У Гірському Алтаї

В. Лютий-Морозов

Березень, 2017 рік

Давно не був на своїй малій Батьківщині. Збирався, але щоразу зʼявлялися невідкладні справи, проблеми й поїздка відкладалася. А тієї осені, дослухавшись до зболеної душі, твердо вирішив – їду. Купив квиток, зібрав сумку з гостинцями, у рюкзак поклав мисливський одяг – з надією побувати в Гірському Алтаї.

У гостях як у гостях. Перш за все – на цвинтар, зустрічі з родичами, застілля, два дні брат щедро пригощав на дачі власноруч вирощеним виноградом (і не тільки). Здавалося, солодшого й у Криму не їв. Парилися в справжній російській лазні.

Нарешті, вирвався в Гірський. Племінник уночі відвіз на автовокзал, до Артибаша без черги взяв квиток, автобус від'їхав від платформи. Не сиділося в м'якому кріслі, поглядав у напівтемні вікна, намагаючись в обрисах будинків побачити щось знайоме, що вивітрилося з пам'яті. Пролітали незнайомі квартали з бетону й скла, освітлені неоновими вогнями реклами. І тільки перед мостом через Об замигтіли похилі брусовані хатки старого Барнаула.

Після Горно-Алтайська – чотири години трясіння дорожнім серпантином і я на місці, в Артибаші.

Ходжу по селищу в пошуках товариства мисливців. Хтось направив в Іогач, там, мовляв, знаходяться. На мосту милувався красою, кедрачами, що ростуть на хребтах. А внизу шумів стрімкий потік, що ніс свої кришталево чисті води з Телецького озера. Зайшов в одне приміщення, друге, та все марно. Виручила молода жінка: «Можу дати вам телефон Невєрова, мисливствознавець він у них…».

- Я взагалі-то їду, – відповів у трубці приємний, привітний голос на мої плутані пояснення, – добре, приходьте, – і назвав адресу. Хвилин через сорок я сидів на кухні в домі Анатолія Невєрова, де й познайомився з держінспектором Сергієм Зарковим. Стала зрозуміла причина термінового від'їзду, з вечора був запланований рейд.

Тут же від Невєрова почув про товариство мисливців і рибалок – Телецьке, на зразок нашої утмрівської первинної організації. Нараховує воно 300 тис. гектарів тайгового лісу. Територія розділена на 82 промислові ділянки, від тисячі до шести тисячі гектарів, які строго закріплені за конкретним мисливцем. Після 15 жовтня початок хутрового сезону, ніхто не має права сюди заходити. Є й загальні угіддя (22 тис. га), там можуть полювати всі цілий рік, і шість відтворювальних ділянок, де полювання заборонене. Товариство нараховує трохи більше 100 осіб, членські внески за рік становлять 3 тисячі рублів, мені сума здалася чималою.

-Ну, це як поглянути, – розвіює мої сумніви Анатолій. - Пенсіонери внески не платять. За ліцензію на рябчика, скажімо, в Кемеровській області треба платити, у нас – безкоштовно. На зайця, лисицю, нірку, качку – також безкоштовно. Ліцензії на соболя (держціна) 120 рублів, марала 1500 рублів, членам товариства віддаються за державними цінами. Приходять до нас не члени нашого товариства: «Дайте нам ліцензію на марала», беріть, але не за півтори ж тисячі рублів, для вас буде дорожче.

Багато хто обурюється, мовляв, як же так, мисливський квиток у країні єдиний. Ну, і що, що єдиний. Ти можеш приїхати з цим квитком полювати, але, вибач, ліцензію купуй. Членські внески становлять близько 300 тисяч рублів. Мало. Грошей бракує на ведення господарства. Зараз уклали договір з кабаржатниками. Вони під державну програму – збереження рідкісних диких тварин (кабарга, тигр та ін.), чисельність яких різко скорочується, взяли 20 ліцензій. Ми їм виділили землю, 20 гектарів уже відгородили, торік відловили шість кабарожок, дві вже отелилися. Що це нам дає? Виділяються серйозні гроші. Беруть наших трьох єгерів на ставку – п'ятнадцять тисяч платня, наділяють відповідними повноваженнями. Ми, громадські працівники, не маємо права складати протоколи на браконьєрів, тому держінспектора запрошуємо. За договором на рейди тепер будуть виділяти машину. Допомога нам суттєва.

