Блуд

В. Лютий-Морозов

Березень, 2018 рік

Очевидно, не знайдеться серед мисливців або рибалок таких, хто на своєму віку, перебуваючи в тайзі на полюванні або риболовлі в незнайомій місцевості, жодного разу не блудив. Блуд для тайговика – лихо, від якого не застрахований ніхто. Не дай боже, якщо когось спіткає така доля, і він опиниться в лісі без їжі, теплого одягу, сірників… Тільки самовладання, тверезий розум, спритність, а то й щасливий випадок дадуть можливість вийти з таких обставин.

У ті роки я жив у степовому краї, був молодим, самовпевненим, мав славу запеклого польовика, маючи свій послужний список, а от відвідати глухарине токування, почути пісню мошника, про що із захватом розповідали тайгові мисливці, – не доводилося. Думки про глухаря, як якась мара, переслідували мене, і, здавалося, не збутися мрії. Але допоміг випадок – зустріч із однокашником, який перебрався жити в лісистий район. Він і познайомив мене зі своїм родичем Тихоном, який багато років займався полюванням на звіра, добував глухарів, але через вік рушницю вже закинув і в ліс не ходив.

Пам'ятаю той день, коли сидів у столярці Тихона, роздивлявся нехитрий виробничий скарб – розвішані на стінах поздовжні, поперечні пилки, стамески, рейсмуси, долота. І в майстерні, і в рубаному добротному будинку мисливця були порядок, чистота, надійність. Усе підігнано, надійно закріплено, кожна річ – на своєму місці. Тихін виготовляв плетіння для парникових рам. Сучкуваті, сирі соснові бруски погано подавалися рубанку, але Тихона це, схоже, не бентежило. Не поспішаючи, звільняв він загостреним клинцем основу рубанка, потім клав його на верстат, хвилину-другу про щось думав, гладив надщерблену гострим лезом рубанка плішину.

 -А може, і нема токовища… Чого рахувати загублених?.. – говорив він ніби знехотя, – позаминулого року хтось міських навів, приїхали на дорогих машинах, усіх і вибили. Про токовище мало хто знав… Молодим нині не до полювання – гроші очі засліпили.

Але от Тихін почав згадувати про «охотницькі» справи, свою молодість, і виразніше стало мінятися його обличчя: безбарвні очі темніли, наповнювалися молодецтвом, і я вже вірив у небезнадійність своєї затії.

 - Глухар – птах сторожкий, усе далі від людського ока, узяти його не кожному дадено, – наставляв Тихін. – Ідеш по першому разу на токовище, зрозуміти треба – під яку пісню його скрадати. Коли клацає – стій на місці, не ворушися, перевіряє він тебе. Бестія хитра… Іноді раз клацне й завмре, значить, слухає, чи немає поруч кого, потім давай клацати швидше, потім як сорока защебече… А коли скиркає, у раж входить, тільки в цю хвилину хоч із гармати стріляй, нічого, шельма, не чує. От вона, пристрасть, що робить, га! Отут уже ґав не лови… Два-три кроки й завмри, ну а якщо не врахував, проскочив, шумнув… Махне крилами, тільки й бачили його. Стріляти знову ж… під пісню, під токування… Це як правило.

Наступного дня, коли знову в розмові повіяло прохолодою, мій співрозмовник зненацька тихо, ніче в столярці, окрім нас, був ще хтось, промовив:

-Збирайся, завтра з обіду й підемо на підслух, тут… неподалік.

Моя мрія – почути токування мошника, схоже, збувалася. Ми йшли по лісу. Робили привали. Балувалися чайком. Весна щосили господарювала й у цьому лісовому куточку, загубленому від людських очей. Сніг зійшов, лише на затемнених від сонця схилах ярів пухкі снігові диски обрамляли стовбури ялин, смерек, утворивши лійки, наповнені поталою водою. Залишки брудного, колючого снігу танули на сонці в заростях чагарнику, у низинах. На узвишшях, прошитих променями сонця таловинах, крізь щільну підстилку із сухого листя, тьмяної трави вже пробивалися тонкі зелені стеблинки. Довгі, покручені тіні дерев тікали в лісові прогалини. До дзюркотіння струмка, звідкись знизу, де тривала гра світла й тіней, додавався натруджений шум води, перегукувалися пташині голоси – радісні, пустотливі, настирні. На відстані, на верхівці сухої деревини, стукав «відбійним молотком» дятел-жовна. Було вогко, пахло поталою водою.

