Наші мисливські рушниці: початки стрілецької науки

В'ячеслав Артеменко

Вересень, 2017 рік

Якою була рушниця на Литві та Русі в 16-17 ст. добре відомо з джерел, таких як угоди на постачання зброї та книги з мисливства. У «Господарстві їздецькому, стрільчому і мисливчому» (1600-1690 рр.) описано «рушницю з кросом, але і з губкою». Кросом – кресом, називали кресало в замку. Далі в цій же книзі згадано «накручення перед підсипанням», себто йдеться про коліщатий замок, що його накручували – заводили ключем. Детальніше про зброю з ним буде розказано в наступному розділі. В умовах тижневого полювання в пущі, що про нього йдеться в книзі, такий замок вважали ненадійним, тому радили мати або «рушницю з кросом, але і з губкою», що їх кілька мало лежати «в ложі», або ж «другий замок в кишені».

Рушниці із замком із губкою замість гноту – т. зв. губчастим, чи бородатим, у Речі Посполитій з’являються за Сигізмунда Августа (правив у 1530-1572 рр.). У «Порядку справи рушничої і гаковничої… стрільби» (Краків 1564) також описано рушниці з «губкою в курку», що в них «запалювали чубек». В Німеччині такий замок називали Schwamm-Schnappschloss. Запалення пороху на полиці в ньому відбувалося не довгим гнотом, а значно коротшою губкою. Уважається, що такий замок винайшли в Нюренберзі приблизно в 1525 р. При зведенні курка пружина стискається і після сходження зі спуску курок, під її дією, швидко й різко спадає на полицю. При чому від швидкого руху запал може й згаснути… У ранніх замках бойова пружина була зовнішньою. За формою курка такий замок називали також «серпентиною» (лат. serpent – змія).

Довжина цівки (ствола) мисливської рушниці вказана в книзі як «на півп’яти пядей» - себто 4,5 п’яді. П’ядь – це міра довжини, відстань між кінчиками великого та середнього пальців. У перерахунку, як 1/4 литовського аршина, чи 1/3 польского локтя, виходить приблизно 19,8 см. Себто, 4,5 п’яді – це приблизно 90 см, що відповідає довжині цівки бойової аркебузи – «чотири з половиною п’яді кастильської міри» (22,8 см х4,5=102 см). Така цівка порівняно коротша за цівку семип’ядної (довгої) рушниці чи мушкета (5-6 п’ядей).

Призначення цівки в мисливській рушниці – «до кулі і до глоту» (про це стріливо – нижче). Калібр вказано як «діра (виліт) менший, щоб до неї палець другий поруч малого (сердечний, перстеневий, рос. безіменний) втикався». Чути сьогодні про такий розмір нам дивно, але, наприклад, той же, нині покійний, Валентин Ломакін із легкістю міряв пальцями калібр цівок рушниць, що ремонтував… справа навичок. Калібр розміром із перстеневий палець виглядає наближеним до 17-18 мм, що відповідає калібру цівки аркебузи під кулю в 1 унцію (1/16 кастильского фунта 460 г = 28,75 г), діаметром 17 мм. Калібр міг бути і дещо меншим – під кулю в 3/4 унції (себто в 20 куль з кастильського фунта – 21,56 г), діаметром 15 мм. Нагадаємо, що фунти в різних країнах були різними, відповідно різнилися й калібри. У німецьких землях аркебуза в 20 каліберних куль на фунт мала цівку діаметром 17,4 мм – під заряджання дещо меншою кулею в 24 на фунт. Зрештою, калібр цівки, міряний у кулях, мав практичне значення для військової зброї – щоб стріляти однаковими кулями. У мисливській зброї точний калібр довго не мав практичного значення. Ще в першій половині 19 ст. калібри у нас поділяли на «великий», «середній», «малий»…

Куля, що нею стріляли з військової зброї, мала менший діаметр за мірну – каліберну, щоб вільно досилати її цівкою, укритою рештками згорілого пороху. Куля до мисливської рушниці також була меншою, у цій же книзі її радять зашивати в тканину та просочувати воском. Завдяки такому «контейнерові» куля «в рушниці набита найдовше би лежала – не заіржавіє, чому не таргне (боляче відіб’є рушницею)». Також вона стає каліберною «і тлущем восковим яко шмарована точно проб’є крізь» (цитата). Ладунок пороху під кулю рекомендовано в «третю частину (ваги) кулі зважить». При такому спорядженні бій зброї влучніший «так до цілі настає, як і на дереві намічено». Збільшувати ладунок не радять – «крім до зброї тугого пробиття (лат) або до тарчі (цілі) далекого протягу». Для таких цілей «уже пороху що половина заважить кулі, а жодного не сипати більше, бо руру шкідливо розсадив би порох».

Глоти – це, власне, шріт найбільших номерів, або картеч – по-сучасному. У «Господарстві стрільчому» йдеться про литі та катані кульки, «до форми глотової повинно взяти прутик від мітли мірою (товщиною) по волі». Глот відливали, як у землю – штабками, так і у воду – поштучно. «Потім їх ножом дрібно порізати і висипати на глиняну миску. Взяти округлий яко пест камінь та точити (обертанням) ним округлий глот. Проте, найліпшим є олово, що округло в воді відливається, бо є тяжче. Коли кулею до води спадає, то далі несе, тяжче б’є, рідко хто улетить з разом (раною), яко від легкого олова часто (буває)».

