Наші зайці

Наталія Герасименко, Максим Бригинець

Квітень, 2018 рік

Усе життя зайців у природі надзвичайно складне й небезпечне, часом ми навіть уявити собі не можемо, через що доводиться пройти маленькому зайченяті для того, щоб із нього вийшов старий досвідчений русак.

Ця історія почалася влітку 2016 року на Чернігівщині. Був спекотний сонячний день. Недалеко від нашого селища трактор обробляв поле і, як це зазвичай буває, біля техніки кружляло й сідало багато лелек. Тракторист помітив, що вдалині кілька лелек кружляло в одному місці, ніби намагаючись щось знайти. Йому стало цікаво, і він вирішив подивитися, що ж там відбувається. Вийшовши із трактора, він побачив у траві двох маленьких зайченят, що притулилися одне до одного. Лелеки вже жорстоко поклювали дві ці беззахисні сіренькі грудочки, яким було не більше тижня від народження, а мама їх, напевно, уже покинула. Треба було рятувати зайченят, і тракторист посадив їх собі за пазуху, звідки, зрештою, вони потрапили в нашу сімʼю.

Ми почали доглядати за ними, лікувати. У першу добу вони нічого не хотіли їсти й пити, але за деякий час відійшли від стресу, «ожили» і згодом ставали усе активнішими й грайливішими. Кай і Герда – так ми їх назвали, жили в нас у кролячій клітці. Особливо кумедною була Герда, маленькою вона відрізнялася поведінкою від Кая: коли вона бачила, як їм наливали в пляшечку молоко, то обхоплювала малюсінькими лапками руку й швидко прилаштовувалася до піпетки. Кай же ставився до всього з обережністю, їв усе тільки після Герди. Спочатку ми випоювали їх коров'ячим молоком із піпетки, потім просто з миски, а потім вони їли все, що було в городі, і стали зовсім ручними зайцями.

Незабаром діло пішло до зими. Ставало усе холодніше, і ми переживали, щоб вони не змерзли, але на той час у них виросла гарна зимова шубка й були вони вже дорослими зайцями. Узимку вони їли сіно, моркву, буряк і різні гілки, які ми клали їм у годівницю. З наближенням весни наші зайці стали активно бігати по клітці, нам здалося, що вони просяться на волю. І от наприкінці лютого ми вирішили відпустити їх на волю для продовження роду. Нам було дуже шкода їх, тому що вся сімʼя звикла до них, вони, можна сказати, стали її частиною. Але все-таки ми розуміли, що в неволі їм жити несолодко. Сніг уже станув, і ми були впевнені, що наші зайчики не загинуть від голоду. Ми випустили їх у траву за нашим сараєм, і вони втекли. Коли була пороша, ми помічали за слідами, що вони якийсь час приходили у двір, але більше ми їх не бачили.

Після літа з настанням холодів і зими у дворі знову з'явилися сліди наших зайців. За сараєм ми викладали їм моркву й буряки, які вони гризли, однак на очі не показувалися. Така от історія.