Після короткого перепочинку, не поспішаючи, поки не розімнуться затерплі ноги, знову пробиралися через густо зарослий ліс. Незабаром пройшли через гар із підрослим подростом, піднялися на невисокий насип, устелений густою збитою травою, чоботи уткнулися в почорнілі від іржі, ледь помітні рейки, сховані тієї ж рудою травою, – старою вузькоколійкою. Насип, повертаючись, тягнувся до краю лісу, Тихін не звернув на неї уваги. На узліссі, недалеко від болота мій поводир нахилився, уважно оглядаючи зволожену землю, на ній хрестоподібний слід птаха перетинав інший. Сонце вже опустилося над лісовими гривами. Два вальдшнепи з невеликим інтервалом один за одним м'яко спланували з висоти соснових маківок у прогал. Раптом Тихін зупинився на півкроці, зірвав із голови шапку, приклав її до вуха:

- Ти чув?.. Прилетів! – Тихін завмер, увесь напружився. – А зараз?.. Як не напружувався я, окрім сплесків води, почув лише посвист якоїсь пташини. Минула хвилина-друга. Нарешті, донеслися віддалені удари крил, серце моє застукало. Старий насунув на голову шапку, полегшено видихнув повітря з грудей і тихо промовив: «Ну, слава богу, збереглося токовище!». Потім нервово заметушився, начебто чимось наляканий, скоромовкою проговорив:

-Усе, усе, додому, нема чого тут робити. За два дні прийдемо.

Майже всю дорогу додому Тихін мовчав.

У томливому очікуванні минуло два дні, після яких чекало на мене розчарування. Іти на токовище мій поводир навідріз відмовився, пославшись на погане здоров'я. Вигляд у нього дійсно був поганенький.

-Ось тут, уразі чого, глянь, я позначив… – і простягнув мені складений удвічі листок зошита. Я машинально поклав його в кишеню, хотів сказати, що токовища за великим рахунком і не бачив, але тут облччя Тихона перекосилося від болю й мені довелося попрощатися.

«Та нічого, ми й самі з розумом, тим більше, до походу на токовище все готове, як у тайговика», – подумав я, і вже вирішував, у який час краще вийти.

Узбіччя не заважало ходу. Тривожно ворушилася думка – не прогледіти б зазначену Тихоном, розщеплену блискавкою, сосну. Немов однорукий вартовий висунулася вона вперед від свого оточення на край згірку. Від сосни під кутом приблизно сорок п'ять градусів потрібно було повернути вправо, до річки. Дорога тяглася уздовж річки, потрібно було пройти кілометрів десять до вирубки і добрячий гак пройтися нею, потім повернути ліворуч. Чи дійду? А якщо дійду – чи встигну? Сумніви ці відразу відкинув.

І думалося мені, що маю все, аби повернутися з полювання з довгоочікуваним, важким трофеєм. Такі думки полегшують важкий рюкзак із рушницею. «От ти скажи, якщо погода того… Дощ із ночі почнеться, де токовище шукатимеш, га?» – чую слова, якими провокаційно екзаменував мене Тихон, і відчуваю посмішку на своєму обличчя. На небі так само слабко мерехтить світло, густі крони хвойних дерев закривають його, залишаючи ледь помітні вікна. Темрява посилюється. Якісь незрозумілі шерехи, уривчасті, голосні звуки змушують здригатися, зупинятися, напружувати слух, і я відчуваю, як тіло моє охоплює тремтіння, пальці напружено стискають ложу рушниці. Але варто зупинитися, напружити слух, як шум зникає. Іноді, здається, що хтось іде слідом, начебто чую чиїсь бахіли, що м'яко ступають по підмороженій землі, немов скрадаються за мною. «Здалося», – щоразу заспокоюю себе. А от під час пошуку токовища почувався як у своїй тарілці – поруч був Тихін. Він ішов, здавалося, неквапливою ходою, я ж постійно натикався на оголене коріння дерев, ледь встигав за своїм поводирем. Коли відстань збільшувалася, він зупинявся, чекаючи на мене, ми обоє важко дихали.

