Чорносмужжя

В. Лютий-Морозов

Грудень, 2017 рік

Після відкриття полювання на хутрового звіра, де постійно полюю, додому повернувся в пригніченому стані. Ні зайців, ні лисиць протягом двох днів топтань угідь так і не підняли. Чи погода тому виною?.. Але більше вразило інше: африканська чума дочиста викосила поголів'я свиней, хоча зовсім недавно тут ми зустрічали не одну череду диких кабанів. Розмірковували, обговорювали мужики, зрештою зробили невтішний прогноз – полювання на кабана доведеться чекати два-три роки, не менше. Торкнулося це всіх територій країни чи ні – не знаю, але те, що сталося – чорна смуга для мисливських господарств. Хоча й у житті самих мисливців цих чорних смуг протягом останніх років було цілком досить. На чорносмужжя перетворилися вони.

І знову постають злободенні питання: як не допустити такого, як зберегти поголів'я дичини, що залишилося, як підвищити його зростання?.. І знову читаю в мисливській пресі: «Держава не хоче займатися охороною того, що їй належить, переклала все на руки користувачів мисливських угідь. Ставка на власника себе не виправдала». Знову чуєш те, що вже набило оскому: «Чому б не створити держінспекцію з охорони тваринного й рослинного світу при президентові країни, як це зробили в Білорусі? Подивіться, яке в них постійне зростання мисливських тварин…» – «Скільки можна створювати контролювальних організацій, у нас усі хочуть контролювати, а хто буде відроджувати втрачене, вкладати гроші, охороняти про те, що маємо?» – говорить інший. Кожний по-своєму правий. Безумовно, така мисливська інспекція потрібна, але за нинішнього економічного становища, в умовах війни, ураховуючи ставлення олігархів-керівників країни до полювання – чи можливо це?

Невелика ремарка. Захоплюючись досягненнями в мисливській галузі білорусів, чи завжди ми представляємо реальну дійсність, з якою стикаються білоруські мисливці? Наведу думку рядового мисливця Олександра Карнеєнка, висловлену на одному з мисливських форумів: «Одержати державне посвідчення на право полювання в Республіці Білорусь, це далеко не здавання формального мисливського мінімуму. Правилами полювання передбачено платні місячні курси, які проводять Білдержполювання й лісгоспах за єдиною програмою. Після закінчення курсів також за окрему плату кандидат складає в лісгоспі на комп'ютері 4 заліки. Якщо всі складено здано, кандидата допускають до складання державного іспиту. Разом за все виходить приблизно $130. Заліки й іспити складають на комп'ютері, точно так само як і в ДАІ. Далеко не кожний може скласти заліки й іспит. Деякі претенденти пробують по 23 рази, і щоразу потрібно платити. Кількість мисливців у республіці катастрофічно скорочується, більшості полювання не по кишені. Платна перереєстрація зброї кожні 3 роки, і за кожну одиницю зброї потрібно платити держмито, щорічний податок на полювання (держмито) плюс космічні ціни на путівки. Багато мисливців просто здає рушниці в РОВД, тому що продати рушницю практично неможливо, комісійного продажу зброї в Республіці Білорусь немає».

Здається, строгість під час здавання мисливського мінімуму все-таки виправдана. Це не в нашому Держлісагентстві за хабара його здати, як це часто буває. А от слова про те, що «більшості полювання не по кишені» не можуть не викликати настороженість. Хоча дехто вважає, що надання права на полювання, навіть у цивілізованому суспільстві, – не є першою життєвою необхідністю.

- Є чи ні – це питання інше, – включається в полеміку на тому ж форумі сільський мисливець Вадим Фролов. – Спочатку треба забезпечити йому право на полювання й саме полювання, а потім захистити законодавчо це надане йому право, а вже потім міркувати про його моральний вигляд і карати його за аморалку. Люди ж не ідіоти, і розуміють, що полювання в них на законодавчому рівні відібрали, розподіливши угіддя між приватними особами. Причому відібрали кращу частину. Люди також відмінно розуміють, що приватникові надали можливість брати з них гроші за послуги, але надавати ці послуги на належному рівні не зобов'язали. То про яку мораль і етику може йти мова, якщо право людини на користування природними ресурсами, що належить їй по праву народження на цій землі, нахабно зневажають. У «раба» немає моралі й немає етики тільки тому, що він «раб».