- Немає, напевно, в природі жодного мисливського господарства, де не стикалися б з таким явищем, як браконьєрство?

-Коли заходять до себе на ділянки, браконьєрство різко скорочується. Браконьєрити на чужій ділянці – це як комусь у кишеню залізти. Може, тому в нас на відміну від інших і кабарга збереглася. Зрозуміло, що й мисливці в себе на ділянках можуть самоволити, однак міру знають. Адже наступного сезону прийде, а там нічого не залишилося.

-Хто може претендувати на ділянку?

-Будь-хто, у кого її немає. Молодь стоїть на черзі. Буває, хтось провинився, браконьєрив, ділянки позбавили, віддають іншому. А загалом з давніх давен усі ділянки розподілені. Зараз зміна поколінь відбувається. Скажімо, полював дід Токмаков, потім його старший син, коли той загинув, ділянка перейшла молодшому. До речі, і ваш мужичок з Харкова узяв ділянку. Заплатив півтора мільйона рублів. Із товариством теж укладається мисливська угода, за договором – п'ять рублів за гектар. На правлінні поставили умову: хочеш узяти ділянку, заплати. А от члени нашого товариства за оренду не платять, тільки членські внески.

Виходимо на ґанок будинку, дивимося на зелені хребти, синю гладь озера. Сідаємо в старенький УАЗ. Переїхали через міст, за нашими спинами залишилися будинки  Іогача. Коли двигун зменшує оберти, долітає шум води в річці, що протікає поруч, суцільно заваленої великими й малими валунами. Через кілька кілометрів дорога різко змінюється: вибоїни, ями, баюри – раз у раз доводиться знижувати швидкість. Попереду зʼявилася червона «дев'ятка»: «Будемо зупиняти?» – запитує Сергій, а сам уже заглушив мотор. У мене ж є можливість продовжити розмову з Невєровим.

- Людина у відпустці, «Давай, у рейд…», – кажу йому. Я подивився, скільки народу їздить. Страшне! Зупиняю машину, запитую, а він дивиться мені в очі, типу: вільний. Добре, якби тільки рябчика підстрелили, де там! Починають бити все підряд. У мене ділянка за 90 кілометрів звідси, сорок їду на машині, потім пішки. Далеченько, тому менше ходять. За літо два-три рази поїду, і обов'язково кого-небудь зустріну. В Артибаші туризм розвивається, тому місцеві перестали браконьєрити. Заробив чесно на туризмі гроші, навіщо йому в гори лізти. Хоча є великий попит на ведмежі лапи. Якщо шкура ведмедя коштує, грубо кажучи, десять тисяч рублів, то лапи можуть потягнути на сорок тисяч. Китайці забирають на ліки. Жовч не дуже цінується, жир – чотири тисячі за кілограм, а з чималого ведмедя 10-12 кілограмів можна взяти. Тому лізуть. У селі всіх знаю ліком, браконьєрів – два-три знайдеться, трьох-чотирьох ведмедів за літо можуть убити безкарно. За останніми даними, на нашій території їх живе понад 600, проводили самі облік, брали вибіркові ділянки.

Зрозуміло, погрішність у підрахунках є, причому не тільки ведмедів, але й глухарів. Три роки тому борова дичина практично зникла. Ми – до вчених у Новосибірське Академмістечко, до біолога Генріха Генріховича Собанського, він член Академії. Пояснив. Є періодичність у природі, раз на 25 років вимирає птах, а потім протягом 2-3 років іде відновлення. Нині десять днів у рейди ходили, кілометрів 250 пройшли по тайзі, заходили з одного краю, а спускалися по другому, обрізали по колу. При гольцях, де кедрач підходить, глухаря багато бачили й в основному молодняк. Навесні на токування ходив. Токувало п'ятнадцять птахів. Далі – більше. Раніше на машині під'їдеш, ліс гуде, неможливо порахувати. По сімдесят птахів нараховував, збивався…

-Алтайський глухар відрізняється чимось від інших?

