Гончі: «наші» і «сусідські»

В. Козак

Грудень, 2017 рік

Одна із проблем нашої мисливської й просто культури в тому, що протягом минулих 110 років ми геть-чисто розучилися розуміти всі мови культури, окрім загальнозрозумілої. І поперли сабанєєви з бутурліними… А вони, як відомо, гарні в малих дозах. Російська мисливська культура цінна й корисна в комплексі – на своєму місці, але не як монополія. Кампанію «боротьби з космополітизмом» час забути геть-чисто. Ми все-таки не батьківщина слонів…

Станом на початок 19 ст. на Поліссі, у межах сучасної Литви, Білорусі, України, Тверської, Смоленської і Брянської областей РФ давно склалася й квітла культура полювання з гончими. Саме слово доїзджач (пол. Dojezdzacz) перейшло в російську мову в прийнятній для неї формі доїзжачий. Також харап (harap) перетворився на гарапник.

Сучасний гончий собака з'явився на початку 19 ст. з поширенням рушничного полювання, коли пси стали гнати звіра під постріл. Ян Шитлер, великий практик полювання, який мало що списував із французьких і німецьких книг, а покладався на литовську традицію полювання, визначив: «Гончий пес піднімає звіра, переслідує його й на постріл наганяє», також – «жене по сліду чуттям» (1819). Цікаво було б спробувати визначити спеціалізацію ранніх рушничних гончих. Шитлер повідомляє, що гончі, огари женуть лисицю, зайця, вовка, ведмедя, кабана. Якщо судити за розцінками на роботу надвірного стрільця – мисливця, який зобов'язаний був постачати дичину власникові угідь, то «лиса під гонами» зараховували за три штуки дичини, а зайця – без зазначення способу полювання – за штуку. Для порівняння, «вовка в облаві» зараховували за п'ять штук дичини.

Огар – саме слово прийшло з угорської, як і вижель, це пес заввишки півтори стопи (литовська стопа 32 см – тобто приблизно 48 см), завдовжки три стопи й кілька цаль (рос. дюймів), легкий і сухорлявий, передні ноги трохи нижчі, шерсть гладка й коротка, забарвлення світлокоричневе, вуха й хребет темніші, білі знаки на животі, грудях, голові, ногах. Такий огар – найчистішого племені. Гончий мало чим відрізнявся від огара, зростом на кілька цаль нижчий, масть чорна з підпалинами, голос сильний, за здібностями – більш тямущий, ніж огар. (Автор навмисне наводить ранню термінологію за можливості дослівно. Тому що в Україні є сенс знати й альтернативну термінологію, яку використовували до затвердження загальноприйнятої).

Навчання гончих тоді починалося на зайцях. Молодого пса брали в поле з досвідченим, саме поле мало бути відкритим або з рідкою паростками дерев і кущів – так, щоб собаки не губилися з очей, і було легко ледачого пса спонукати до роботи. У полі тоді починали на початку жовтня, у заростях – коли спаде лист. Тоді вважали, що волога від дощу й роси, не просочуючись у землю через килим листя, довше утримує запах сліду звіра. Узимку полювали у відлигу. Угіддя обирали з розрахунком того, щоб у них було мало іншої дичини, окрім зайця.

Що стосується полювання на іншу дичину, то згідно з Шитлером, лише деякі гончі можуть гнати вовка як слід, більшість, щойно стає на його слід і чує близькість звіра, перестає гнати. На допомогу гончим для утримання й розтягування вовка використовували кундлів – помісі, зазвичай вівчарок. Ті мали інстинкт переслідування вовка.

Під час облав на козулю використовували не молодих, азартних гончих, які женуть швидко, а одного-двох старих псів, які женуть повільно.

Про полювання на зайця з гончими сказано, що воно просте й не вимагає жодних особливих правил. Коли пси піднімуть («валять») лисицю, слід подати сигнал трубою, щоб мисливці поспішили зайняти долини й густі зарості, де стали б на лазах звіра. Слід пам'ятати, що лис завжди йде під вітер. Знаючи це, його легко добути й так повернути порядок у полювання на зайця.

Слід нагадати нашим читачам, любителям гарячих дискусій, що вже публікація перших робіт про наше – поліське – полювання викликала запеклі суперечки. Наведу як приклад критику опису гончих у роботі Бобятиньського «Наука ловецтва» (1823). Рецензію було опубліковано в нашому першому мисливському й лісовому журналі «Сильван» у 1827 р.

Опис Бобятиньським «гончих псів французьких, англійських, німецьких, курляндських, польських і російських» було піддано критиці. Серед іншого – мовляв, автор не дав чіткого опису російських гончих. Згідно з Бобятиньським, «татарське походження» мають французькі гончаки Св. Луї (Saint Louis) – серо-строкаті, на високих ногах, із великими звислими вухами, більш хижі, але менш чуйні, ніж чорні. На час написання книги в Литві їх уже не знали як чистої породи. Російські (гончі) подібні до німецьких, рвучкі до всякого звіра, із гарним чуттям, роботящі. Відомі костромські і ярославські, бувають різних розмірів із густим і довгим волоссям, вуха малі, звислі. Польських огарів використовували для полювання на великого звіра. Хоча й не маємо (у 1823 р.) їхньої чистої породи, але й помісі з них гарні на зайця й лиса. Потомство від огара й курляндського гончака дає гончих псів меншого зросту, але витриваліших для полювання на дрібного звіра. Цей процес – зменшення великого гончака, був типовим і повсюдним через поширення рушничного полювання на лисицю й зайця.