Випадковий набій

Володимир Саратов

Березень, 2018 рік

Від дня того полювання минуло понад тридцять років. Як і більшість київських мисливців, ми діставалися тоді в заячі місця приміськими електричками або автобусами, а далі на своїх двох. У ті роки поля ночами вже «фарили», але значно менше, ніж зараз, і сліди зайців, та й самих вуханів, побачити на полюванні не було дивовижею.

Був останній тиждень листопада. З понеділка на вівторок усю ніч ішов сніг, і випало його майже на чверть (метра). Погода дуже гарна, у таку вдома мисливцеві не всидіти, от і домовилися ми. У суботу о 7.35 зустрілися на залізничному вокзалі: мій батько, друг батька – Леонід Олексійович, я й Тихін, мій приятель. Батькові того року виповнилося сімдесят; Леонід Олексійович був на шість років молодшим; а ми з Тишею до «сороковника» наближалися. Тихін мисливцем став тільки три роки тому й уже кілька разів на качок зі своїми з роботи їздив, а от на зайців ще не доводилося.

Сіли ми в електричку й о 7.50 поїхали на Фастів. Цікаво, щоб сьогодні нам на зайців вирушити, батькові довелося ще в понеділок піти в міське відділення УТМР, де він узяв направлення у районне відділення, а в середу з нашими мисливськими квитками поїхав у Фастів і… застав вихідний у місцевому УТМР. Повернувся ні з чим, поїхав знову в четвер. Узяв, нарешті, відстрільні картки, хоча жінка-секретар під час їх виписування все повторювала: «У нас і своїх мисливців у районі вистачає, а тут ще й ви…».

Їдемо, у вікна поглядаємо. Скрізь сніг лежить, дерева й кущі пришляхових лісопосадок у пухнатій білій бахромі – краса! Леонід Олексійович почав розповідати, як минулої суботи, перед цим снігом, його приятель із друзями на качиному полюванні були у Кийлові. Інших мисливців не було, а качка ввечері й уранці йшла валом, набили «по мішку» крижнів, чирків, а чернь навіть не стріляли…

За розмовами непомітно приїхали на затишну станцію Вишняки. Зійшли з електрички, ідемо через сосновий лісочок стежкою. Навколо все пухнатим снігом засипане – зимова казка скрізь. Назустріч вийшла селянка в стьобаній тілогрійці, картатою вовняною хусткою голова й плечі вкутані, за неї велика, пухнаста біла коза поважно виступає. На шиї в кози нашийник і від нього мотузочка завдовжки кілька сажнів по стежці тянеться – певно, кізка норовлива. «От, веду Білку в гості», – говорить, посміхаючись, кароока хазяйка. А мені подумалося: «Гарна зустріч – буде нам звір».

Минули сосник, виходимо до поля. Дістаємо із чохлів і складаємо рушниці. Ліворуч, кроків за триста темніють якісь кущики з деревами, батько пропонує нам із Тихоном зайти від поля й стати в них, а він із Леонідом Олексійовичем підуть з іншого боку й на нас поженуть. Відчувається, хочуть старші, щоб нам, молодим, пощастило. Ми з Тихоном зайшли в зарості й стали кроків за вісімдесят один від одного. Я став навпроти прогалини. Перед очима все в білому, а у вухах ніби вата – сніг усі звуки приглушає. Раптом десь за залізницею бухнуло два постріли, потім на нашому боці віддалік – три. Є в полях мисливці, і зайці, певно, є.

Воджу очима й раптом помічаю: попереду ліворуч щось промайнуло. Заєць! Голову з вухами над снігом видно й сіра спинка миготить. Серце моє так затокало, що й у вуха віддає. Рушницю плавно до плеча, стріляти приготувався. А заєць прямо на мене через прогалину не вийшов, повернув і пішов запорошеними кущами – стріляти мені було далеко. Тихін же зайця в заростях і не побачив. Ех, якби я став у кущах на краю прогалини… Батько, дізнавшись, як усе було, похитав головою:

- Звичайно, скраю кущів треба було тобі стояти. Звір відкритим місцем ніколи не піде. Лаз у нього – завжди по заростях, але не через хащі. Ех, дав ти маху!

