Таємниці соколярства

Микола Рудь

Січень, 2017 рік

Чим зачарував ти птаха, що він сідає тобі на руку?

Чим прихилив його до себе, що він покірний заклику твоєму?

(Рядки зі стародавньої думи, слова якої вже ніхто не пам’ятає)

Нині багатьом людям, що захоплені історією соколиного полюванням, а також усім, хто пов'язаний з цим мистецтвом, цікаво знати, як воно розвивалося з давніх часів і до наших днів. Здавна відомо, що найдостовірнішим методом пізнання є можливість порівнювати однакові сутності, рознесені або у просторі, або у часі.

Із писемних джерел, що згадують про полювання з ловецькими птахами, які дійшли до наших часів, насправді мало відомо, що в усіх деталях і тонкощах являла собою ця мисливська культура.

У наш час майже ніхто з авторів, які пишуть про соколине полювання, не пояснює читачеві багатьох нюансів цього досить складного ремесла, завзяття і захоплюючого видовища. А саме, що в минулому під соколиним полюванням, перш за все, розуміли відповідний і надійний спосіб добування харчу, перебуваючи в автономних умовах поля і мандрів.

Ні ратай, ні косар, що збирався у поле на роботу, не нехтував можливістю принагідно добути собі харч на обід. Тому брав із собою яструбця, сподіваючись побачити пернату дичину і зробити вдалий напуск.

Воїн, який їхав на війну у далекі землі, брав із собою і сокола, і яструба, сподіваючись бути ситим та не ослабнути від нестачі їжі, а в разі несподіваної зустрічі з супротивником – не виявитись через голод слабким тілом, а також і духом.

До того ж саме полювання як процес дозволяло мисливцеві тримати своє тіло бадьорим, здоровим та в належному фізичному стані. При цьому автори випадково або навмисно, не вдаючись у подробиці, мало згадують важливі деталі й обставини, припускаючи, що розумні й так зрозуміють необхідне, а ті, кому це ні до чого, обійдуться лише романтичними описами соколиних гонів, як видовища.

Про те, що в недалекому минулому полювання з ловецьким птахом під час мандрівки було не забавкою, а життєвою необхідністю, ми одразу забули з появою закладів громадського харчування і бутербродів. А з настанням епохи гамбургерів і «макдональдсів» - і поготів. Нині для нас є незбагненною загадкою, як саме Ганна Ярославна зі своєю численною свитою доїхала з Києва до Парижа на своє вінчання з королем Франції й чим її годували під час тривалої подорожі – це таємниця за сімома печатями.

Як свідчить історія Франції, овдовілий у 1044 році король Генріх вирішив знову оженитися. Шукаючи по всій Європі собі пару серед усіх королівських домів, пов’язаних із ним близьким рідством, не знайшов нічого кращого, як звернутися до Великого Князя Київської Русі - Ярослава Мудрого з проханням видати за нього його доньку Ганну Ярославну. Про неї йшов поголос по всій Європі, як про надзвичайно красиву, освічену, вільнолюбну, але надто молоду, якій на той час було лише 16 років.

Після тривалого листування і вагань батька у 1051 році 18-річна на той час наречена вирушила у супроводі чималого пошту до столиці Франції. Пошт складався з великої кількості прислуги, близьких родичів та загону особистої охорони.

Як пізніше з’ясувалося, усе прибуле оточення добре зналося на соколиному полюванні і могло себе забезпечити харчуванням за рахунок полювання з ловецькими птахами та добре вивченими мисливськими псами. За кілька тижнів після прибуття до Парижу серед народу рознеслася чутка, нібито у Франції навряд чи є такий чоловік, який був би вправнішим за руську принцесу в управлінні конем та у справі соколиних ловів. Як зазначав у своїх роботах такий авторитетний автор, як Г.П. Дементьєв, саме з тих часів довго побутувала у Європі така думка, що немає на світі вправніших фальконерів, ніж рутенські.

Прибуття пошту руського було ознаменоване появою у Парижі надзвичайної величини та небаченого білого кольору кречетів, що добуті були помитчиками у землях північних, підлеглих Новгороду. А посагом нареченої було привезено з Києва багато невимовної краси хутра соболиного та чорних бобрів.

Русинка Ганна Реїна на всю тогочасну Європу була найкращою, найвправнішою жінкою-вершницею, з якою бажали усі представники лицарського стану їздити на соколині лови, щоб чомусь повчитися і щось для себе корисного побачити та засвоїти. Ці та інші цікаві подробиці наводить відома французька письменниця Режин Дефорж, у романі-бестселлері «Анна Київська». Історія Київської Русі, тобто України та Франції ознаменована тим славним фактом, що наша русинка з Києва у світовій цивілізації залишила визначний слід – вона стала окрасою та генеалогічною гордістю близько трьох десятків французьких королів та європейських монарших сімей.

