На качиному озері

В. Лютий-Морозов

Серпень, 2017 рік

На зорю ледь займалося. До сходу сонця ще більше години. Вовтужуся. Витягаю судомно ноги, стара розкладачка з вигорілим на сонці брезентом жалібно скрипить іржавими пружинами. З глибини саду тягне грибною вогкістю, чутно, як падають яблука, гепають об землю, котяться в побурілу гущавину трави.

У великому наметі заворушилися.

-Багаття треба було б розкласти, шулюм підігріти.

-Який шулюм… рано ще, - інший роздратований голос.

Я давно не сплю, але вилазити з теплого спальника теж не хочеться. Скидаю каптур, вдихаю порцію свіжого повітря, намагаюся відновити в пам'яті згадане вночі: «Пізня осінь. За вікном мрячить дощ. Рідкий, холодний. Дощ посилюється, переходячи в зливу. Приходить з роботи батько. Знімає почорнілий від вологи плащ, повагом миє руки, ретельно пригладжує долонями волосся назад, сідає до столу. Смеркло. Мама накриває на стіл. На вечерю - дика качка. Учора батько приніс з полювання.

-Не можу зрозуміти, - каже мама, - як можна в темряві підстрелити й знайти?..

- При світлі місяця видно, як вдень, а вода, як молоко, качка впаде – кола розходяться, - відповідає батько.

«Хіба вода на озері кольору молока?.. - закрадається в мою голову. - Та це ж неправда, вода чорна, от і сьогодні я бачив…».

Дивуюся примхливості людської пам'яті. Понад шістдесят років минуло, чому я згадав про це сьогодні, в день початку полювання по перу? Відкидаю вбік усі думки, вилажу зі спальника. Кросівки негайно набухають від жирної роси.

Цього року довго не могли визначитися: куди їхати на відкриття? У Качанівку, Сваричівку, а, може... Зрештою, розбили табір тут, на краю закинутого хутора. Бурбулі – так називають його місцеві. Ось уже чверть століття минуло, відколи пішли звідси люди. А хутір, судячи з усього, був міцним, та й місце дуже гарне. Ще збереглися стіни колишнього клубу, магазину, порожніми вікнами зяють напіврозвалені будинки, стирчать із землі напівзогнилі стовпи прясел. Сіяли люди хліб, вирощували худобу, господарювали, а зараз… Ніби й не було тут життя. Лише кілька залізних хрестів самотньо стирчать на сільському цвинтарі та ялини біля напіврозвалених будинків тужливо розкинули крислаті гілки, наче закликаючи в гості, на попелища, своїх колишніх хазяїв.

Правда, одна людина тут буває, хоча й наїздами – мисливець із Києва з двома сетерами. Відремонтував хатину, відбудував лазню. Полює.

Минає ще півгодини. Розвиднілось. Ось один встав, за ним піднявся другий. Говір, сміх… Табір зажив своїм життям. Блідо-сиза смуга на сході все ширилася, наливаючись кумачем, уже чітко виднілися дерева, чагарник. Туман з двох боків півкільцем густо обступив наш прихисток, товстими волокнами лягав на чагарник. Нарешті, визирнуло з-за дерева сонечко, з кожною хвилиною збільшуючись у своїй округлості, заливаючи все навколо пурпуровим світлом – народжувався новий день.

-Ну, як ми вчора, а-а… Здорово, так? - запитує Госєв.

Не скажу, що бригада наша аж така вже дружна, психологічно врівноважена, про яку можна сказати: підвищити голос тут може лише Бог. Хтозна, може, комусь і промовчати б деколи, іншому чарку пропустити, третьому, навпаки, підтримати товариша вчасно за столом чи на второваній стежці… Ні, я не претендую на роль повчального ментора, і сам не без гріха. Та ніби щось змінилося в бригаді після смерті товариша, і вона як розладнане піаніно, видає інші звуки. Чи налаштується? А так усе, як і в будь-якому іншому подібному колективі.

Учора справді було «здорово». Друг мисливців місцевий фермер Олександр завіз на тракторі п'ятиметровий стіл, до нього лавки, зарізав молодого кабанчика. Довго вибирали місце, нарешті, влаштувало всіх. Від акумуляторів підключили світло. Виклали їстівні запаси, у казані вже забулькав бульйон.

 -Сьогодні в нас свято – відкриваємо полювання, - сказав бригадир. - Кожний з нас пам'ятатиме цей день, тому що для мисливців немає нічого бажанішого за це. З відкриттям вас, дорогі друзі!