…Зірки згасли, ніч відступила, на зміцнілому тлі висвітленого неба рельєфно відбивалися голки ялинових гілок, а разом із ніччю відступили мої жахливі видіння. Повернув із просіки, увійшов у ліс. Стежка вела вбік, прикинувши, я звернув і йшов тепер навмання, дорогу часто перепиняли повалені дерева, які треба було обходити і яких учора я, здавалося, не помічав. Кілька разів залазив у непролазні кущі, сухі, колючі гілки рвали одяг, чіпко тримаючи у своїх обіймах, доводилося задкувати і знову шукати вільний прохід.

Двічі чуфикнув тетерук і замовк. За моїми підрахунками, глухарине токовище вже мало б нагадати хоч чимось про себе, але як я не вслухувався, ні клацання, ні токування лісового птаха не чув, і все частіше подумував про привал. Десь там, за триста метрів від токовища, під ялиною, лежав ялиновий лапник, нарубаний турботливим поводирем Тихоном. «Стомишся за ніч, буде, де відпочити». Давно мучила думка про те, що заблудився й що вже не до глухарів – аби живим вибратися, але постійно гнав її геть і все сподівався, от-от лісовий співак дасть про себе знати. Весняний день уже вступив у свої права, на різні голоси співали птаха, потворними, безформними купами, підминаючи одна одну, нашаровувалися хмари, оголюючи рвані сині просвіти. Кілька жирних крапель дощу впали на землю. Під ногами забулькало, я вийшов до болотини, вона розмерзлася й видавала солодкуватий запах.

Витягнув із кишені Тихонову «карту», покрутив її в руках, вишукуючи в карлючках, де вирубка, де ріка, де лінія вузькоколійки… На листку шкільного зошита все було компактно, просто й зрозуміло. Про болото Тихін нагадував, що в напрямку від просіки буде воно осторонь, праворуч. Чому ж тоді болото тягнеться з лівого боку? Тривогою, недобрим передчуттям наповнилася свідомість. Сумнівів уже не було – я блукав. Намагався за кронами дерев, моховитими стовбурами дерев відшукати, де північ, де південь. Але плутався у своїх припущеннях. Потім дав волю емоціям: лаяв себе як останнього роззяву, що в жодному разі не можна робити в такі моменти.

Відпочив, заспокоївся й, зібравшись із думками, пішов уздовж болота, уважаючи, що рано чи пізно стежка виведе до просіки. Під ногами огидно чавкало. Із кожною хвилиною йшов усе повільніше, усвідомлюючи, що наближається ніч, і проводити її доведеться в лісі. У мене було все необхідне: сокира, спальник, запас їжі, щоб зустріти її гідно.

Назбирав смоляка, заготовив дрова, біля вивернутої сосни розвів багаття, нарубав лапника, розімлівши біля вогню, притулився до окоренка й… Текнув мошник?! Здалося?.. Та ні! От ще раз, знову… Клацання голосніше, чіткіше повторилося, зненацька перейшло в шипіння. Я не вірив своїм вухам. Десь поруч лісовий велетень токував пісню, як віртуозний вокаліст, переходячи з однієї октави на іншу. Не витримали копалухи палкого співу, відгукнулися, залопотів на відстані крилами. Півень зненацька завмер. Чи, може, запідозрив недобре? Минула хвилина й мошник знову нагадав про себе теканням, різко перервавши в тому місці, де переходив спів у друге коліно. Але не засвиркав, лише текнув ще раз і завмер…

Я бачив себе з боку: як обережно вдивлявся в соснові крони, як, нарешті, постав переді мною на зігнутій униз гілці старого дерева весь чорний до коричневого глухар. От він повернувся до стовбура, розпустивши віялом хвіст, злегка піднявши крила, від сосни донісся тріск. Витягнувши надуту повернуту шию, мошник закинув угору голову, трясучи бородою й грудьми. На кілька хвилин затяглася перемовчка, і знову над лісом полилося токування. Палке глухарине «чичивря-чичивря-чичивря» заповнило все навколо. Не відриваючи погляду від красеня-співуна, гарячково нишпорив я рукою, шукаючи рушницю. Лопотіння тугих крил вивело мене із сонного заціпеніння, чорна тінь птаха зникла в підрості соснику.