Нині, в епоху газових балонів, мало хто з закоренілих рушничних мисливців здатний у польових умовах на вогнищі дати раду тушці перепелички й довести її до стану делікатесної готовності. У наш час майже всі несуть додому здобич з полювання, як з базару, в надії, що дружина все приготує і подасть.

За часів князівських та козацьких полювань, коли в далеку дорогу без сокола або яструба майже ніхто не пускався, залишений і забутий безцінний досвід подолання величезних відстаней і просторів, а тому нині нам невідома стратегія і тактика полювання під час мандрівок протягом року і більше. Доброю і, можливо, єдиною графічною нагодою для ілюстрації вищенаведеної тези є відома картина Йозефа Брандта (1841-1915 рр.) – геніального майстра пензля, творчість якого припала на 19 та 20 століття. Це була людина польсько-русинського походження, у сердці якої палахкотіла любов до України та її народу.

Його відома картина «Козак та дівчина» якнайліпше ілюструє часи, коли поняття «шлях широкий» та безкрайній ландшафт української землі були тотожними. На картині зображено розмову молодого козака та дівчини, яка має сумний вигляд, це, очевидно, пов'язано з тим, що її обранець несподівано заїхав попрощатися з нею перед довгою дорогою. Про це свідчить наявність двох коней, один із яких навантажений багажем, а другий – верховий.

Важливою деталлю всієї картини є фігурка ісклобученого сокола, що сидить на коні, та малої сворки собак, які у комплексі є важливими супутниками людини, яка зібралася в далеку дорогу. Невеличка пташка та собаки годуватимуть свого господаря та себе протягом усього часу, скільки триватиме його мандрівка. На жодну іншу душу, окрім вірного сокола та відданих собак, козак не покладатиметься. Ніхто не зігріє самотнього подорожнього, окрім вірних псів, що пригорнуться, й не мчатиме блискавкою у погоні за вуханем.

Уся картина насичена важливими, композиційно реалістичними деталями, призначення та функція яких полягала в тому, щоб дати зрозуміти непевність та нестабільність життєвих обставин, за яких жили люди у тогочасній Україні. Це, перш за все, постійні війни та людоловство, яке буяло у ті часи буйним цвітом і було трагічною повсякденністю та страшною бідою, яка руйнувала сім’ї та долі людей.

Дуже дивно, але окрім цієї картини, яка пов’язана з Україною, та деяких незначних писемних джерел, до нас не дійшли інші, такою ж мірою колоритні графічні зображення сцен українського життя з минувшини та полювання з ловецькими птахами. На жаль… Може скластися таке враження, що в Україні не було ні зайців, ні яструбів, ні соколів… Хіба що фреска полювання на зайця з яструбом, яка була на стінах Софіївського храму у Києві. Вона була, але тепер її там немає, і ми навіть не здогадуємося, чому її не стало і кому вона заважала.

Також з часів глибокої давнини до нас дійшли монети з зображенням людини з соколом на руці. Однак як і на кого полювали люди, які розраховувалися цими грошима, ми можемо тільки здогадуватися. А вже скільки сокіл коштував або скільки у корчмі платили за тушку перепелички з гарніром - ніхто з наших сучасників навіть приблизно не скаже.

З точки зору естетичної, як для мисливця, так і для глядача, найцікавішим у ловецькій справі є процес гонитви і ураження дичини пернатим ловцем на користь своєму двоногому партнерові, не здатному до польоту. Родовий символ князів київських, а також державний герб Київської Русі та України є стилізованим вензельним зображенням сокола у стані переслідуючого, атакуючого піке, що іменується ставкою.

Мало хто знає, що не кожному навіть із тих, хто має добрий зір, у деталях і нюансах дано побачити у піднебессі всі нюанси стрімкої атаки сокола на здобич і завдання остаточного удару. Лише дуже гострозорі здатні побачити під час стрімкого польоту сокола момент завдання ним удару пернатій жертві та захоплюватися цим надзвичайним видовищем.

Хоча й зовсім інша, але також не менш захоплююча та цікава атака яструба-перепелятника. На відміну від сокола, вона відбувається у горизонтальній площині, що дозволяє простежити від початку гонитви до її завершення - узяття дичини в кігті. Об’єктами атаки малого яструба, як правило, є дрозди, деркачі, перепели та інші дрібні птахи.

У минулому, коли людина в сідлі упродовж тижня вимушена була задовольнятися лише сухарями й горіхами, запечена в диких грушках куріпка була не лише джерелом життєвої енергії, але й причиною вдячних почуттів до свого пернатого партнера, що сидить на рукавиці.

У наш час гонитва яструба-тетерятника за зайцем із подальшим видовищем боротьби, як у фальконера, так і у глядачів, викликає значний викид адреналіну. З моменту напуску і до нагону та взяття в кігті, незважаючи на нестримну швидкоплинність боротьби - все видно і зрозуміло без будь-яких коментарів! І, ймовірно, немає на світі людей, які лишилися б байдужими, не здивувалися, не захопилися, якби раптом випала нагода побачити таке видовище у степу, на заквітчаному лузі, у переліску між полями!