Меркель, Браунінг, Беретта: народження серійних боків

В*ячеслав Артеменко

Травень, 2017 рік

Якщо говорити про масове виробництво, то першою на ринок із серійним «боком» вийшла фірма «Брати Меркель» у 1924 році. Саме поняття «бок» (нім. Bock) було зареєстровано фірмою як її торговельна марка в 1931 р.

Підприємство Меркелей було сімейним: Гебхард розробляв загальні принципи нової зброї, Карл Пауль займався виробництвом, а Альберт Оскар продажем й адміністрацією. Основою для фірмового бокфлінта став патент, отриманий H. J. Hussey (Генрі Джозеф Хасси, ?–1918), але його подробиці авторові невідомі. Власне, для створення рушниці з вертикальним розташуванням блоку стволів Гебхард використовував рішення, прийняті в рушниці Гріннера з горизонтальним блоком стволів – знамените Facile Princeps (Treble Wedge-Fast Hammerless Gun, 1876). Верхнє скріплення на поперечний болт Гріннера вважалося тоді «одним із, якщо не найміцнішим». Для верхнього скріплення бокфлінта Гебхард обрав болт Густава Керстена – зброяра зі Страсбурга. Штучна рушниця-бокфлінт із її запиранням було виготовлено приблизно в 1906-му. Геніальність рішення Керстена полягає у використанні для верхнього скріплення двох болтів, ті мають бути циліндричними, щоб навантаження передавалися матеріалу болта рівномірно. У найдорожчій моделі «Меркель» (300) верхнє скріплення було доповнено запиранням Перде – насувною планкою на два підствольних гака. У дешевших моделях (200) підствольні гаки не мали вирізів під планку, вони просто входили в гнізда колодки, вирізані точно за їхнім розміром. Стволи виготовляли в технології деміблок: верхній – із вушками, нижній – із гаками. З'єднання стволів здійснювалося за допомогою виступів – на м'який припій (німецький патент 509779, жовтень 1930 р.). Самі Меркели називали свою систему бокфлінта «Енсон-Ділей».

Колодка «Меркель» хоча й висока – через подствольні гаки, виявилася стійкою проти аксіальних, радіальних і згинаючих сил, що виникають під час пострілу. Також вона не була важкою. Фірма виготовляла колодки й стволи начорно для багатьох німецьких зброярів. Ціни на німецькі бокфлінти середнього розбору були порівняно невисокими, так, модель 200 – виробництва «Зауер» або «Густлофф» обходилася в 280-285 рейхсмарок/67–68 доларів за тодішнім курсом (з ежекторами – 340-360 р. м./81 – 86 дол.). Уже по смерті Гебрахда (1933) зброю фірми «Меркель» було відзначено золотою медаллю Всесвітньої виставки в Парижі. Легко керовані й з хорошим балансом боки «Меркель» стали популярними як зброя для стендової стрільби. Зокрема з такої стріляв на траншейному стенді Kurt Schobel – бронзовий медаліст олімпіади в Берліні (1936).

Успіх «Меркель» імовірно стимулював бельгійську фірму «Фабрик Національ» у її рішенні почати серійне виробництво власного боку, чому передували драматичні події. 26-го листопада 1926 р. Джон Мойзес Браунінг помер від серцевого нападу в офісі свого сина Вела на «ФН» у Герсталі (Льєж). Смерть перервала роботу над його боком, яку великий зброяр почав ще в 1922 р. Браунінгу лишалося завершити інерційний односпусковий механізм, який доробив уже його син у 1933 р. Спочатку рушниця пішла у виробництво зі звичайним двоспусковим механизмом. Велу Браунінгу не вдалося зацікавити боком американських фірм і в 1928 р. він знову звернувся до «ФН», а продажі В 25 почалися в 1930/1931 р.р.

Джон Мойзес Браунінг створював свою рушницю як «доступну для середньої робочої людини, якщо та була готова заощаджувати заради неї». Ціна перших серійних В 25 становила $107,50/452 р.м. Конструкція не була простою, визначна людина, він ніколи не використовував одну деталь там, де міг використовувати дві-три (тому вони зазнавали меншого навантаження й виріб був довговічним…). Рушниця Браунінга складалася з 70 частин і вимагала 155 припасувань деталей уручну. Проте, це був серійний виріб машинної роботи, відносно масовий і доступний. Уважають, що до 1939 р. було зроблено приблизно 17000 одиниць В 25.

Браунінг також використовував запирання рамкою Перде на підствольні гаки: масивний задній (роздвоєний) – із вирізом під затвор і передній, який служив для обертання блоку стволів довкола суцільної поперечної осі в колодці. Таке рішення дозволяло робити нижній ствол разом із гаками – «деміблоком», верхній з'єднувався з ним за допомогою планок. Казенна частина стволів була вільною від верхніх скріплень, що суттєво полегшувало швидке перезаряджання, дещо утруднене в «Меркелі». Запірна планка й вирізи під неї в гаку були конічними. Зношування й розхитування запирання можна було компенсувати зміною планки – на дещо потовщену, також – зміною осі шарніра. Хоча на практиці зброярі (у США) під час ремонту зазвичай напаюють метал на вісь.