Я відразу прокинувся. Бездумно водив очима по стовбурах і гілках дерев, прислухаючись до шуму лісу, не розуміючи, де я, що зі мною? Від холоду тремтіло тіло. У багаття слабко димілося вугілля. Нарешті, пам'ять повернулася, наповнюючи свідомість важкою досадою від того, що салося. Я був бранцем лісу. Потрібно було знову йти й шукати просіку, гирло річки. І я йшов.

Дорога повела вгору, на крутий погорб, де вдалині росла самотня сосна з густою, побурілою від сонця й вітру кроною. Осінила думка, що треба піднятися на дерево й роздивитися. Нижні гілки сосни зависоко звисали над землею. Скинув рюкзак, рушницю, зняв куртку, притягнув колоду. Приставивши її до сосни, почав обережно, потроху дертися вгору, кілька разів зривався, але, зрештою, ухопився за товсту гілку. Насилу піднімався вище й вище. Стало легше, коли крізь верхівки дерев на пологості побачив звивисту жовту дорогу, ледь видимі свинцеві вигини річки, а далеко на сході – висвітлене поглиблення просіки.

На серці відлягло, приплив нових сил захлиснув мене. Неспішно оглянув усе довкола, прикидаючи, як найближче пройти до просіки. Я розумів, що треба вийти до неї й усе стане на свої місця, десь там, за кілька метрів – річка. Швидко зібрався й рушив праворуч, ще кілька кілометрів залишив позаду. Тривала друга доба моїх блукань по лісу, утома знову давала про себе знати, ноги гуділи, зробилися ватяними. Вирішив перепочити, послабив тугий вузол рюкзака, дістав термос, на денці якого ще залишалася трохи холодного чаю.

Погода зненацька змінилася. Важкі сірі хмари, гнані з передгір'їв, нависли над лісом, у небі закрутили перші сніжинки. Вітер, завихрюючись, ніс їх у крони модрин, сосен, розкидав по відкритих ділянках у тьмяну траву. Повільно просуваючись уперед, повертався назад, удивлявся в засніжений ліс. Сніг ішов недовго, небо просвітліло, зненацька визирнуло сонце.

Пройшов ще кілька кілометрів. Дивився крізь дерева в чорноту, боячись, що це марево, і не помилитися б укотре, але все-таки побачив у прогалі чорну смугу дороги, а за кілька хвилин, не вірячи самому собі, почув віддалений шум автомобіля.

Я вийшов на трасу, перейшов через міст. Повз проїхала вантажівка, потім автобус із людьми, крізь вікна було видно, як вони про щось весело говорили, їм не було діла до мене, змученого, що ледь рухався по узбіччю з рюкзаком і рушницею за плечима. Я не знав, що це за міст, як називається село чи районне містечко, чиї будинки стирчали коробками на височині. Я навіть не додумався, що треба підняти руку, зупинити автобус, розпитати, де я?

Якби мені сказали в ту хвилину, що протягом двох діб я виходив не один десяток кілометрів, немов звір, блукаючи по колу, ледь не переходячи власні сліди, нізащо не повірив би. Землю нагріло денне весняне сонце. Люди, дерева, птахи, хмари раділи пробудженню нового життя. А від мене усе далі віддалялося токовище, розташоване в глибині Чариського лісу з глухарями, що співали на ньому.

Відтоді минуло багато років. Так і не вдалося мені побувати на глухариному токовищі. Останнім часом усе частіше згадую старого тайговика. Тихоне, Тихоне, на якому сільському цвинтарі спочивають твої кості.