Пішли ми далі по відкритому полю, тримаючи напрямок убік від невеликого села Слобідки. Куди не глянь – скрізь рівна біла гладь сніжного покриву. Пухнатий шар снігу на чверть метра. Рідко де над ним помітно яку-небудь стеблинку. Далеко за полем видно височину й лісок там темніє. На снігу заячі сліди трапляються й лисячий нариск протягнув рівно. Іду, перед собою й по боках дивлюся, тримаючи нашу лінію. Бачу, як попереду, кроків за двісті від мене, вухань піднявся й помчав прямо. Слідкую за ним, поки не зник він у білосніжній цілині. Знову все застигло без руху навколо. Тільки в білястім небі канюк-зимняк, житель далекої тундри, великими колами плавно над полем ходить, полівок виглядає. Обабіч самотній ворон до лісу пролетів мовчазно.

Перед височиною зʼявилася стрічка лозняків із невеликими вільхами. Там Стугна протікає, зовсім неширока й рівна як канава. Звідси кілометрів за чотири її початок. Зійшлися ми біля річки раду тримати. На кризі лунки темніють. Невже тут риба є? «Напевно, в'юнів підхватками ловили», – каже батько. Порадившись, вирішуємо, що ми з Тишею на той бік перейдемо, а батя з Леонідом Олексійовичем на цьому залишаться, і так разом підемо уздовж річкових заростей. Так і пішли, розтягнувши лінію. Я й Леонід Олексійович по заростях, Тихін і батько – сусідніми полями. Місце підходяще: трави, осока, купини, чагарник негустий. Пройшли вже кроків триста. Раптом ліворуч постріл, потім за хвилину ще: бах! бах! Бачу, батько поспішив уперед. Зупиняється й піднімає в руці зайця, показуючи нам. Вдало! Чекаємо, поки він зайця второчить, і йдемо далі, тримаючи лінію.

Серед купин ланцюжки мишачих слідів трапляються. Купини, порослі осокою, як у високих шапках, припорошені снігом. Раптом поперед мене метнувся звір. Я з рушницею стрепенувся. Серед купин мигнув рудий бік. Лисиця! Навскидку туди, на випередження – бах! Влучив, не влучив? Стою, очікуючи пострілів Тихона. Він завмер нерухомо, дивиться вперед. Потім махає рукою – пішли, мовляв, далі. Ех! Пішла «кумонька» – рудий комір забрала. Пройшли ми ще з півкілометра. Зарості кущів скінчилися, потягнулися голі купини з лисячим слідом. Ми скількись пройшли уздовж нього, але нічого не підняли. Зійшовшись разом, дивимося по боках. Далеко попереду троє мисливців ідуть полем. Лівіше невелика поросль із кривою вербою темніє.

- Давайте до верби підтягнемося, – пропонує батько, – там десь перекусимо й подивимося, куди нам далі йти.

Тут тільки я відчув, як сильно зголоднів. Прийшли ми до заростей, знайшли повалену осичку. На ній сидіння собі влаштували, підмостивши сухих бур'янів і рюкзаки. Тихін багаття організував. У Леоніда Олексійовича із собою бляшана банка-казанок була. Ми в ній чистого снігу розтопили й чай заварили. На мисливському привалі чай – перше діло. Сидимо, перекушуємо. Батя розповідає, як зайця взяв, що прорвався від Леоніда Олексійовича, потім – про різні випадки зі своїх полювань. У полі далеко постріли забахкали. Мисливці чи то вуханя десь підняли, чи то вже пообідали й салютують на полях.

Підкріпившись, ми вирушаємо в напрямку залізниці. Батько, подивившись розклад, сказав, що о 16.13 на станції Снетинка буде фастівська електричка. Добре б встигнути на неї, і в нас є ще три години світлого часу. Беруся нести батькового зайця, і ми виступаємо шеренгою.

