все-таки змусило потім це зробити). Тоді забили тривогу мисливські колективи сіл південної зони нашого району, де щільність зайця завжди була вищою, але теж катастрофічно знизилася. Ураховуючи їхні обґрунтовані доводи, рада райорганізації вирішила не відкривати полювання на зайця в сезон 2012-2013 рр., що викликало невдоволення в багатьох мисливців, особливо в міських. Про реакцію обласного керівництва й говорити не доводиться. Але цей непопулярний крок усе-таки дав певні позитивні результати навіть за такий мінімальний строк мораторію.

А тепер про ще одну не менш важливу проблему – про незаконне весняне полювання на пролітних гусей. Треба визнати, що вона була в нас завжди, але звертали на неї уваги, як правило, поодинокі особи й набагато рідше групи із трьох-чотирьох людей. Піймати гусятника досить складно, але за бажання й постійного контролю угідь цілком можливо. У всякому разі, ми раніше щовесни відловлювали любителів такого екстриму. На жаль, останніми роками це полювання стало масовим, із застосуванням усіляких технічних засобів для приманювання гусей. І все це відбувається не тільки за явного потурання органів, що контролюють полювання, зокрема і єгерських служб УТМР, але й часто під їхнім керівництвом. Наскільки мені відомо, у нас у районі протягом останніх трьох весен не затримали жодного гусятника, і цей факт дуже насторожує й пригнічує.

Не секрет, що в мисливському середовищі панує думка й, на перший погляд, досить резонна, яка нібито виправдовує такі полювання. Мовляв, гуси – не наші птахи, у нас не гніздяться. Наші сусіди їх навесні стріляють. До того ж у південних областях країни їх б'ють на зимівлях. То чому ж нам не можна? А не можна тому, що це забороняє робити закон. Так, цей закон дійсно утискає наші мисливські інтереси й не є гостро необхідним. Але от французи кажуть: «Нехай закон поганий, але це закон і його треба виконувати». І вони, безумовно, мають рацію. Повага до закону – основна, базова й справді гідна поваги цінність західного світу, якої нам катастрофічно бракує.

Вибірково підходити до законів не можна. Можна не сумніватися, що на таких гусячих полюваннях попутно стріляють качок, зайців та інші види дичини. І це зрозуміло. Ну як може будь-яка особа, що контролює полювання, пояснити порушникові, чому він може робити одну протиправну дію – стріляти гусей – і забороняти робити іншу – стріляти тих же качок або зайців? Ось такі, залишені без належного реагування, порушення норм відстрілу зайця, пернатої дичини, заборонене весняне полювання на гусей, навмисний перестріл копитних на ліцензійних полюваннях породжують у людей звички, які утворюють систему, суть якої – правовий нігілізм, тобто наплювацьке ставлення до закону про полювання. То чи варто потім дивуватися й обурюватися появі осіб, що роблять свій мерзенний бізнес на цілорічній заготівлі м'яса дичини.

Є ще один компонент полювання, тонший і складніший, – відчуття самітності серед природи. Воно в наш час, із розвитком транспортних засобів і суцільної механізації полювання, набуває цінності дефіциту, досить високої для деяких людей, зокрема й для мене. Зі свого досвіду знаю, що такі полювання мають свою безсумнівну принадність. Що може бути кращим ніж побродити лугами і полями із собачкою й постріляти бекасів, перепелів і куріпок? Навіть на качиних полюваннях я завжди намагаюся відійти від основного болота на яку-небудь невелику долинку, подалі від звичної канонади й гамору. І нехай трофеї в мене у цьому разі набагато скромніші (або їх узагалі немає), зате яке задоволення отримую, коли в спокійній обстановці спостерігаю, хвилюючись, за маячінням крачків і куликів, за кількаразовими обльотами мого скрадка сторожким крижнем або раптовою посадкою стрімкого чирка, чую чикання баранців у траві і кректання цих птахів під час злітання.

А як цікаво й захопливо потропити порошею вуханя! Той, хто знайомий із цим полюванням, знає, що наодинці воно досить рідко буває результативним, особливо, якщо трапиться «професор» – старий досвідчений заєць. У цій грі він, як правило, стає переможцем, піднявшись непоміченим десь позаду. Та яке глибоке задоволення відчуваєш, розплутавши всі його хитромудрі головоломки: двійки, трійки, скидки, виходи на проїзні дороги... Був у мене один випадок, коли такий професор майже кілометр біг з/д колією. Траплялося виганяти їх із солом'яних скирт. А одного разу слід привів у занедбаний хутірець, де вухань улаштував собі лежання в собачій будці. Досить часта відсутність на таких полюваннях трофеїв із лишком компенсувалася для мене самим процесом полювання, задоволенням від усвідомлення своїх знань, витримки й майстерності.

