Як лисиця шапку вкрала

Євген Ковалевський

Грудень, 2017 рік

Яких тільки забавних історій, курйозів і казусів не буває на полюванні! І що вони незвичніші і смішніші, то довше зберігаються в пам'яті, поширюючись серед нашої братії, потрапляючи до «золотого» фонду мисливських теревеньок.

Поїхали ми якось своєю компанією на зайця в «землю обітовану» – Терешківку. Уперше до нас примкнув і мій дружок Дубинін. Навесні Віктор відсвяткував своє 18-річчя, і з огляду на таку подію мати зробила йому приголомшливий подарунок – розповіла, де на горищі лежить рушниця, яку сховав його батько, ідучи на фронт. Батько з війни так і не повернувся, а про рушницю мати до пори до часу мовчала.

Це була масивна, досить добре збережена куркова «тулка» дореволюційного випуску. На ствольній коробці красувалися царські орли й барвистий напис: «Його Імператорської Величності Тульський збройовий завод».

Я допоміг Вікторові придбати всі необхідні припаси, зарядити набої й пристріляти у шкільному тирі рушницю. Бій у неї виявився відмінним. Качиний сезон він уже відстріляв, щоправда, поки не хапаючи зірок із неба. І тепер потрібно було перевірити «царську» рушницу по зайцю.

І от ми трясемося у відкритому кузові вантажівки. Цього разу з нами два собаки: знаменитий метис Дунай Саганця й курцгаар Марс Чухненка. Микола Миколайович узяв його через настирливу вимогу своєї дружини Дусі провітритися. Дітей у них не було, тому вони віддавали всю свою душу собакам. У їхній квартирі завжди жило 3-4 пса – курцгаари і спанієлі – і всі вони мирно розташовувалися на одному, виділеному в їхнє розпорядження, дивані. Працювати вони, звичайно, не працювали, але на полювання він брав їх усіх по черзі, і взимку, і влітку.

У Терешківці ми вирушили до свого звичного пристановища у Петра – дуже вже смачний борщ варить його Палажка. Тільки зупинилися під хатою, а Петро вже на вулиці, наче очікував нас.

-      Про вовка помовка, а він уже тут, – радісно вигукує він. – Здорові були, хлопці! А я вас ще вчора згадував. У нас же завтра свято – храм, так я й кажу Палажці: от би хлопці з Ніжина на полювання приїхали. Коли чую – машина гуде. От молодці ви! То, може, зараз і почнем, чого чекати того завтра?

Стьопа Купка із задоволенням став потирати руки й хіхікати, але Медяник, що був у нас за головного, глянув на нього з докором і пробасив:

-      Ні, ні, Петре. Спасибі тобі, звичайно, пропозиція приваблива, але полювання є полювання. До обіду походимо, а потім ти вже почастуй нас, будь ласка, своїм знаменитим борщем.

-      Буде, буде вам той борщ, буде й каша з гускою. І до гуски щось знайдемо – гуляти так гуляти.

Зайшли у двір розчохлилися й поклали рюкзаки. Усе той же величезний, з теля розміром, Рябко біснується біля будки на товстезному ланцюгу. Дунай, не звертаючи на нього жодної уваги, почав діловито нишпорити по всіх закутках двору, залишаючи подекуди свої мітки. Така нахабність ще більше розлютила Рябка, і ми почали побоюватися за міцність якщо не ланцюга, то нашийника.

Розчохлились і юрбою виходимо на городи. Петро кричить навздогін:

- Так ви ж там не баріться. О дванадцатій стіл уже буде готовий!

Вийшли до великого зораного поля, зупинилися. Наші старійшини порадилися й послали мене крайнім на лівий фланг, а Дубиніну з його довгими ногами-важелями, як охрестив їх Жуков, – довірили вести правий. Довели до всієї бригади розкладку маршруту, указали орієнтири.

Поле, завширшки метрів триста, лежало між двох посадок і тяглося вдалину, чергуючись із полями озимини. Десь там, далеко попереду, мала бути польова дорога, на якій ми й повинні зійтися, завершивши перший захід.

Розійшлися, рушили. Іду паралельно до посадки, метрів за тридцять від неї. Під яскравим сонцем іскриться біла скатертина снігу, засліплює очі. Мороз невеликий, градусів десять-дванадцять, але сильний північний зустрічний вітер просто обпалює обличчя й вуха, видавлює сльози.

