Полювання на куниць в Україні

Володимир Нижник

Березень, 2017 рік

Зізнаюся, як ніколи довго підбирав заголовок до статті й жоден мені так і не сподобався, тому що в повній мірі не відбивав суті того напівпідпільного дійства, яке в нас обізвали «полюванням на куницю».

Робіть висновки самі, при обсягах добування обох видів куниць (лісової і кам'яної) понад 10 тисяч особин (це найскромніші припущення) офіційна статистика останні роки показує цифру не більше 500 голів. Тобто, на найскромнішими припущеннями, незаконне добування куниць в Україні перевищує законне більше ніж у 20 разів! При таких показниках язик не повертається називати полювання на куниць правильним. Надалі я ще повернуся до цих цифр і на основі тих убогих офіційних даних і власних спостережень, які ми маємо, спробую показати реальний стан справ – ще більш безрадісний. Чому безрадісний? Це ненормально, коли галузь значну частину продукції отримує в тіні. А коли виробництво тіньової продукції в кілька разів перевищує результати законного полювання, то це прямий шлях до катастрофи. Власне кажучи, що ми й маємо на сьогоднішній день.

А що ж з полюванням на куниць, чому по цьому виду справи йдуть гірше від інших, чи є в цій проблемі своя специфіка? Чому один з найцінніших мисливських видів виявився на узбіччі, не потрібний державі і законослухняним мисливцям, при цьому таким довгоочікуваним і цінним об'єктом для браконьєрів? Причин тому декілька, у тому числі досить специфічні, властиві всім промисловим хутровим видам. Адже в такому ж глибокому ауті в нас і полювання на бобра, борсука, ондатру, трохи кращі справи з байбаком. Чому? Почну здалеку.

З полюванням на куницю мені пощастило, і мій дід, і батько працювали в мисливському господарстві, а тому заготовляли хутра, в тому числі спеціалізувалися на добуванні куниць. Мисливці старшого покоління пам'ятають часи, коли лайки в Україні були в немилості, на батьківщині моїх предків, у сільській місцевості, де мені довелось починати свою мисливську біографію, лайок я взагалі не пригадую ні в кого. З цієї причини на куниць ми полювали троплінням по свіжій пороші. Були в нас жорсткошерсті фокстер'єри, що розуміють запах куниці й не байдужі до неї, але назвати їхню роботу повноцінною, порівнянною з роботою лайок по куниці, звісно, не можна, якщо й допомагали нам фокси, то лише на останніх стадіях, коли місце днювання звірка було вже визначене мисливцем за слідами.

Слід особливо відзначити специфіку полювання на куниць троплінням по пороші. На початкових етапах вона має багато спільного з полюванням на вовка. Бажано, щоб сніг перестав іти напередодні вдень, а краще – трохи за опівніч, але не вранці, так, щоб куниця залишила хоча б кілометр свіжого сліду. Зранку, по свіжій пороші розсікаємо угіддя в місцях, де традиційно жили куниці. На відміну від вовка, куниця значні відстані проходить по гілках дерев, часом не залишаючи слідів навіть на лісових дорогах. А тому знайти свіжий куничний слід на землі досить проблематично, та якщо ви його й знайшли, це не означає, що до кінця дня ви його розкрутите, і вийдете на місце денного лежання. Повторюся, лайок у нас не було, а фокси при троплінні тільки заважали. Трохи простіше було розкручувати сліди кам'яних куниць, що лягали на днювання по селах, у занедбаних сільських будівлях, фермах, невеликих перелісках, там, де не змикаються суцільно крони дерев, і сліди можна обрізати по невеликому колу до 100 метрів, а на хуторах ще простіше. Та не поспішайте, це тільки зручність обрізати сліди, в них ще треба зуміти розібратися. Куниця – не заєць, перед заходом на лежання спеціально сдвійок і знижок не робить, та це аж ніяк не означає, що по слідах місце її денного лежання так легко знайти. Перевага тропління куниці (перед вовком чи зайцем) у тому, що вона не полохлива. Це вовка тільки-но підшумів – і він уже на ногах, і полювання зірване. А з куницею, якщо ти помилився, десь проморгав перехід, можна зробити ще коло, не впевнений, зроби менше коло, або навпаки – обійди по великому колу, по чистині, щоб унеможливти будь-яку помилку. Навіть якщо пройти за 5 метрів від її денного сховку, вона не зірветься бігти. Найчастіше місцем днювання є купа хмизу або зрізаних сосонок після санітарних рубок, зібрані, але не забрані купи дров, дупла старих дерев, порожнини у величезних пнях і корчах, великі гнізда птахів (частіше воронячих). Кам'яні куниці, крім того, залягають на днювання в житлових і занедбаних будинках,  сараях та інших будівлях. Наскільки куниця кам'яна адаптована до людини й легко сусідить з нею, свідчить такий випадок.