А чи може одержати задоволення мисливець без стрілянини й трофеїв, а тільки спостерігаючи на природі за життям звірів і птахів? По собі знаю, може. Сорок років поспіль на початку квітня я ходив на болота подивитися на весняний проліт, помилуватися барвистим убранням селезнів різних качиних порід, послухати мелодійні посвисти куликів, музику гусей, радісні заклики журавлів і зворушливу пісеньку жайворонка. Скільки щирої радості я відчував тоді! І ніколи не шкодував, що при собі не мав рушниці.

Або та єдина тяга вальдшнепів, за якою мені пощастило спостерігати. Я був без рушниці, тож, відповідно, і не мав трофея. Але для мене це не мало жодного значення. Усім своїм єством я відчував весну, упивався співом птахів, що прилетіли, бачив тягу таємничих лісових куликів і чув їхні голоси. Я відчував це з такою повнотою, що й зараз ще переживаю захват, лише згадуючи про цей чудовий вечір. Дарували мені справжню радість першовідкривача борсук, якого підстеріг біля нори, пастушок, що верещав, як порося, на болотній чистинці, побачений у глухомані Тваньского лісу на своєму гнізді пустельник – чорний лелека й таємничий нічний птах – дрімлюга. Та й на полюваннях піднімає настрій, передусім, побачена, а не відстріляна дичина або просто сліди її присутності в угіддях. І що більше її бачу, то повніше задоволення й радість відчуваю.

У науці існує формула: розвиток кожного індивіда повторює еволюційну історію всього роду людського. Це вірно як стосовно фізичного, так і духовного розвитку. Згідно з нею, мисливець на трофеї – відроджена печерна людина, а саме полювання – прерогатива юності й не вимагає виправдань. Думаю, по сутні це правильно. У процесі життя, з роками, у кожної людини в різному ступені, звичайно, неминуче відбувається трансформація поглядів і переконань, переоцінка якихось цінностей, зсув акцентів. Змінюються навіть смакові рецептори, й ті продукти, яких ми не любили в дитинстві, у зрілому віці стають улюбленими (або навпаки). Звичайно, усі ці метаморфози властиві й нам – мисливцям, щодо нашого улюбленого дозвілля – полювання. І це я добре знаю по собі.

Зараз тільки з теплою посмішкою згадую свої юнацькі роки, з їхньою невгамовною, запеклою пристрастю до полювання. Яку бурхливу радість я відчував, добуваючи свої перші трофеї, який невимовний захват першовідкривача, коли на осінніх прольотах трофеями ставали птахи, що не гніздяться в нашій місцевості: свіязі, шилохвости, чирки-свистунці, морські й чубаті черні, гоголі та інші. Як захоплювався й радів, тримаючи в руках уперше добутого дорослого селезня – крижня, у всій пишноті свого пізньоосіннього шлюбного вбрання, або селезня попелюха, що буквально став невпізнанним, змінивши своє літнє непоказне, однотонно-попелясте оперення на яскраве барвисте осіннє вбрання. А як я виріс у своїх очах, навчившись розпізнавати за силуетами й характером польоту різні види качок і куликів. Міг визначити за одноманітним літнім оперенням селезнів і качок, півників і курочок куріпок і перепелів, уже не плутав баранця звичайного з баранцем великим і міг сказати про птахів загалом, старі це особини чи молоді цьоголітки. Як я пишався собою, приносячись ці трофеї додому й, показуючи їх своїм домочадцям, а потім мальовничо описуючи своїм друзям, на їхню білу заздрість, свої мисливські мандрівки й трофеї.

А якими гіркими й образливими були прикрі промахи, і яке безутішне розчарування опановувало після повернення додому порожнім. Однак у міру дорослішання, із набуттям досвіду полювання й навичок гарної стрільби, упевненості в тому, що якщо мені доведеться стріляти, то й трофеї обов'язково будуть, гострота цієї пристрасті почала поступово слабшати. Тепер уже за незмінної тяги до полювання в загальному обсязі емоцій і вражень, які я відчував у її процесі, починали переважати естетичні фактори, а добування трофеїв перестало бути обов'язковою вирішальною умовою. Їхня відсутність уже не викликала жодних негативних емоцій. Такий шлях пройшло й багато знайомих мені однолітків – мисливців.

Тому, думаю, тривогу має викликати той мисливець, який так і не дорослішає, у якого потреба в спілкуванні із природою, її сприйняття, задоволення від діяльного зіткнення з нею, птахами й звірами, спілкування з побратимами за пристрастю так і не розвинулися, а може, і взагалі зникли. Певен, що для таких людей, у яких добування трофеїв назавжди залишилося єдиною метою в полюванні, природа не має жодної цінності.