Бригадир – з розмов, чоловік хазяйський, за що не візьметься – усе ладиться в його руках. «Мед з пасіки рікою тече», - кажуть про нього в селі з заздрістю. Однак і самі знають: за достатком стоїть напружена, важка праця. Бригадир на вигляд солідний, сива голова на міцній шиї, говорить низьким голосом. Одягни у фірмовий костюм – справжнісінький американський сенатор. І небалакучий по життю, а як зворушливо сказав.

Слідом за першою чаркою поминали тих, хто помер минулого року.

- Не цокаємося… - пролунав чийсь попереджувальний голос.

Шум за столом посилюється, кожному хочеться висловитися. Адже не бачилися кілька довгих місяців. Розмова все про полювання.

-Підійшли троє, за плечима новенькі рушниці, імпортні, - розповідає мисливець із Пашківки. - А в наші угіддя приїжджають круті з Києва. «А чим ви стріляєте гусей?» - запитують. Ну, я кажу: «Трьома, чотирма нулями. А ви?». А вони - слова не витягнеш, і, уявляєш, б'ють одиничкою, трійкою. Такі справи. І гуси ж у них падали. Полковник їх привозив.

-Який полковник? - нашорошився Андрійович.

- Ну, назвав себе так, казав, що родом звідси.

- А-а-а! Кукурудза Коля. Та який він полковник, підміталом влаштувався, підносцем дичини. Чи я не правий?.. – жваво питає Андрійович.

-Ну, так… Бігав по збитих гусей, - мисливець збентежений. - Треба ж. А видався справжнім полковником.

Мужики скалять зуби.

- Недовго нам залишилося полювати, у каналах води як у комара сала, заросли так, що чорт ногу зломить, - каже молодий мисливець Сергій.

Я ходив по каналу, бачив усе на власні очі й можу підтвердити сказане.

- Хазяїна немає в угіддях, звідси й усі біди.

- Хазяїн у хаті не той, у кого таємниця, а в кого в душі любов, - заперечує чийсь голос.

- Теж мені скажеш, любов... Наповни своєю любов'ю всі водойми, щоб качка гніздилася, як колись, любов йому далася… - махнув рукою, встаючи з-за столу, молодий кульгавий чоловік.

Заговорили про війну.

- А що війна? Кому війна, а кому мати рідна, - буркнув ніби знехотя Олег, який побував там із другим призовом.

- Правду каже людина. У нас за що не візьмись – усюди корупція. Треба ж, слово яке придумали – корупціонер. Ні, щоб просто сказати: злодюга… А вони - корупціонер! Я на ці ситі пики, що з лондонів передають нам привіти, дивитися не можу.

-То не дивися.

Далі промовця ніхто не підтримав.

Відвечеряли. Почали вкладатися. Довго не міг задрімати. Розмова за столом не вщухає, хоча більшість лягли у свої намети, хто в машину. Чую:

- А що ти тут зробиш, життя вибраковує слабких.

- А він, по-твоєму, слабак?!

- Та ні, але, мабуть, мало було в душі любові

- Ти як той сектант, торочиш те саме: любов, любов… - тембр голосу - м'який і довірливий, стає озлобленим.

Та якоюсь повсякденною, приземленою видається вже розмова про нещодавно померлого товариша. Потрійне каркання ворона в ночі, що повторюється через певний час, перериває бесіду двох опівнічників. Ненадовго.

Приїхав Мовчан, привіз м'ясо, скидалися на шашлик.

-Відзвітуюся за кожну копійку, щоб не було пересудів, - він дістає з кишені чи то накладні, чи то чеки.

 - Ти нам м'ясо давай, а не папірця, шашлик треба готувати, - заспокоюють його, - а сам прийми чарку.

Мовчан по-дитячому посміхається, погоджуючись із пропозицією, і що давно пора вже випити.

Непомітно настав час збиратися. Бригада розділилася. Одні залишаться на каналах, інші поїдуть на озера, що за декілька кілометрів від табору. Я серед останніх.

Колись тут було хлібне поле. Скрекотали трактори, обробляючи землю, гуділи комбайни, снували машини, навантажені зерном. Потім поле закинули, поділили на паї. Утворилася лука, що заросла травою, деревами-самосіянці. На радість мисливців, що буває нечасто, низовини заповнили ґрунтові та інші води, утворивши озера, на яких почала активно гніздитися качка.

