По красну дичину

Євген Ковалевський

Вересень, 2017 рік

Баранець звичайний разом із баранцем великим належать до розряду красної дичини, і мало знайдеться мисливців, що не стріляли їх, але, як правило, марно. Та це й зрозуміло: ідеш по качці – раптово піднімається баранець. Шріт великий, качиний, та ще й поспішаєш... А от охочих цілеспрямовано постріляти цих швидкокрилих, вертких птахів є дуже мало. У всякому разі, у нашому місті я знав тільки одного запеклого бекасятника – Федорцева Євгена Борисовича. Він не визнавав жодних інших видів полювання, окрім бекасиного. На качку міг поїхати тільки після відльоту довгоносиків і то рідко, з неохотою. Своїх собак, а це були курцгаари, натаскував винятково по болотній дичині, і працювали вони чудово.

Мені теж доводилося стріляти баранців по ходу й теж частенько «відпускати» їх із богом. Але одного разу поїхали ми з товаришем на суто бекасине болото й, на диво, дуже добре пополювали.

Усе-таки треба сказати, що в полюванні «самотопом» немає тієї краси, якою насичене полювання із собакою. Під час самотопу бекас злітає раптово й ти не відчуваєш тих гострих відчуттів, коли спостерігаєш за пошуком собаки, і особливо мисливського хвилювання, із яким поспішаєш до чотириногого друга, що застиг у стійці над зачаєним птахом.

Одного разу мені довелось спостерігати, як полює на бекасів Євген Борисович. Не полювання, а диво. Невисокою, як підстриженою, травою грузького болота легким галопом пересувається човником його Венера. Причуявши зачаєного бекаса, переходить із пошуку на потяжку й завмирає в стійці. Хазяїн не поспішаючи підходить до собаки. Лунає команда: «Піль!». Венера переходить на підведення й піднімає птаха на крило. Євген Борисович стрільцем був першокласним, і рідко який бекас не потрапляв до нього в ягдташ.

Захотілося й мені ось так само відвести душу. Тоді у мене була чорно-ряба спанієлька Діна. Вона прекрасно працювала по качці й перепелу, але на болотну дичину натаскана не була. Як поводитиметься вона з бекасами, та й спанієль – це не курцгаар... Проте, вирішив спробувати. Був кінець вересня, період бабиного літа. Ще по-літньому ласкаво пригрівало сонце, але в чистому повітрі вже витав запах листя, що починало в'янути. Летіла павутина, осідаючи на лугових травах і виблискаючи під сонцем алмазним бісером ранкової роси.

Їду за Валентієв хутір. Там біля Тванського лісу є гарне бекасине болото. Діна поважно сидить у колясці мотоцикла, і зустрічний вітер тріпає її довгі вуха. От і болото. На тлі навколишніх вигорілих лугів воно різко виділяється яскравою, соковитою зеленню. Діна вискочила з коляски, почала ганяти берегом, заскочила у воду й, повернувшись до мене, із нетерпіння пищить і підгавкує. «Зараз підемо, не поспішай, люба», – кажу я їй. Надягаю довгі болотні чоботи, патронташ, заряджаю рушницю вісімкою й знімаю із собаки нашийник. От тепер можна починати.

Заходжу в болото. Трава на ньому невисока, не доходить і до колін. Іржава вода ледь покриває дернисте дно. Воно під ногами пружинисто колишеться, піднімаючись хвилею попереду й опускаючись позаду. Стояти на одному місці не можна – ноги поступово опускаються у бездонну твань. Для бекаса місце чудове, та й собаці шукати добре. А от мені доведеться ходити не поспішаючи й украй обережно, щоб не потрапити у вимоїну – тоді наслідки можуть бути досить сумними, адже я на болоті один. Ну що ж, на полюванні всяке буває. Командую: «Шукай!». Радісна Діна кидається вперед і починає шукати, пересуваючись човником.

Метрів 50 ми пройшли, я не встигав за собакою, але скорочувати її пошук не став – нехай трохи енергії скине. Ось Діна зменшила хід, оживилася, швидше запрацював її короткий хвостик… Не встигаю наблизитися, як просто з-під її морди вирвався бекас і, пролетівши кроків п'ятнадцять, знову сів. Діна на око кидається туди й починає кружлятися поміж купин, що дало мені можливість підійти ближче. Цього разу бекас вирвався за три кроки від собаки, і я його зрізав. Цікаво, подасть чи ні, адже бекас для неї – незнайомий птах. Принесла, віддала в руки. Пройшли ще трохи, і знову швидко запрацював хвостиком мій спанієль. Цього разу я був майже поруч. Із рудуватої болотної калюжі злетів старий жирний бекас. Відпускаю його далі й б'ю. Птах грудкою падає в густу осоку. Діна зашльопала туди, на кілька секунд змовкла й от вона вже поспішає до мене, делікатно тримаючи в пащі чергового довгоносика.

