Шумило

Ю. Букатевич

Вересень, 2006 рік

Мені доповіли, що біля брами військового містечка стоїть цивільний дядечко і дуже хоче зі мною побачитись. Вийшов. Стоїть високий, років так під сімдесят, хороший мій знайомий, мисливець. Полювання для нього було не просто хобі, а щось більш значиме, обов'язкове, традиційне. Микола Іванович, скільки себе пам'ятає, стільки він і мисливець. З пелюшок, як кажуть. Сьогодні у нього очі радісні, ясні, на устах ледь помітна посмішка.

Добрий день, - каже, - вибачаюсь, що потурбував. Тут така справа. Пам'ятаєте, як декілька років тому я віддав англо-руське собачатко від моєї Волги і вашого Плакуна в село Кузьмин...

А як же. Пам'ятаю. Ви його ще Шумилком нарекли, бо дуже лунко тявкав. Я пам'ятаю, як ви зустріли того мисливця вже з дорослим Шумилою, послухали його бас на гону і стали на коліна, благаючи продати його вам. В той день в лісі було тихо. Навіть пташки не цвірінькали, наче слухали арію Шумилка. А вижлець, заливаючись громовим голосом, ішов точно по сліду зайця. Замовкав десь далеко-далеко. Потім повертався до нас і ця урочиста пісня все дужчала, будила ліс і вражаючою луною котилася, пропадала, щоб повернутися ще раз, що порадувати щасливих мисливців. Тоді я подумав, що Шумилу треба викупити і використати його як плідника, щоб закріпити таку голосину в його потомстві.

- Треба його викупити, - пошепки, наче почув мої думки, тоді промовив Микола Іванович.

А сьогодні він довідався, що господар гончака захворів. Ходити не може. Собаку продає.

Поїхали, - каже, - в мене є „москвич" - пирожковіз, без вікон.

А я Вам навіщо?

- Ви ж експерт. Подивитесь. Може, який ґандж вже причепився до

гончака.

- Ніяк не можу. Чекаємо генерала зі Львова. Ніяк не можу. Може завтра.

Що ви. Куй залізо, поки гаряче. Тут і їхати не так-то далеко. Всього сорок з гаком кілометрів.

Хотілося б поїхати, але навіть відпроситися - марна штука. Та й не зручно, не по совісті вийде.

Скривився мій колега. Сів у жовтого „москвича", гримнув дверима і зник.

Під вечір, коли в штабах офіцери на ніч здають свої робочі папки в секретну частину і чимчикують по домам, на прохідній я побачив Миколу Івановича.

Привіз? – питаю, хоча і так знаю, що привіз, бо очі світяться щастям і радістю.

Привіз.

Показуй, що ти там привіз.

А що тут показувати. Я його вдома прив'язав на ланцюжок у вольєрі...

- Поїхали. Глянемо.

Приїжджаємо до подвір'я. У Миколи почалась задуха. Обличчя почорніло. Він вже побачив, що вольєра порожня. На металевій сітці висить нашийник, а собаки нема.

Поїхали доганяти. Може, Шумило вже простує в Кузьмин? Га? – просить Іванович.

Бензину хватить?

Хватить.

Тоді не гаймо часу, поки ще видно і мерщій.

Під колесами шурчить асфальт. Іванович тихенько сам себе проклинає. Бормоче щось під ніс.

- Хто б подумав? - в розпачі, мало не плаче бувалий мисливець. Хто б подумав. Металева сітковища двох з половиною метрів! Ну перескочив. А нашийника як зняв. А може, він де по місту вештається? Адже їхав у ящику без вікон. Розгледіти якісь орієнтири не міг...

- Не панікуй, - заспокоюю нещасного. - Голубів теж у ящику возять, або під брезентом. Завезуть з Брюсселя в Париж і випускають. А на другий день вони вже в Брюсселі.

Пам'ятаю, один мадяр з Будапешта подарував мені пару великих сірих поштових голубів. Привіз я їх в Україну, в місто Хмельницький. Потримав в голубнику місяць разом зі своїми голубами. Угорські гості стрімко полетіли високо-високо. Під самісінькі хмари. І... не повернулися.

Невдовзі я отримав листа з Будапешта, з якого дізнався, що голуб вже вдома, а голубки поки нема. Мабуть, яструб десь над Карпатами на неї напав.

Не всім звірям, пташкам, мисливським собакам притаманна здібність орієнтації.

На горизонті Кузьмин з його великим ставком і садами біля кожної хати. Біля воріт господаря, де Микола Іванович купив Шумилу, стоїть, тримаючи костура, і сміється господар.

Що? Втік?

Стало зрозумілим, що Шумило вдома. Заходимо на подвір'я. Собача будка порожня. На ґаночку стоїть літня

молодиця.

- Заходьте, добрі люди. Якраз вареники з капустою тільки що зварила.

Микола Іванович присів, заглянув у будку ще раз і слабеньким сухим голосом прошепотів:

Я ж говорив, що він, мабуть, у місті по вулицям блукає. І чого ми приїхали? Га?

Сонце сідає за лісом. Вечоріє. Піють півні, скликаючи свої гареми на сідала.

Приїхали ми правильно. Господар буде знати, що Шумило десь бродить. Он хазяйка запрошує. Чому б вареників не скоштувати? - жартуючи, намагаюсь втішити Івана Івановича.

Їй Богу, правда, - господар, спираючись на костур, пошкандибав до хати. Пішли і ми. Зараз жіночка моя пошукає у шафі. Може, і житомирської пляшечка знайдеться, з бруньками березовими...

Я присів біля столу, у куточку, так, що б мені було видно і „москвича" і ворота.

По сто грамів і сало з часником, коротенький тост „Будьмо!" і німа сцена - до хати заходить мокрий, увесь в реп'яхах Шумило. Упав посеред світлиці, дивиться всім в очі, глибоко дихає, хвалиться великим червоним язиком.

Ну як тут не випити! Адже бідоласі довелося переплисти чотири річки. За дві години безпомилково, без карти і без компаса.

Вечоріло. Вийшли на ґанок. Вивели Шумилу, втиснули в кузовом машини і поїхали.

Дорогою довго мовчали. Раділи, що все гаразд. Микола Іванович, перевівши подих, наче сам до себе, неголосно промовив:

- Такого я ще не чув. Хоч і неп'ющий я, а сьогодні чарочку вдома перекину... за Шумилу.