- Навряд. Тушка глухаря без голови, пір'я зазвичай важить 4,5 кілограми. Скільки не стріляв – 4,5-4,7 кг. Є й гіганти, сам бачив восьмикілограмового. На радіації чи що виріс? Глухар збирається там, де є горіх. Навесні був сильний приморозок, ударив по низах, усе вимерзло, а по горах ягода ще не розпустилася й шишка навесні не пішла. Там, під гольцями, і ягода, і горіх є. Ведмідь годувався, глухар. Не щороку буває такий урожай, наприкінці серпня торішній горіх валявся. Горіх чим цінний? Великим вмістом білка.

Старков закінчує оформляти протокол.

- В одній республіці живемо. Ми ж не ті, хто з повними кишенями сюди приїжджає, - роздратовано каже водій «дев'ятки». - У нашому районі ні на козулю, ні на кабана ліцензій немає.

-Бери ліцензію на козулю, – радить Невєров.

-Та ну її… У вас гори занадто круті.

На машині піднімаємося вище до перевалу. Анатолій каже, що треба неодмінно заїхати до збирачів кедрових шишок. Шишкарі розбили табір неподалік від дороги, що полегшує наше завдання. Однак бесіда з шишкарями нічого не дає, і ми їдемо далі. Через півгодини ще одна зустріч на лісовій дорозі, з «Ниви» виходять кілька людей. Старков за звичкою перевіряє документи, ліцензії, оглядає карабіни, звіряє номери.

-Бачиш, – каже Анатолій, – уздовж ріки – шелюга. Бобра там багато. Дають ліцензії – ніхто брати не хоче. Триста рублів коштує шкурка, обробити її – очманієш… А кому треба, той із соболя зробить комір. Це раніше доконче було здавати шкурки соболів, зараз куди хочеш, туди й дівай, держзакупівель немає. Усе в приватних руках. Раніше хутро йшло за ціною золота. В інтернеті читав, на Московському аукціоні шкурка соболя йшла за 1,5 тисячі доларів. Та це ще нічого. Приводилися й інші дані, ще крутіше, чийсь модельний дім закуповував. На шубу треба 50-60 шкурок. Знаєш, у чому відмінність баргузинського соболя від алтайського?

-Певно, у цінності хутра, – відповідаю я. Невєров начебто не чує моєї відповіді.

 - Завжди люди кажуть: баргузинський соболь має бути чорним. А цей соболь, у першу чергу, відрізняється щільністю хутра, ще шовковистістю. Скупники приїжджають сюди з Іркутська, Красноярська, там вони на баргузі працюють. У нас із десяти соболів, сім-вісім іде баргузинський. А скупники «алтайський кряж» кажуть. Намагаються ціну занизити, ну, це зрозуміло… – Невєров хитрувато посміхається. - Вони чи то не знають, чи то не хочуть знати, що в сорокові роки до нас завезли баргузинського соболя.

Робота тайговика важка й досить небезпечна. Не наважуюся запитати Невєрова, скільки він заробляє за промисловий сезон. Цікавлюся майбутнім мисливським сезоном. Чи надовго йдуть мисливці в тайгу?

-А чого йти, якщо ділянка поруч. Сів на машину, приїхав, путик пройшов, у хатинці ніч переночував і виїхав додому. Якщо до ділянки сто кілометрів, з них пішки половину йти, то зрозуміло, про домівку не йдеться. У нас із братом дві ділянки. Рік полюємо на моїй, наступного року – у брата, щоб не звести все до нуля. Тут така арифметика. У кого є територія, перші дні дивиться: ага, тут самичка бігала. Самиць багато – відсотків двадцять можна виловити. Інші – на приплід. Кожна принесе по шість дитинчат, виживе чотири. Від двадцяти самиць, скажімо, вийде вісімдесят соболів, розбіжаться й почнуть виживати один одного. Навіщо це? І десяти самиць вистачить.

Мисливці з «Ниви» сідають у машину й від'їжджають. Ми теж рушаємо, проїжджаємо кілька кілометрів, знаходимо зручну «кишеню» для стоянки машини.

-Зачекаємо тут, – каже Старков, а сам уже дістає з коробки газовий пальник, чайничок. - Одначе, пора чайку попити.

Ось уже розцвів блакитним кольором газовий пальник. Поки гріється вода, Сергій бере травину, спритно орудує ножем і ось уже разом зі свистом чайника лунає інший свист – козулі під час гонів.

-Онгудайські мисливці показали, це на півдні Республіки, там козуль більше, ніж у нас.