Ідемо далі. Уся моя увага прикута до собаки. Знову швидко закрутився хвостик, і після короткої потяжки стрибок – із різким криком вирвався молодий бекас і почав кидатися з боку вбік. Вичікую, коли він вирівняє політ, стріляю. Діна швидко знаходить птаха й подає.

Бекаси в болоті були, але далеко не завжди я встигав за собакою підійти до них на постріл, були промахи. От у цьому плані спанієль явно програє собаці зі стійкою. Стійка дає можливість підійти до собаки, а значить, і до дичини, майже впритул. Собака зі слідовою роботою такої можливості не дає, і тут уже дивися, не відставай.

Вийшли до центру болота. Діна знову прихопила зачаєного птаха й стала впевнено підводити до нього. Раптом під час потяжки вона відвернула убік, але відразу ж виправилася й пішла в попередньому напрямку. Зупинка, кидок й бекас, що злетів, падає після пострілу. Вона подає його мені й повертається на те місце, де звертала. Протягнула кроків п'ять, підняла бекаса, який теж потрапив до мене в ягдташ.

Попереду відкрилася невелика чистинка з іржавою водою. Діна обходить її по краю й на протилежному від мене боці піднімає відразу двох бекасів. Одного я збив, іншого промазав. Собака зник в осоці, чулося тільки шльопання його ніг по рідкому бруду. Потім усе стихло на секунду й знову шльопання, але вже в мій бік. Розсовується осока й Діна з'являється на краю чистинки з бекасом у пащі. Постояла, ніби роздумуючи, і, занурюючись по черево в торф'яну рідоту, рушила до мене. Ледве рухається, натужно. Дісталася середини й, очевидно стомившись, зупинилася перепочити. І раптом у мене перед очима почала занурюватися в липкий болотяний бруд. Вона рвонулася, намагаючись вибратися, але ще більше загрузла – на поверхні залишилася лише частина спини. «Вимоїна, вікно в трясовині», – блискавкою промайнула думка. «До мене, Діно! До мене!» — закричав я, зриваючи голос. Вона щосили почала борсатися, бити передніми лапами. Трясовина випускала брудні бульбашки, гурчала, наповнюючи повітря ядушливим запахом сірководню.

Я кинувся вперед, але ноги відразу прорвали слабеньку дернину й почали опускатися в бездонну драговину. Відкинувся спиною назад і насилу вибрався на ненадійну, але стійку поверхню. А собака бився в трясовині, втрачаючи останні сили. Він уже стояв вертикально, було видно тільки голову й передні лапи, які усе рідше й рідше били по бруду. У його великих карих очах, диких від страху, – туга й німе благання про допомогу. З відкритої, заліпленої тванню пащі виривається утробний, майже людський стогін. «Загине», – обпалила свідомість думка. Серце стислося в грудку, тілом пробіг холодний озноб. Що робити? До берега далеко, та й яка користь – на мотоциклі немає ні палиці, ні мотузки. До собаки якихось 5-6 метрів. Рішення прийшло миттєво. Приклавши до купини рушницю, лягаю плазом на трав'яний покрив, що колишеться піді мною, і, заглибившись до половини у воду, по-пластунськи наближаюся до вимоїни. Простягнув Діні руку й із благанням, тремтячим від болю й жалості голосом, почав гукати: «Діно, Діночко, іди до мене, моя красуня. Давай, давай, мила, іди». Не знаю, що додало їй сил, тільки вона запекло засмикалася, почала гарячково звиватися, рватися із боку в бік й знову бити лапами. У голові пронеслося: «Ох, дурень я, дурень. Ну навіщо понесло мене в цю трясовину собаку гробити? Урятується – ніколи більше не полізу». Відчуваю, як по спині потекла вода – це дернина піді мною прогинається. А якщо вона не витримає моєї ваги й прорветься? Тоді загинемо і я, і собака. Але ця думка тільки промайнула й зникла. Переді мною потопала Діна і її потрібно рятувати. А Діна запекло боролася за своє життя: кипіла, вирувала торф'яна рідота, летів в усі боки чорний бруд, і собака, ледь піднявшись над драговиною, почав повільно, по сантиметру наближатися до мене. А я все гукав: «Діночко, давай, собачка моя, давай. Ще трішки, ще. Іди до мене, іди». Вона задихалася, хрипіла, стогнала, але все-таки завзято наближалася до моєї простягнутої руки. Останній ривок – і я, схопивши її за нижню щелепу, висмикнув із драговини. Якийсь час вона знесилено лежала нерухомо, важко із хрипом дихаючи й тремтячи всім обліпленим брудом тілом.

Із болота ми вибиралися разом і Діна ні на крок від мене не відставала. На березі я взяв її на руки, вона все ще тремтіла, була брудною, від неї гостро несло болотною тванню, і ніжно пригорнув до грудей. А вона із вдячністю лизнула мою щоку. Так і закінчилося моє перше й останнє полювання із собакою на красну дичину. Бекасятником я так і не став, як не стало незабаром, на превеликий жаль, і баранцевих угідь.