І ось ми тут. Температура за тридцять. Спека. З боку озера тягне гарячим повітрям.

У прогумованому комбінезоні швидко зопрів, таке відчуття, ніби знаходжеся в чані, наповненому гарячим молоком. Піт рікою, камуфляжна сорочка – хоч викручуй. Лаю мисливських начальників, які призначили полювання на шістнадцяту годиу. Зроду-віку такого не було. Чим керувалися при цьому, не розумію. Можуть сказати: «А хто тебе змушує лізти в болото?». Так-то воно так, ось тільки хто з мисливців чекатиме, зневажаючи призначеною годиною?

Ухнули кілька пострілів, і стихло. І знову спека, і знову надокучлива мошка.

Хвилин через сорок після того, як зайшли в болото, побачив, як Святослав повільно, ледь переставляючи ноги, направився до машини. Я поплівся слідом. А підійшовши, дістав куртку, кинув на траву, впав на неї дебелим тілом, розкинувши руки й ноги в боки. І я повторив його дії. Лежали кілька хвилин, не розмовляючи. Підійшли інші, кожний з качкою на зашморзі. Жадібно пили воду, потім так само попадали на траву. Лежимо. Наближається вечірня зоря, забухали одиночні постріли. Переїжджаємо на інше місце. Розходимося.

За канавою, наповненою водою, яку я благополучно перейшов, розкинулося озерце, по краях ледь вкрите ряскою – справжнє качине. Настрій покращується. З кожним кроком води більше, іду повільно й тихо, радує, що чоботи не грузнуть, упираються в тверде дно. Уся увага на край очерету. Там, у його закутку, може бути крижень, що прилетів на нічліг. Передчуття не підводить, щоправда, піднявся не крижень, а чирок і тягне над очеретом. Стріляти нема сенсу. Другий злетів, немов по моїй команді, коли встав у коло жовтого очерету, кольору моєї камуфляжки, озирнувся й був готовий до стрільби. Чирок упав за двадцять метрів. Пішов забирати.

Повернувся до очерету, опустив голову, кріплю на зашморг. Раптом чую свист крил – зграйка, прорізаючи повітря, голосно йде на зниження. Не випускаючи з руки птаха, цілюся, не потрапляючи очима на мушку, сумʼятно даю холостий дуплет. Качки злетіли вгору, ховаються за очеретяною грядою. За тисячну частку секунди мозок відреагував на зроблену помилку. «Роззява, здався тобі цей чирок, ні, щоб кинути в очерет», - докоряю собі за таку неуважність. Саме вона, а не жадібність стала приводом для невдоволення.

До дичини я не жадібний, але й не байдужий. «Заспокойся, у житті таке коїться, а ти рознервувався через качок», - шукаю додаткові аргументи, щоб почуватися комфортніше. Заспокоєння приходить після чергового пострілу. Ось прямо на мене на посадку йде одинак «ракетоносець». Та хто вас сюди спрямовує? Крижня б… Чирок гулко гепається об воду за куртинкою очерету, пролетівши над головою. «Гарний постріл!» - подумки аплодую собі.

Канонада долітає з усіх боків озера. Давно не бачив такого лету!

Сутінки густішають. Легкий вітерець погойдує, шелестить очеретом, нахиляючи його до води, болотяний запах лоскоче ніздрі. На небі молодик з гострими краями, ніби відрізана гострим мисливським ножем скибка кавуна зі з'їденою м'якоттю. Скупчилися зорі на чумацькому шляху – яскраві, привітні. Такими їх побачиш тільки серпневої ночі. Від місячного світла то мерхне, то світлішає навколо. Міниться молочним кольором вода, у прогалинах очерету погойдуються силуети крякашів, качки витягують свої довгі шиї.

Всеосяжне почуття любові наповнює моє тіло. Я забуваю про рушницю. Ніщо у світі не є для мене таким важливим зараз, як це озеро, що нагадує інше - озеро мого дитинства. У степовому краї, за тисячі кілометрів звідси. З піщаними берегами, високою кручею, навпроти школи на узгірку, де я навчався, східний бік якого густо заріс очеретом, куди на линьку прилітали качки, й де мій батько полював тієї холодної й дощової осені п'ятдесят третього. І ніби наяву бачу батька, матір…

Постоявши в роздумах, повільно пішов до машини, звідки вже «сигналили» фарами, через кілька кроків зупинявся, обертаючись, дивився на воду, сонний очерет. Відчував себе помолоділим на тридцять років.