Я не перестаю дивуватися вмінню й спритності моїх супутників. Влаштовуємося в машині, з коробки дістаються сир, масло, ковбаса, банка далекосхідної сайри. Розкладаючи продукти, Сергій ділиться своїми думками.

- Усі строки й види полювань суворо регламентуються. Розписане колективне полювання з мисливськими собаками на ведмедя, лося, марала і т.д. Виписаний необхідний перелік документів, розрахунки збитку, завданого мисливському господарству. Вартість за незаконно вбиту козулю, скажімо, становить 60 тис. рублів, марала – 105 тис., лося – 120 тис. Видачу ліцензій на лімітований видобуток тварин затверджує глава Республіки за узгодженням з Мінсільгоспом і Міністерством природи й екології. Ліміти на марала, ведмедя, козулю, кабана, соболя, рись розписуються по кожному району. У комітеті отримуємо на відповідний період полювання ліцензії, розподіляємо серед мисливців, у районі їх 500 осіб. Ну, а основне завдання – припинити порушення, домагатися від мисливців суворого дотримання існуючих законів, по кожному виявленому випадку складаємо протоколи…

Після складання протоколу протягом десяти днів Комітет збирає комісію, приймається постанова про адміністративно-правове порушення. Постанова з копією сплати штрафу відправляється поштою за місцем проживання порушника. Якщо протягом 30 днів штраф не сплачений, то інспектор має скласти протокол про несплату штрафу. Усі матеріали спрямовуються у мировий суд. Мировий суддя може подвоїти суму штрафу або накласти арешт до 15 діб. Цієї весни була заведена кримінальна справа. У Бийці один мисливець незаконно добув стільну маралуху. Суд ухвалив рішення: 200 годин виправних робіт, однак штраф за заподіяний збиток мисливському господарству накладений не був. Зараз, після нашого клопотання, Турочакський районний суд буде переглядати цю кримінальну справу.

-Усе це півзаходи, – долучається до розмови Невєров. І за його обличчям я бачу, що налаштований він радикально. - Погано, що в своїх мисливських угіддях ми не маємо право зупинити машину, не те, що її оглянути…

Монотонно шумить гірський струмок, дивлюся на вируючу воду – очей не відвести. Дихається легко, повітря з запахом хвойних дерев упереміш з іншими, нагрітими сонцем, немов вентилює легені, збільшуючи їх обсяг.

 - Далі суцільний кедрач, – милуючись разом зі мною природою, пояснює Анатолій.

- Рубають?

-Ще й як. Це раніше громадськість порушувала питання: як зберегти алтайський кедр? Телебачення, газети… Сьогодні знаходять різні лазівки. Ми, кажуть, не ліс рубаємо, а робимо санвирубки. Беруть просіку завширшки метрів тридцять по горі – хлоп! - тридцять метрів відступили. Вітер дунув, кедрачу нема в що впертися. Півгори впало. Вітровал… Одне радує, раніше бригада за два тижні заготовлювала стільки, скільки зараз комбінат за рік. З вертольота дивишся – жовті плями: березняки, шелюга. Чому кедр тут стоїть? Круто, трактор не зможе зайти. Біля річки Пижі, на території в сто п'ятдесят кілометрів, реліктові кедрачі стояли – усе вирізали.

- Позначається на поголів'ї дичини?

- Звісно, раніше теж були неврожайні роки, але кедрача багато було, хоч якось компенсувалося. З кормом погано, білка йде, кількість соболя скорочується.

Анатолій замовкає. Рейд, схоже, закінчується. Чую, як вітер полоще листя пожовтілих беріз, осик, оксамитові кедрини ніби з докором дивляться на нас згори, викликаючи змішані почуття. Край неба над смугою лісу тяжчає хмарою – чи то до дощу, чи то до снігу. Десь там – два селища Арибаш й Іогач, там будинку, магазини, готелі, церква, по вершинах – хвойні дерева, з пасмами звисаючого до озера туману – це простір людей. Тут же – тайга тягнеться на сотні кілометрів, дзюрчать кам'янисті потоки води, глибокі розпадки. Це територія звірів, птахів… Ведмеді, кабани, марали мітять її, не знаючи, що над ними й над цим кедром, що високо стоїть на самій хребтині, владна людина. Матеріальна, плотська, що втратила страх перед Всевишнім. Убувають сили природи, але не усвідомлює людина: за часом розкидати каміння настає час збирати каміння…