Якось у лютому 1980 р. у Макарівському р-ні (Київська обл.) виїхали з батьком на куниць. Об'їхали невеликий хутір, від балки через дорогу на хутір свіжий слід. Батько обійшов кілька дворів і визначив – куниця по верху високого дерев'яного паркану підійшла до кута будинку й стрибнула під дах. Щойнопобудований цегляний житловий будинок, під металевим дахом, доглянуте подвір'я, жодної розваленої дерев'яної будівлі, що є звичними для днювання білодушки, усі додаткові будівлі цегляні. На подвір'ї кілька людей колють кабана. Загалом – абсолютно нестандартне місце для куниці. Якби не чіткий слід до паркану й збитий сніг з нього, нізащо не морочилися б з нею. Батько заходить на подвір'я з проханням до хазяїв куницю з горища вигнати, а на вулиці ми вже з нею розберемося. Хазяїн здивувався, спочатку не повірив, але, розуміючи, якої шкоди може завдати куниця селянському господарству, де утримуються кури й качки, дозволив мені з фокстер'єром залізти на горище, куди вів слід. Чесно кажучи, виглядали ми дурнувато, я до останнього сумнівався, але батько був для мене незаперечним авторитетом. Коли я підняв на горище фокса, усі сумніви зникли, він наче здурів. Куниця була там явно не перший раз і знаходилася на той момент. По горищу, захаращеному старим мотлохом, почалися справжні перегони. Без фокса я один її не викурив би. Тільки хвилин через 15 на вулиці пролунав постріл, а Мурат заспокоївся. Ясно – з горища треба злазити. Батько тільки поранив куницю, та через годину ми її дібрали в балці, зняли з дерева. Хазяїн, у якого ми викурили куницю, не вірив до останньої хвилини, поки йому не показали добуту кам'яну куницю. На подяку він нам навіть свіжини дав, та все одно не переставав дивуватися.

Та ця історія трапилася все-таки в невеликому селі. А от вам ще крутіше, мій хороший знайомий мисливець із Броварів, уже за нових часів, маючи лайку, що працює по куниці, добував їх біля залізничних складів і господарських будівель практично в центрі Броварів! Скільки ми не добували куниць, усі полювання чимось відрізнялися, у кожного була своя особливість, усе залишилися в пам'яті. Та всі вони були складними, навіть якщо й нетривалими. У середньому ми виїжджали на куниць 8-10 разів на рік, добували 3-4 звірка за сезон, і тільки один раз (4 січня 1983 року) за один день ми добули 2 куниці (одну лісову й одну камʼянку). Я їздив на такі полювання й з охотою, але без задоволення. Чому без задоволення? А яка радість для хлопця проїздити цілий день на машині, тупо приклеївшись чолом до бічного скла й до болю, до галюцинацій видивлятися на узбіччі такий довгоочікуваний свіжий слід, а потім повертатися додому, навіть не опустивши чоботи в сніг. Або ще гірше, проходити цілий день засніженими угіддями, раз у раз зустрічати свіжі заячі сліди, з надією дивитися на батька, мовляв, давай, батьку, на півгодинки відірвемося, заберемо цього зайчика й повернемося до наших куниць. Однак ні, вийшли на куницю, ніяких осликів, був час – були зайці, зайці завжди будуть. І зайці справді тоді були. Так проходимо цілий день, намотаємо 10-15 км по засніжених лісах, балках і перелісках і жодного, вартого уваги, куничного сліду.