Характеристика глоту в книзі – «округлий як горох» більше стосується форми, а не розміру, проте, імовірно, глот мав діаметр 5-6 мм. У книзі застерігають, щоб не виливати «малий». До цівки його ладують «по кілька, один за другим», що загалом відповідає спорядженню набоїв картеччю. Ладунок глоту був значно важчим за кулю «в рушницю класти що три, а найбільше – чотири оної заважать кулі». Ще на початку 19 ст. найбільші допустимі ладунки мисливських рушниць мали незвичну для нас велику вагу, про що буде розповідь у наступних матеріалах.

Наважки пороху під глоти не збільшували: «(класти) третю частину того, що заважить куля». Автор книги був свідомим великого навантаження на зброю від такого спорядження «а рушниця аби не щупла була, аби не легка, бо коли легка, то нею в руці (при стрілі) трясне, а коли щупла (слабка), то її розсадить порох». При набиванні рушниці, щоб не спричинити надмірного зростання тиску «папір коли, глоту доткне – штемплем найменше не прибивати – бо в рурі зашротував (ущільнив, заклинив) би глот, (через що) шкідливо б розірвав у руці – чого досвідчений сам. Єдино що(б такому запобігти) не близько (ліву) руку підверхом (тримати)». Сильний відбій мисливської зброї – таргнення нею через завеликі ладунки, став (поганою) мисливською традицією у нас. З хибних уявлень постало прислів’я «коли болить у плечі – буде й у звірі»...

Якість пороху та відповідність спорядження перевіряли глибиною проникнення глоту до цілі. «То найпевніша проба, набити рушницю глотом, згідно міри написаної вище, і на пів-стаї до стіни, або до плоту стрілити, єжелі глот покриється в стіні (увійде), то добрий порох, а єжелі зав’язне, то і з птаха лиш пір’я виб’є». До речі, глотом стріляли «качок, куріпок, зайців, гривачів (припутень), голубів, бо до місця не пристосовуючись, з коня не зсідаючи, можна ним забити, навіть не одне за раз, а двоє, або кілька зі зграї. Глот з рушниці повинен півстаї забити, хоч би в траві саму голову качки через ціль (мушку) побачив, що кулею досить важко вчинити».

Стая – це міра довжини, в Статуті Литовському вона містить 84 лікті х 0,52 м = 43,7 м, себто півстаї це 22 м. Виглядає так, що відстань «у півстаї» була оптимальною для вірного пострілу з такої зброї, як глотом, так і кулею. «Рушницю хто кому рекомендує, має сам з неї раз по разові на півстаї кулі вбити в карту для грання».

Тодішній вибір рушниці загалом відповідає сучасному. Від зброї очікували, щоб вона була безпечною: «А запал тонкий, щоб ним назад міці порохової не убувало і запалення аби не минав. А для таргнення (неприємного відбою зброї) аби не лишав і найменшої шроби (шруби)». Ідеться про стислу пригонку камершруби – казенника до цівки. Також, щоб вона була прицільною, відповідала розмірам стрільця: «Рушницю взяти в обидві руки, замкнути очі, тоді за звичаєм до свого обличчя (щоки) приклавши, лише по тому на ціль подивитися. Єжелі котра зараз буде оку втраф, то і рушниця до твого обличчя буде трафна і мірна теж. Коли самим нетрафним до обличчя (щоки) прикладом рушниця мусить кулею зіяти (тут, сіяти), бо обличчя кожне має поверхню різну, так і приклад мусить різність мати».

Міряли з рушниці вже цілком по-сучасному. «З рушниці з руки (без підсошку) стріляти потрібно, щоб рука ліва, що її підпирає аби не розтягалася дуже, недалеко від замка взяти, нею (від себе) пхати, а правою к собі тягнути, а ціль, або птаха, коли від руки (навздогін) – тоді під верхом доглядати (поверх цілити) завжди, бо в тисненні (на цингель) швидко додолу рука стрільцеві піде, а з прикладу треба міряти». Виглядає, що в описі йдеться про приклад раннього типу, як у зброї на малюнках Яна Вермеєра про кампанію в Тунісі (1535 р.). Він порівняно вузький, гранчастий, дещо відігнутий донизу, без вирізу для пальців.

Цікавими є також сентенції (судження) про зброю, наведені в книзі:

«Рушниця в лісі, копія (спис) в полі, меч на вулиці, пугінал (кинджал) в тісняві – страшними є речами (грізною є зброєю)».

«Свавольний кінь, тупа зброя, непевна рушниця, в потребі не добрі».

«Погода на стріляння: в день ясний, тихий – куріпки, зайці, гривачі (припутень); у день ясний, вітряний, теплий – качки, гуси, журавлі, коровайки; у день морозний, хмарний, дощовий, тихий – глушці, тетеруки, дрофи; у вітер, шум – сарни, свині, звір до стріляння (рос. кроткий)».

«До звіра – за вітром, до птаха – під сонце, не трафний (вдалий) хід».

(Чим стріляти): «Звіра, птаха великого – кулею, а дрібних – глотом, бо птахів дрібних кулею стріляти – з таких ловів хіба що десяте вдасться».

«Рушниця, як хліб – завжди пригодиться», – із чим ми і зараз погоджуємося.