Комерційний і технічний успіх «Беретти» в 20 сторіччі забезпечили два видатні зброярі. Пʼєтро Беретта (1870–1958) очолив підприємство в 1903 р. У 1904 р. дизайнером фірми став Туліо Маренгоні (1881–1965), який прийшов на фабрику учнем ще в 1894 р. Першою його дизайнерською роботою став пістолет М 1915 – майбутній М 1934.

Беретта й Маренгоні практично відразу ж оцінили черговий, на жаль – останній винахід їхнього великого суперника – Джона Мойзеса Браунінга. Хоча родичі порівняли Маренгоні з «великим німецьким винахідником пістолет-кулемета й штурмового карабіна Хуго Шмайсером».

За всієї технологічності, В 25, як і «Меркель», залишалися «горизонталками, поставленими боком»… Для назви своєї рушниці Браунінг використовував визначення superposed (накладений один на другий), яке потім використають і італійці – sovrapposto. Але концепція італійської рушниці була іншою. У каталозі «Беретти» (1935 р.) йдеться: «Протягом останніх декількох років (рушниці) superpose з'явилися в Європі й досягли миттєвого успіху. Якщо ми розглянемо моделі, зроблені найвідомішими закордонними фабриками, ми побачимо, що багато роблем нашими попередниками не вирішено. Через бажання мати гарний затвор вони використовують гаки й планки під нижнім стволом, що робить колодку дуже високою, важкою й потворною. Другою невирішеною проблемою залишається розташування ежектора, коли для його розміщення підрізається ствол, що зменшує опірність і безпеку рушниці».

Джанна, внучка Туліо Марнегоні, розповідала, що її дід «був гордий запиранням бокфлінтів серії S 0. Запирання попередніх конструкцій було складним і витратним. Він усвідомив, що напруги під час пострілу поширюються більш горизонтально, ніж вертикально, і тому створив новий, дуже простий поперечний затвор, розміщений у верхній частині колодки. Він переконав співробітників і родину прийняти свою систему запирання, використавши просто мотузку, що фіксує стволи в ресивері. При цьому, щоб продемонструвати ідею, він вирішив вистрілити з рук, а не з верстата. На що Карло Беретта відповів йому: «Ти божевільний!». Однак рушниця виявилася безпечною і дизайн запирання було змінено».

Під час експериментів Туліо Марнегоні дійшов висновку, що сили, які утворюються при пострілі, не намагаються відірвати стволи від колодки (у вертикальному напрямку – діючи на розкриття), а «зганяють» їх докупи. Слід розуміти, що мова йде про колодку з відносно низьким – на рівні нижнього ствола, розміщенням шарніра й верхнім скріпленням. Власне, затвор Маренгоні не був «новим», це був модифікований – для більшої компактності, подвійний затвор Керстена. У ньому, замість болтів у проушини, були використані подвійні планки Перде для насування на виступи. Таке рішення, але з чотиригранними болтами, використовував Едвінсон Грін у рушницях «Перде» в 1923-1939 рр. Додатково для налягання блоку стволів служили трапецієподібні виступи на муфті-моноблок, що входили у вирізи на колодці. Самі виступи кріпилися до муфти болтами, і їх можна було замінити після появи шата.

Блок стволів обертався на цапфах. Це рішення було запозичено в Робертсона («Бос»), але про англійські боки ми розповімо окремо. Замки – голландівські, із заднім розташуванням пружин. Це був недорогий у роботі замок, розповсюджений серед зброярів. Колодку «першого італійського соврапосто» у каталозі «Беретти» описують як дуже компактну без нерівностей і з поверхнею (налягання) удвічі більшою, ніж «нормальна». Ежектори були розміщені в «моноблоці», що додатково зміцнювало блок стволів. Муфту-моноблок виготовляли зі сталі Victrix – хромо-нікеле-молібденової. Колодка S. O I було виготовлено з хромо-нікелевої сталі й загартовано. Стволи виготовляли зі сталі «Белер Антиніт Антикоро», що вважалася тоді найкращою у світі, також із круппівської «три кільця». Загалом рушниця складалася зі 100 деталей, зокрема затильника й антабки.

Рушниця «Беретта»-sovrapposto з'явилася на ринку в 1933/1934 рр. У каталозі 1935 р. зазначено, що конструкцію було запатентовано в 1934 р. Рушницю пропонували в трьох виконаннях: S(ovrapposto) 01, S 02, S 03 (до кінця 1950 рр. це був нуль а не буква «о»). Ціна моделі S O1 Super Caccia становила 2200 лір (офіційно 116 доларів – 1 долар – 19 лір, «туристичний» курс 1936 р. був 1 долар – 24,89 лір.), а моделі S 02 Super Caccia з багатшим гравіруванням – 2650 лір, офіційно 140 доларів. Тобто «Беретту» з повними замками можна було купити за ті ж $106,5 що й «Браунінг».

«Беретта», струнка, як «Бос» (саме Джон Робертсон розмістив шарніри по боках нижнього ствола), міцна, як «Меркель», стала першим справжнім боком, що випускається серійно. Станом на 1944 р. було зроблено приблизно 5,5 тис. рушниць цього модельного ряду. До 1970 р. випуск моделі S 01 становив понад 36 тис. од., до 1971 – понад 38 тис. одиниць.