Та це хоч і невдалий, однак не найгірший варіант. Значно гірше знайти слід і розкрутити його під кінець дня. Стомлені, голодні, упрілі, а куниця влаштувалася на днювання під купою зрізаних сосонок, але купка така, що її не менше години перекидати, щоб до куниці добратися. А ще веселіша робота, коли куниця залягла під підлогою старої розваленої хати. Батько допомагав прибирати хмиз або розбирати підлогу тільки на першому етапі, коли куниця сиділа ще міцно. У міру наближення до неї зростала ймовірність її втечі, а це секунди, і батько брав рушницю й ставав на зручну для стріляння позицію. Мені залишалося найголовніше, дотиснути звірка, змусити тікати. Зрозуміло, на кінцевому етапі куниця більше стежила за мною, і підривалася саме в той момент, коли я що-небудь ламав, перекидав або тягнув, загалом, момент підриву й втечі звірка я, як правило, не бачив. Постріл. Озираюся, куниця або бита звивається клубком, або її хвіст миготить уже метрів за 30-50 – промазав батько. Промах – не біда, зазвичай через півгодини-годину ми її знову знаходили, як правило, на верхівці дерева, у зручному для стріляння місці. А якщо фокстер'єр з нами – ще простіше, він не давав далеко втекти, уже метрів через 100-150 заганяв куницю на дерево. Залишалося тільки вибрати правильний момент і вистрілити так, щоб якнайменше побити шротом шкурку. Що тут складного? Ой, не поспішайте, пам'ятаю один курйозний випадок.

Протропили й знайшли кам'яну куницю на старій, величезній, напівсухій вербі, залягла у воронячому гнізді. Пошуміли, постукали по дереву, куниця вискочила й піднялася ще вище, майже на верхівку дерева. Батько вибрав момент, вистрілив, начебто вдало – по голові. Куниця перекинулася й покотилася по товстій гілляці, і прямо в розсоху гілок, там і застрягла. Лізти на слизьке дерево, на якому перші п'ять метрів жодного сучка, в зимовому одязі й слизьких калошах – божевілля. Гепнуся з висоти – кісток не зберу. Трясти вербу? Та я її навіть обхопити не можу. Спробувати збити куницю другим пострілом, так ми її в порох шротом розіб'ємо. Перебити пострілом гілку нижче під куницею, то ця гілка сантиметрів 15 у діаметрі, для такої процедури не менш 15-20 набоїв треба, до того ж кульових або картечі, яких у нас не було. Кинути добутого звірка на дереві – варварство. Намагалися ми збити її сніжками – не вийшло. Вихід знайшли – йдемо в найближче село по дворучну пилку, в ті часи бензопили по хуторах не часто зустрічалися, та й хто б нам бензопилу дав. Поки батько ходив по пилку, я змерз, потім пиляв – упрів, після всього, поки повернулися додому, мій стан був гірше нікуди. Загалом, покарала нас та куниця по повній програмі.

Ви скажете, що полювати на куниць без робочого собаки – це колосальна праця й такий само примітивізм, як полювати на фазана «самотопом» без лягавого. Згодний, але це і є найвищий ступінь професіоналізму роботи по сліду звіра. Ні тоді, ні після мені вже не доводилося зустрічати таких спеців по куниці, що добувають цього звірка без жодних собак і капканів, як це робили мої батько й дід. Ні, звичайно, такі специ в Україні є й сьогодні, але вони не афішують свій промисел, тим більше не навчають чужих. Усі, хто полюють по куниці (будь-яким способом) – мисливці потайливі, може, ще й тому, що в переважній більшості випадків цей промисел проводиться з порушенням існуючих правил полювання, тобто незаконно. Зізнаюся, не були винятком і ми з батьком, просто тоді я цього не розумів.