Забрати практично всі найкращі мисливські угіддя по приватних «кишенях», погоджуюся, найвища несправедливо. І не дай боже всім пережити таке. Зробити мисливське господарство рентабельним складно, потрібне постійне вкладання грошей. Чи не тому на початку загальної приватизації доносилося із владних кабінетів: «Полювання – для багатих!». Скільки з'явилося охочих отримати власні мисливські угіддя – хтось для престижу, хтось під сурдинку вирішив заробити, хтось хапнути з держфонду, інші ж – лісових угідь прибрати. І прибрали. Економічна криза протверезила деяких – грошей потрібно немало. Звірину вибили, африканська чума серйозно вдарила по свинячому поголів'ю, це воно підтримувало фінансово багато господарств, грошей – кіт наплакав, та й вкладати не хочеться. У Німеччині, до речі, державі з потужним антимисливським рухом, інших країнах Західної Європи приватні особи займаються розвитком мисливських господарств, укладанням грошей для душі.

У нас же за винятком тих самих приватних господарств, де орендар-хазяїн, він же мільйонер,  – запеклий мисливець. Але мільйонерів-мисливців у країні не так уже й багато, а вкладати свої кревні для дядька жоден заможний не стане.

А що ж провідний користувач мисливських угідь – УТМР? Не знаю кому як, а мені часом хочеться повернутися в кінець 80-х, тоді полювання було значно кращим, оскільки порядку було більше. Ні, я далекий від наївних думок, колишнє не повернути, та й мова йде не про зсув поколінь, коли старі вічно бурчать, доводячи, що в часи їхньої молодості й пепсі-кола була смачнішою. Я про інше. Чверть століття живемо в новому соціумі, а що змінилося на краще в мисливському господарстві? Може, загалом і знайдеться кілька показових мисливських колективів, але от питання: чи зможе там пополювати наш рядовий мисливець? Думаю, закритими будуть для нього заповітні двері або ж ціни на відстрілку, ліцензію й обслугу назвуть такі, що відразу Іванович, поперхнувшись, забуде про слово «полювання».

Якось швидко прийшла в країну керівного олігархату «капіталізація». Попри економічну кризу, про тяжке становище руководств тих же обласних організацій, республіканського правління УТМР говорити не доводиться. Так само як і двадцять п'ять років акуратно збирають членські внески, гроші за відстрілки й, треба сказати, суми назбируються немалі. Не забувають водночас і про себе коханих. Високі оклади, автомобілі, повне соціальне забезпечення. Звідки все це? Як справедливо зауважив один дотепник про полювання:« У сучасних умовах це заняття є не чим іншим, як узаконеним вилученням "зайвих" фінансових ресурсів з кишені людини, яка за іронією долі (незалежно від соціального статусу) вирішила стати мисливцем. Що маємо натомість? Якось промайнула інформація про невикористані гроші, що лежали на банківських рахунках, якщо це так – чи не абсурд? І чи не тому дичини в УТМРівських господарствах катастрофічно мало, а в інших усе геть вибито.

Реальну загрозу «втрат» у громадській організації в УТМР відчули кілька років тому. І саме через бажання або й нахабність олігархів забрати найкращі угіддя, звести до мінімуму присутність там рядових мисливців, хоча на словах нові хазяї обіцяли виконувати свої зобов'язання, «не кривдити» сільських мисливців. Розмінюватися на дрібниці не стали, подекуди самі власноручно здали багаті на дичину, з гарними умовами для її відтворення, території, зрозуміло, не без особистої користі.

Престижність полювання, поліпшення матеріального життя, інші фактори дали можливість багатьом, і особливо молодому поколінню, піти в мисливці, що дало змогу поліпшити виснажену колись УТМРівську касу, а якщо бабло капає, чи варто звертати увагу на незадоволених, із вуст яких усе частіше зривається фраза: чи потрібне нам правління УТМР?