Озираюся. На білій завісі всі мої товариші, як на долоні. Позаду йде батько, час від часу розтираючи обличчя рукавицею, за ним Стьопа Купка. О, нашого балакуна, у його незмінній сірій кепочці, яку він не знімає ні взимку, ні влітку, вітер, здається, дістав неабияк. Стьопа зупиняється, дістає з кишені велику білу хустину, накидає на голову й зав'язує по-жіночому під підборіддям. Знайшов усе-таки вихід, хитрун, – і тепліше, і маскування яке не є. У центрі Саганець і Чухненко із собаками, Марс, як прив'язаний, сумовито плететься біля ноги хазяїна, а досвідчений Дунай нишпорить метрів за сорок попереду. Далі за силуетами і ходою пізнаю Скворцова, Медяника, Кожевникова, Мариненка. На самому краї під посадкою крокує довготелеса фігура Віктора.

- Пиль-нуй! – доноситься з «куля».

Від Чухненка вирвався вухань і помчав убік Купки й батька. Далеченько, але Микола Миколайович усе-таки пальнув разок для острашки. Заєць додав швидкості й вийшов на Купку. Стьопа підхопився, але стріляти не став, тільки повів стволами – далеко. Тепер вухань мчить повз батька, і той із коліна двічі б'є його раз за разом. Заєць різко зменшив хід, згорбився, але все-таки перетнув посадку й вийшов на інший її бік. Побіг батько, рвонув і я. Вискакуємо за посадку, а він уже сидить на полі метрів за сто від нас. Батько показує мені рукою – обходь, мовляв, його, але тільки-но я рушив, заєць похитнувся й ліг на бік. Уже вдома, розбираючи тушку, ми виявили, що в нього було наскрізь пробите дробиною серце.

На нашому полі стукають безладні постріли, розноситься гавкіт Дунаю. Швидко повертаємося на свої місця. Іванов ходить уже із зайцем, а Жуков саме підв'язує свого на підвіску. Тільки зайшли на чергову ділянку поля, як у Кожевникова піднявся «професор» і пішов убік, на посадку. Сухо клацає «Зімсон» – заєць іде, але після другого пострілу зупинив свій біг і сів. Сергій Олександрович біжить до нього, на ходу перезаряджаючи рушницю. Помітивши його ривок, заєць піднявся й неквапливо застрибав у посадку. Знову стукає дуплет, але вухань уже миготить серед дерев. Кожевников перезарядив рушницю, вийшов на слід, пройшов трохи по ньому, зупинився, щось, очевидно, обмірковуючи. Потім помахав нам рукою й, указавши убік посадки, квапливо пішов. Ясно: підранок, і він сподівається його добрати.

Знову в центрі «підкови» викочується вухань і мчить просто вперед, на вихід. Дорогою він піднімає ще одного русака й обоє зайців благополучно йдуть без пострілу. Нам залишилося пройти невеликий шматок поля. За ним тягнеться вузька стрічка озимини, упираючись у польову дорогу – фініш першого заходу. Дорогою їде мужик на санчатах, запряжених буланим коником, за саньми біжить невеликий чорний собачка. Хотів уже було закинути рушницю на плече, аж раптом бачу, Скворцов зупинився й підняв рушницю. Пострілу немає. Опустив, зробив кілька кроків уперед і знову підняв. Незрозуміло, що він там побачив, може, зайця в лежанні? Нарешті узяв рушницю, як звичайно, на руку й пішов далі. І в цей момент просто перед ним, кроків за тридцять, накидається величезний лимонно-жовтий лисовин і щосили втікає. І наш дорогий Василь Йосипович, якому завжди «так ли-си-чку хочеться взяти», незбагненним чином маже із двох стволів знаменитого забійного «Зауера». Ох, і розмов буде тепер… А лисак, різко крутонувши після пострілів і витягнувшись у струну, мчить до посадки убік Дубиніна. Він стоїть у долинці під деревами і його тулуб видно тільки до пояса. Може, він і лисиці не бачить? «Ві-тю! Пиль-нуй!» – кричу, що є сили. Миттєво зник Дубинін, значить, почув. Лисиця підкочує до посадки й ховається в долині. І відразу стукає постріл, а через кілька секунд і другий. З'являється Віктор і біжить уперед. Зупинився, нахилився й знову пропав з очей. Знову з'явився й рвонув у посадку. Що там у нього сталося? Напевно, поранив лиса. Ех, Дунаю, Дунаю, і треба ж було тобі увʼязатися за тим зайцем. Ну нічого, зараз зберемося на дорозі й старикі підкажуть, що робити.