Тоді чому з такою охотою я їздив на цю каторжну працю? Шкурки всіх добутих куниць, як і більшість лисячих, батько віддавав мені. Наприкінці 70-х – початку 80-х на базарі (а в магазинах їх вдень з вогнем не знайдеш) вичинена шкурка кам'яної куниці коштувала 100-120 рублів, а лісової куниці ще більше, оскільки нашому небалуваному покупцеві вона була схожа на соболя. Більш-менш вичиняти хутро (з алюмокалієвими галунами і кислотою) батько навчив мене вже в 15 років. Продукція моїм клієнтам подобалася й носилася нормально, а тому клієнти були в мене постійні. Нагадую, що в згадані часи середня зарплатня інженера була 120-140 рублів, а я, студент, отримував за сезон полювання 2-3 куничних і 3-5 лисячих шкурок. Загалом, шкурний інтерес штовхав мене в зимовий ліс, так і присадив мене батько на цей наркотик, на цю важку працю під назвою – полювання на куницю.

З тугою, ностальгією й глибокою повагою до батька згадую ту школу й ті полювання. Сьогодні усвідомлюю, саме на куницях батько вчив мене читати, ні, навіть не читати, а працювати по сліду звіра. З трагічним відходом батька я практично залишив це полювання, немає компаньйона, такого ж захопленого фанатика, який розуміється на цьому, здатен розкрутити сліди, а потім викурити куницю з лежання. А полювати на куницю з-під чужої лайки не те, це зовсім інше, певною мірою чуже для мене полювання, з іншим розподілом ролей між людьми й собаками. Полювання на куниць із лайками я визнаю й поважаю, неодноразово запрошували мене на нього, а тому з повною відповідальністю заявляю: полювання на куницю будь-яким способом – це швидше важкий промисел, доступний тільки людям захопленим, наполегливим, спостережливим, відданим цій справі, які розуміють і поважають хитрого звірка. І, звичайно, це полювання розраховано на одного, максимум двох мисливців, воно нецікаве й невидовищне для більшості.

Справді, як колись, так і сьогодні обидва види куниць добуваються й попутно, на інших полюваннях, і випадково – наполегливими новачками. За останні 20 сезонів і я добув 5 чи 6 куниць абсолютно випадково, здебільшого на колективних полюваннях по інших видах, і навіть з-під гончаків. Це приблизно так само, як у листопаді вийти на полювання на зайця, і випадково відстріляти селезня на якій-небудь вільній від криги канаві, що трапляється нерідко. Однак повноцінне, цілеспрямоване полювання на куницю, з огляду на вище перераховані, а також інші фактори, для 99% українських мисливців недоступне. Повторюся, на моє переконання, воно невидовищне, трудомістке, вимагає від мисливця значних навичок, висококласних собак, і ще, і ще. Це швидше промисел, ніж спортивне полювання в нинішньому його розумінні.

Після всього сказаного в наших читачів виникає природне запитанння: якщо куниці лісова й кам'яна такі специфічні мисливські види, що повноцінне полювання на них практично недоступне нашим мисливцям, чого за них переживати, навіщо щось змінювати? Нехай усе йде своїм звичаєм…

Куниці лісова й кам'яна – найцінніші мисливські види, найважливіший ресурс мисливської галузі, їхні шкурки, як в давні часи, так і сьогодні є еквівалентом найтвердішої валюти й цінуються в найрозвиненіших країнах. Обидва види куниць, як лисиця або вовк, у наших мисливських реаліях практично невиводні, навіть за нинішніх умов поголовного й цілорічного браконьєрства. Цей швидко відновлюваний природний ресурс має служити українському народу й радувати наших мисливців, а не тільки браконьєрів, перекупників і підпільних цеховиків. Як це зробити – у подальших статтях.