Адже багато важливих питань не вирішують. До речі, в угіддях, схоже, забули про таке поняття, як їхня пропускна здатність, чи не тому продають відстрілок стільки, скільки заїде мисливського люду. Чого розмінюватися на дрібниці, дичини все одно немає. Уявляю, як в інших УТМРівсьих мисливських господарствах нині будуть безсовісно дурити мисливців на загінних полюваннях, відпрацьовуючи ліцензію на кабана. Водночас накручуючи прейскурант своїх послуг. У підсумку, день буде проходити з неймовірною фізичною напругою, марнуванням часу, нерв, а головне – без здобичі. І єгер буде не безпробудним п'яницею, зарослим бородою мужланом, від якого тхне часником і горілкою, аж ніяк, цілком респектабельним паном.

Але от що цікаво стосовно мисливської дичини. Попалася на очі кореспонденція, опублікована в московській пресі. Ось уривок із неї: «На Донбасі непомітною пройшла знакова подія для української зони АТО. Тут дозволили стріляти по диких тваринах. Донецька військово-цивільна адміністрація після трирічної перерви дозволила відстріл лисиць, кабанів, вовків, зайців і дикого птаха. Полювання на Донбасі не було з 2014 року з обох сторін лінії зіткнення. Тепер на території, контрольованій Україною, будуть створювати спеціальні групи з «досвідчених мисливців, поліцейських і представників штабу АТО», і вони будуть діяти згідно з «комплексом заходів щодо відстрілу диких тварин». «Полювання? Де?! – з подивом прокоментувала кореспондентові новину група чоловіків на шиномонтажці в районному центрі Нікольському під Маріуполем. – Куріпками поля забиті, фазани ходять просто по узбіччю, лисиці в Маріуполь забігають… Але ніхто по них не стріляє, оскільки в лісопосадках – батальйони, і кожний навколо себе все замінував».

У зоні війни протягом трьох років зміни в природі видно неозброєним оком. Фазани юрбами бродять повсюдно: хоч уздовж замінованих узбіч траси Маріуполь – Донецьк, хоч у тилу – біля Азовського моря й під Донецьком. У Дебальцевому жителі розповідають про навалу білок під час «післявоєнної» зими 2015-2016 років, у Маріуполі лисиці ходять у межах міста, під Ясинуватою автор цього тексту нарвався на виводок козуль, які зовсім не реагували на рідкісний у цих місцях автомобіль. Дикі кабани, зайці, лелеки – більше не екзотика зони АТО».

Що ж виходить, виявляється, війна в нас чи не єдиний  шлях до збільшення поголів'я мисливських тварин? І хоч як абсурдно це звучить, але є про що задуматися головним фахівцям від полювання. Там же наводять дані І. Загороднюка, співробітника Національного науково-природного музею Києва. За його розрахунками, «чисельність зайців, лисиць, диких кіз, фазанів на Донбасі зросла в 10-12 разів. У національному парку Святі Гори (це неподалік від Слов'янська й Червоного Лиману, епіцентру боїв у 2014-му) кількість диких свиней зросла в 20 разів».

Чи не звідти «ростуть ноги»? Адже перші згадки про чуму, якщо не помиляюся, почали надходити наприкінці 2014 р. – початку 2015 р. Чи не звідти почала свій рух чорна смуга, зробивши схожими абревіатури АТО й АЧС? І де в цей час були «зелені»? Адже за великої кількості тварин – чекай проблем.

Повторю одного разу сказане. Сьогодні державний мисливський квиток надає право кожному  полювати там, де йому заманеться. З одного боку, у цьому є великий плюс, а якщо проаналізувати глибше, висновок напрошується інший. Мисливці з обласних центрів, інших великих міст, фактично не прикріплені до мисливських угідь, скрізь вони чужинці, приїхали – відстрілялися, є можливість побраконьєрити – не питання, оскільки не своє, і виїхали. А якщо й прикріплені до угідь, то формально. Поневіряються під час мисливських сезонів з одного господарства до іншого в пошуках дичини, платять подвійні, а то й потрійні ціни за відстрілки, а дичини практично немає. Комусь пощастить більше, завдяки знайомству або товстому гаманцю вдасться пополювати в приватному мисливському господарстві або там, де справи більш-менш ідуть краще, нарешті, з'їздити в ту ж Білорусь.