Переходжу на озимину, підходжу до дороги, рушниця на плече – усе, шабаш, кінець першого заходу. Під дорогою тягнеться засипана снігом, неглибока канава. Тільки почав її переходити, ламаючи кірку й потопаючи по коліно в снігу, як раптом праворуч, метрів за десять, вибухнув сніг і вилітає вухань, вибігаючи на дорогу. Зриваю з плеча рушниця, б'ю, майже не цілячись, навскидку й заєць летить через голову. Оце так! Адже щойно тут проїхали сани, собака пробіг, а він ні гу-гу, пролежав спокійно. Оглядаю лежання: глибоко зарився заєць. Напевно, із молодих, недосвідчених. Покормився вночі на озимині та й заліг, не мудруючи, у канаві. Підходять товариші. Усі в зборі, немає тільки Кожевникова й Дубиніна, та й Дунаю теж. Ну, за Дуная можна не турбуватися, він і не в таких халепах був, бувало, додому на поїздах самостійно повертався, а от як бути з людьми. Хотіли було зворотний захід зробити по тому боці, куди пішли обоє товаришів, але Саганець сказав, що вони пішли вбік села стернею.

Старикі порадилися, і Медяник оголосив рішення: іти нам за ними нема сенсу. Там стерня, і вони її вже пройшли. Село поруч, а, за словами Саганця, вони рухалися в тому напрямку. Час збору їм відомий, тож, можливо, вони вже в хаті сидять. Зараз переміщаємося праворуч, тягнемо до кінця посадки й до хати.

Назад іти набагато легше: вітер підганяє в спину, не обпалює обличчя. Але, як каже Медяник, у кожної палиці є два кінці. Зайців ми підняли багато, до двадцяти штук, а взяли тільки одного. Не давався він на постріл – попутний вітер і скрип снігу зробили свою справу.

На городі нас зустрів Петро й уже на гарному взводі. Гарячкує:

-      Ну, де це ви ходите. Ми ж договарювались на 12 часов, а вже час. На столі все холоне, а горілка гріється.

-      Нічого, нічого, – заспокоює його Медяник, – не нагріється, та й ти, я бачу, часу даремно не марнував. А наші хлопці вже тут?

-      Ні, ще ніхто не приходив, тільки собака ваш прибіг. А шо, загубили когось?

-      Та двоє пішли за підранками, але начебто вбік села, і ми вирішили, що вони вже допомагають тобі горілку прохолоджувати.

-      Ну, нічого, прийдуть. Тут у нас блудити ніде. Пішли вже, хлопці, до столу.

З відкритих дверей світлиці пахнуло теплом і апетитними запахами. Стіл дійсно вже накритий. Ми вітаємо господиню, роздягаємося й розсідаємося по лавках. Обпалені морозним вітром обличчя горять, набуваючи мідно-цегляного відтінку. Змерзл ноги гудуть від утоми, кожна клітинка тіла усмоктує живлюще тепло. Добре!

Господиня рогачем дістає з жаркої печі великий баняк фірмового борщу, ставить його на край стола й озброюється черпаком, щедро, до країв наповнює наші миски ароматним витвором свого мистецтва. Хазяїн розлив по гранчаках «своєї». Медяник піднявся й, відкашлявшись, приготувався вимовити перший тост. І тут у дворі загавкав Рябко, відчинилися двері й увійшов Дубинін.

Ну й вигляд був у мого друга! Шапки немає, замість неї голова обмотана онучею й у її світлому обрамленні його обличчя відливає червоною міддю, як у славного представника племені ірокезів. Губи посиніли від холоду й увесь він має якийсь зігнутий, стиснутий вигляд. Видно, що змерз добряче хлопець. Усі дружно поставили чарки й стали один поперед одного розпитувати. Віктор мовчки роздягнувся й присів за край стола, мерзлякувато поводячи плечима й розтираючи руки. Іванов, сидяч поруч, узявся допитуватися:

-      Ну, чого ти мовчиш, давай розповідай. Де шапка, чому в онучу вирядився, що з лисицею, чому так довго ходив?