Пройшли з кілометр. Бух, бух! – ударили поруч постріли. Котить удалину сіруватий колобок по білому полю. Це від Леоніда Олексійовича заєць піднявся, але далеченько. Підходимо до широкої полезахисної смуги, що перетинає наш шлях. Поперек до неї інша посадка простягнулася, уздовж неї засніжена ґрунтівка йде з нечіткими слідами трактора. Батько з Леонідом Олексійовичем вирішили загончик по посадці зробити, а нас із Тишею поставити на краю. Я залишаюся на місці, підійшовши до заростей, Тихін пішов далі вліво, щоб стати, де посадка закінчується, а старші полем стали заходити. Раптом чую, Тихін стріляє: раз, другий. Я в його бік голову повернув і бачу, як у сусідню посадку заєць побіг. Напевно, Тиша заходив на місце й зайця підняв.

Проходить із чверть години, приходять батько з дядьком Леонідом, запитують: «Хто стріляв»? Тихін розповідає: «Тільки став наприкінці посадки біля дерева, тут заєць: нешвидко скок, скок від вас. Я тільки рушниця до плеча підняв, а він – раз і сів стовпчиком на дорозі. Я добре вицілив і бух по ньому. Явно поцілив. А заєць підстрибнув і поскакав у сусідню посадку. Я по ньому навздогін другим бахнув, але він пішов у зарості».

Пішли ми до місця, де сидів на дорозі заєць. Там на снігу заячі сліди й добре видно, що шріт на них густо ліг, навіть жмут шерсті лежить, але крові немає. Ми втрьох пішли вперед на перехоплення й, розтягнувшись кроків на двісті, стали уздовж другої посадки, у яку пішов заєць. Коли ми стали, Тихін по заячому сліду рушив. Я уважно дивлюся в засніжену посадку, не проґавити б підранка. Минає хвилина й раптом крик Тихона: «Ось він! Тут»! Поспішаємо на голос. Підходимо. На боці лежить у снігу сірий із пухнатим білим низом русак, на носі кров'яна цятка. Уважно оглядаємо зайця.

- Ти куди його стріляв? – запитую Тишу.

- У лівий бік, – відповідає.

Дивимося. Бік чистий, але під пухом проглядається ніби забиття чи великий синець.

- Слухай, ти чим його стріляв, клейтухами? – весело звертається Леонід Олексійович до Тихона.

- Ні, двійкою, – відповідає той серйозно.

- Двійкою?... А покажи-но набої.

Тихін відкриває патронташ. Там дійсно на картонних клейтухах папкових гільз позначені номери 1 і 2.

- А це що? – запитую й витягаю набій із потертою, нечіткою цифрою. Схоже, дев'ятка, тому що внизу в неї збоку крапку видно, але виходить майже як 2. Батя дістає ножик і розкриває дробовий клейтух. У набої тьмяно поблискують дробинки розміром із просяне зерно.

- Дивися, – каже Тихону батько й відсипає на долоню трохи шроту. – Це ж «бекасинник»! Напевно, ти таким самим і по зайцю «жахнув», від того в зайця й синець на боці.

- А кров на носі? – зніяковіло запитує, зашарівшись, Тиша.

- Так це від внутрішнього крововиливу.

- Дивно. Схоже, у патронташ потрапила дев'ятка, що залишилася з літнього полювання, – повільно говорить Тихін.

- І, схоже, не одна, – каже батя.

Тихін починає торочити вуханя на рушничний погон. Батько показує йому, як потрібно натискати зайцеві на живіт, щоб його «збезводнити».

Підступають ранні сутінки листопадового дня. Тьмяніють блакитні сніги довколишніх полів. Повісивши рушниці на плечі, вирушаємо до станції, обговорюючи сьогоднішнє полювання й випадок, що подарував Тихону його першого зайця.