У чому корінь зла, запитаєте? Прихований конфлікт інтересів в угіддях створює благодатний ґрунт для браконьєрства, нівелює слабку роботу мисливствознавців, єгерів. Ставлення до браконьєрів, не дивлячись на збільшення штрафів, як і раніше поблажливе. Ті не будуть шукати виправдувальних слів стосовно себе, бахнуть кабана, козулю, неважливо де, у приватних чи суспільних угіддях – «не убуде». Хтось сказав, що «дотримання «правильного» полювання – це ознака морально зрілих людей, зі сформованою психікою». Важко не погодитися. Але морально зрілих людей зустрінеш лише в здоровому суспільстві. Чи є таким наше?

Можна й далі розраховувати на слабку охорону мисливських угідь, правовий нігілізм, безкарність, корупційність наших судів, але яка користь. Чи не змінить реальної картини зі збільшення мисливських тварин, мінімізації браконьєрства «закріплення» мисливців за конкретними мисливськими господарствами – колишніми або новоствореними (форма господарювання в цьому разі не настільки важлива)? Питання непросте і насамперед пов'язане зі зміною самої психології мисливців, а головне, їхніми фінансовими можливостями, що дають змогу самим вести фінансово-господарчу діяльність. Але не тільки. Як змінити усталену систему, як створити нову – питання досить складні.

Ми змарнували час, психологічна надломленість, зубожіння народу в 90-ті не могли не позначитися. Але лякає не це. Чверть прожитого століття в нових умовах мало що змінила в реальності й навряд чи скоро змінить. Як відомо, краще новий будинок побудувати, ніж перебудовувати старий. «Реальна сила» може почати працювати за однієї умови. Якщо рядові мисливці будуть не «перекотиполе», а реальними членами мисливських колективів. Колективів, які позбудуться, нарешті, горезвісної «знеосібки» і зрозуміють, що це для них найкраща форма доступу в угіддя, оскільки це їхні, а не чиїсь угіддя. Виходить, і порядок наводити там не мільйонерам чи комусь іншому, а саме їм. І в цьому сенсі гарний приклад могли б показати перші, створені по-новому мисливські господарства. Але чомусь не поспішають на українську мисливську ниву першопрохідники. Чи не тому «вільну нішу» займають різноманітні захисники природи й, чого гріха таїти, місце вони знаходять, є де розгулятися.

От і залишається більшості полювати в УТМРівських угіддях, а там така картина: десь більш-менш непогано, залежно від того, наскільки злодійкуватий голова мисливського товариства, не бездарний і неосвічений головний мисливствознавець, не п'яниця й нетямущий старший єгер, ну, а десь – кіт наплакав, десь – як виметено.

Громадська організація? – з усмішкою перепитують мене, – це ж добровільний клуб за інтересами, але ніяк не об'єднання для ведення підприємницької (комерційної) діяльності. Живемо не за законами, а за поняттями... Мисливські товариства у їхньому нинішньому вигляді являють собою конгломерат колишнього соціалізму й нинішнього капіталізму. Такого бути не повинно: котлети необхідно відокремити від мух. Ні в земельному, ні в лісовому, ні у водному кодексах, поняття «мисливські угіддя» не застосовуєть. В умовах приватної власності на землю не може та сама земельна ділянка мати двох хазяїв – землекористувача й користувача мисливських угідь. Насправді території мисливських угідь – це суцільна фікція...

- Це у вас не може мати, а в нас усе можливо, – перебільшую я. Хоча погоджуюся з тим, про що мова йде. Особливо ріжуть слова, які характеризують наші мисливські господарства як «конгломерат колишнього соціалізму й нинішнього капіталізму». Гірка правда. Хтось, не переймаючись, рахує бабло, сидячи на призьбі розваленого будинку соціалізму, інший же, урвавши свого часу і запустивши власний промисел під назвою «бізнес», на сорок дев'ять років уперед забезпечив себе, своїх друзів повноцінним полюванням.

А от щодо земельного питання у недалекому майбутньому, коли дозволять продаж землі, це питання постане з новою силою, а значить, не оминути й нововведень на основі майбутніх законів і нових потрясінь від цих законів. Хто не знає, як їх ухвалюють і чиї інтереси вони захищають. Уникнути не вдасться, запорукою може стати єдине – відсутність байдужості серед основної маси мисливців, згуртованість у відстоюванні своїх інтересів. Але перші зачатки в зміні самосвідомості українських мисливців з'являються. Наочно це показала осінь поточного року. І слава богу. Саме з таким підходом можна пережити не тільки одну чорну смугу, але й усе чорносмужжя.