Медяник зупинив його:

-      Зачекай, Олексію, не квап хлопця. Ти ж бачиш, що він змерз, як бурулька. А ну, Петре, хлюпни йому в склянку, хай трохи душу прогріє.

Випили всі разом під традиційний перший тост «із полем». Посьорбали наваристого борщу, – прогріли душу. І тільки тоді Віктор почав:

- Іду я дорогою під самою посадкою. Зайшов у долинку, чую, віддуплетився хтось, але нічого не видно. Коли Женя кричить: «Пильнуй». Я ліг і відразу ж на горбі зʼявилася лисиця. Добігла до дороги, вийшла на лід великої калюжі й стала. Ну, думаю, ось вона, моя перша лисиця – сорок кроків для моєї «тулки» – дурничка. Піднімаю, лежачи, рушницю, але вона помітила, рвонула і я зачепив її по заду. Упала на лід і звивається, як дзиґа. Підхоплююся й до неї. Вона теж підхоплюється й у посадку. Саднув другим – та де там. Прибіг на слід – кровить сильно. Я через посадку. Сидить руда на стерні, кроків за п'ятдесят, і дивиться на мене. Швидко заштовхую два набої, але один до кінця не входить. Думав втиснути рушницею, а дудки. І витягти не можу – екстрактор удома забув. Усе одно не підеш, думаю, щоб я тебе, свою першу лисицю, відпустив ось так просто – вибач, люба. Ти поранена. Я тебе гнатиму до посиніння, а в тебе сили не вистачить довго бігати – і ти моя. І я погнав. Пробіжу стометрівку – зупинюся віддихатися. Вона теж сідає й відпочиває. Ну до чого прикро стало: сидить за якихось сорок-п'ятдесят кроків, начебто знає, що в мене не рушниця вже, а палиця. Перетнули стерню, озимину. Попереду сухе болотце, а на березі кущі лозняку стоять. Туди вона й вирушила. Бігти вже немає сил ні в мене, ні в неї – ідемо кроком. З мене пара валить, піт заливає очі. Але бачу, що й лисиця на межі, от-от звалиться.

Дотягла вона до кущів і сіла. Іду до неї – сидить. Ну, усе, кумасю, приїхали. Починаю роздумувати: хто б допоміг мені зняти шкуру? Підійшов, а вона сидить. Очі горять диким вогнем, пащека вишкірена, робить спроби кинутися на мене, злобливо гурчить. Що робити, думаю. Наслухався я розповідей бувалих про лисиць. Рушницею добити – погризе стволи. Ногою – вкусить, а потім ходи на уколи. І тут я згадав, що десь читав, як тайговики б'ють ведмедя. Коли той стає дибки й пре на мисливця: кидають йому шапку, щоб відволікти увагу, і б'ють ножем у серце. А що, це ідея. Кину їй шапку в пащу, вона схопить, а я їй ногою на шию стану – і кінець. Зриваю з голови шапку й кидаю в роззявлену пащу. А вона хвать її, шусть за кущ і зникла. Я туди, а там нора. Став на коліна, зазирнув – темно, нічого не видно. Зламав гілку, поштрикав, а вона впирається в поворот нори. От тобі й приїхали, от тобі й шкуру знімати. Ні лисиці, ні шапки.

Постояв біля чортової нори, охолов, заспокоївся. Плюнув з гіркотою у діру й пішов до хати. Пройшов трохи, змерзн до чортиків – мокрий же був. Голову, як обручем, мороз стискає. Довелося зняти онучу й от, – Віктор безпомічно розводить руками.

-      Та брешеш ти все, чортяка ти такий, – недовірливо простягнув Іванов. – Щоб лисиця і шапку схопила. Убий мене – не повірю.

-      Клянуся тобі, щира правда, – гарячкує Віктор. – Ти сам подумай, що це я, шапку спеціально десь викинув у таку холоднечу?

Довід переконливий.

-      Ну, раз людина клянеться – треба вірити, – здається Іванов. – Та й дійсно, чого б це йому шапку кидати.

Остаточно кінець сумнівам поклав Саганець.

-      Ой, хлопці, не сумнівайтесь. На охоті таке буває, шо мати рідна не повірить. От возьми мого Дуная. Ніхто ж не вірить, шо він карасі ловить. А ловить же, чортяка, ще й як ловить!