Більшість мисливців, як правило, покидає своє улюблене заняття вже в похилому віці за станом здоров'я. Але нерідкі й винятки. Зустрічаються люди, у яких добуті трофеї не викликають звичайних радісних емоцій. На цьому ґрунті деякі з них узагалі кидають полювання, ще будучи при повному здоров'ї. Так зробили свого часу знамениті письменники-мисливці Толстой, Тургенєв, Пришвін, Аксаков, Соколов-Микитов та інші. Наприклад, С.Т. Аксаков покинув полювання в 36 років, а свій бестселер «Записки рушничного мисливця Оренбурзької губернії» написав тільки через 25 років після цього. Але ж полювання в ті часи було в повному розквіті.

Спонукальні мотиви їхніх, незрозумілих на перший погляд, рішень допомагають зрозуміти одкровення М.М. Пришвіна: «Коли я вбиваю птаха й він ще не в моїх руках, я чимось ще насолоджуюся, а коли беру його до рук, то все минає. Бувають важкі випадки, коли птах не достріляний. Тоді я починаю думати про свою пристрасть до полювання й природу, як про щось дуже негарне. Мені тоді здається, ніби це почуття наповнюється одночасним прагненням до вбивства й любові, а оскільки воно походить із надр природи, то й природа для мене як мисливця тільки найтісніше поєднання вбивства й любові».

Аналогічними мотивами психологічного характеру керувався у своєму рішенні відмовитися від полювання і І.С. Тургенєв. У своєму оповіданні «Перепілка» він розповідає про таке. Батько вперше взяв його на полювання в 10 років. Збили перепілку, а собака знайшов поруч гніздо з її пташенятами. Його як дитину це дуже вразило. Він поховав перепілку поруч із гніздом і поставив хрестик із прутиків. Відтоді зникла його пристрасть до полювання й він уже не думав про той час, коли батько подарує обіцяну на 12-річчя рушницю. З роками він теж почав полювати й стріляти, але за його словами, «справжнім мисливцем ніколи не зробився».

Погіршив становище ще один випадок. Полював він із товаришем на тетеревів. Підняли виводок. Пострілом поранили матку, але вона не впала, а полетіла далі з виводком. Товариш умів добре вабити голосом тетеряти. Вони затаїлися, і він став вабити. Спочатку один молодий відгукнувся, потім другий, а потім і сама матка заквоктала, наближаючись. Вони побачили, як вона біжить-поспішає на тривожний крик свого тетеряти, а в самої всі груди в крові. І підсумовує: «З того дня мені усе важче й складніше стало вбивати й проливати кров».

Цілком природно, що такі мотиви дістають різну оцінку в різних мисливців. Хтось із ними погодиться, хтось категорично відкине, а хтось просто посміється над ними. Я ж ставлюся до них із розумінням і повагою, як до їхнього бачення полювання і їхнього вибору.

У мене теж є свої переконання й звички в полюванні, які багатьом здадуться незрозумілими або, щонайменше, дивними. Починаючи зі своїх перших полювань, за всієї тієї юнацької гарячої мисливської пристрасті, але дотримуючись порад і прикладу батька, завжди беру на зайця тільки п'ять набоїв і тільки першого номеру. На качиному полюванні цілком обходжуся одним однорядним патронташем без яких-небудь запасів. Такі обмеження й зробили мене згодом досить непоганим стрільцем. Я ніколи не полював на зайця два дні підряд, незалежно від результатів полювання. Те саме й з качкою, за винятком головного мисливського свята – відкриття полювання по перу. Тоді вже відстоюю вечірню і ранкову зорю. Ніколи не піднімав рушниці на лося й козулю, тому що вважаю ці полювання недостатньо спортивними. У дитинстві і юності я довго тримав голубів і так полюбив цих птахів, що дотепер не можу стріляти їхніх диких родичів. Але свою єдину в житті відраду – полювання – я не покину доти, поки будуть ще сили й можливості вибратися з рушницею на природу й знову відчути себе мисливцем.

Так, усі мисливці від самого початку хотіли б, щоб їхні полювання вінчали якісь трофеї. Тільки в процесі життя ступінь їх необхідності або тим більше обов'язковості, як правило, значною мірою знижується залежно від віку людини і її психологічних якостей. І це природнє й, звісно, гарне явище.

Ми можемо й, безсумнівно, колись будемо жити краще. Але благополуччя і якість життя – це не тільки упоряджене житло, автомобіль, гарний одяг і смачна їжа. Та чи буде таке життя повноцінним для нас – мисливців, якщо в лісі не зустрінеш могутнього красеня лося або граціозну козулю, не здригнеться серце, побачивши зайця, що мчить полем, не почуєш у лугах бій перепелів і скрипіння деркача, а коли вранішня зірка померкне на сході, у повітрі не прошиплять качині крила?