На полюванні

В. Лютий-Морозов

Квітень, 2018 рік

Уночі Семенов спав погано. Кілька разів просинався, вовтузився, прислухався, як вітер ворушив гілки старих лип, як відраховував ліфт поверхи, як хтось голосно розмовляв у під'їзді. Збираючись на полювання, він щоразу ставив будильник, але за довгі роки не пам'ятав випадку, щоб настирливий дзвінок перервав його сон. Підхоплювався з ліжка раніше зазначеної години, прислухався до рівного дихання дружини, відключав мобільник. Якби проспав сьогодні, йому не довелось би потривожити своїх домашніх. Останні два місяці Семенов жив один, без сімʼї. Його шкільний друг Вадька Савченко поїхав на три роки за кордон і запропонував пожити у своїй квартирі.

Забираючи постіль, Семенов так і не зміг згадати те, що наснилося, але тривожні відгомони сну нагадували про себе, коли збирав постіль, чистив зуби. За звичкою, зібрався швидко, заварив каву, їсти не хотілося. Він уже допив каву, але все ще сидів за столом, дивлячись на знайому до болю весільну фотографію друга. Він добре пам'ятав той день і годину, коли фотограф Палацу одружень, веселий лисий дотепник, натиснув на кнопку камери: на нього дивилися щасливі, безтурботні обличчя Вадима й Світлани, сповнені любові й щастя... Це він познайомив Вадима, випускника дипломатичної академії, зі Світланою, миловидною пишногрудою красунею, яка працювала в їхньому інституті. Вадька закохався в неї по самі вуха, потім одружився й вони дружили сімʼями.

Про життєві проблеми друга Семенов почув уперше від Тамари, його старшої сестри:

-Ти знаєш, Світлана зраджує Вадика з якимось дипломатом. Це нечувано! – вона дивилася розгубленими, безбарвними очима на Семенова. – У неї, бачите-но, любов, вона не може жити без нього. Але ж це називається одним словом, так-так, я скажу… – розпуста. Усі збожеволіли із цим сексом чи я помиляюся?

Семенов, який боявся бути моралістом, стояв у передпокої нахнюплений, хотів сказати, що секс нині дійсно втратив табуйованість, що не стало в ньому більше гріха, сорому чи розбещеності, але промовчав, приголомшений новиною. Сестра Вадима ніби прочитала думки Семенова.

-Пам'ятаєш, у часи совка казали: у країні сексу немає. Сексу, може, і не було, але любов, справжня любов, була. А зараз? Кожний думає про те, як би ситніше і тепліше влаштувати своє життя. Молоді дівчата про одне мріють, вийти заміж за багатого, але… – Тамара кинула швидкий погляд на Семенова, – видавати латентну проституцію за любов. Ви вже мені вибачте, як можна любити без душі. Куди ми котимося, скажи, куди?..

Засмучений новиною, Семенов пішов до себе. В один із днів у двері подзвонив Вадим. Таїсії з дочкою вдома не було. Буркнувши вітання, пройшов на кухню, витягнув із кишені пляшку коньяку, поставив на стіл. Мовчки роздягнувся, кинувши куртку на спинку стільця, сів на нього. Семенов, ні слова не кажучи, відкрив холодильник, виставляючи закуску, включив бра, почав відкривати банку зі шпротами.

-Ти заходив до наших… уже чув від сестри? – запитав він відсторонено, потім різко підвищив незадоволений голос. – Якого чорта мовчиш, скажи хоч слово.

- Краще б не чути…

Семенов розлив коньяк. Випили.

- Я про це дізнався давно від неї самої, – заговорив Вадим. – Вона від мене нічого не приховує. Розумієш, дівчинка закохалася. Можливо, уперше в житті. Вона була матір'ю, дружиною, але не була жінкою. Їй треба дати час і шанс. Нічого, я почекаю, я терплячий.

Семенов згадав про марнославство друга, як той пишався, коли зі Світланою хтось фліртував на вечірках, урочистих заходах, робив їй компліменти, як собі на біду сам познайомив дружину із працівником Нідерландського посольства.

-А, може, краще розійтися… – нарешті вимовив він.

-Розійтися!? Ти думаєш, про що говориш?! Ось так усе взяти й кинути! Сімейне життя, дитину, роботу, кар'єру зрештою, оце вже ні, дудки…

-Старий, я так би не зміг. Це ти по Європах їздиш, розуму нажив палату, сам розповідав, як дивляться там на життя, як уміють домовлятися і з собою, і з Богом. Тому й захищені, напевно, від своїх життєвих проблем краще за нас, і на нас, убогих, згорда поглядають, як на недоучок. Вирішуй сам…

Чекати довго Вадиму не довелося. За півроку їх розлучили, попри благання й прохання з боку чоловіка, і пишногруда красуня Світлана, вийшовши вдруге заміж, виїхала жити в іншу країну.

У житті Семенова теж не все складалося вдало. Стосунки з Таїсією зіпсувалися вкрай, коли та повернулася із санаторію. Першого ж дня він відчув напруженість, але списав усе на втому дружини, а вже скоро зрозумів: трапилося щось недобре. Спроби змінити на краще виявилися марними.

Причини сімейних негараздів Семенов шукав у собі. Це з роками він став спокійнішим, урівноваженішим, а по молодості був гарячим, любив гульнути, у сімʼї нерідко траплялися сварки.

-Я тобі казала, що будеш про це шкодувати, казала? – нагадувала щораз Тая, коли Семенов пропонував усе забути й почати життя по-новому.

-А хіба так можна? – запитувала дружина. Семенов насуплювався, відмовчувався, демонструючи всім виглядом, що визнає свою провину. Десь у глибині душі ще жевріла надія на примирення й відновлення колишніх стосунків. Коли ж він, усе більше озлоблюючись усередині від сімейних проблем, чи то запропонував, чи то запитав, може, їм пожити окремо, нагадавши про квартиру Вадима, Тая коротко кинула:

-Роби, як знаєш.

Дочка давно жила власними турботами й до переїзду батька поставилася стримано. Єдиною втіхою для нього було полювання, якому віддавався із захопленням, пропадаючи на болотах усі мисливські дні.

Машину Семенов поставив на узбіччі насипної дороги. На відстані височіло глиняне взгір'я, яке будь-якої пори року віддававало охрою; уздовж дороги по обидва боки й ушир, і вдалину тяглися качині озера. Усюди ріс рогіз, очерет, острівці було розкидано на всій території; вони ховали від сторонніх очей замулені русла, канави, озерця, болотисті мокравини, затоки, постійно залиті водою. Місця ці подобалися йому, і не тільки добутливістю, тут знаходив він притулок не тільки від життєвих проблем, негараздів, але й щось більше. Запах боліт завжди бадьорив, піднімав настрій.

Він оперезав талію патронташем, зібрав рушницю, одягнув прогумований комбінезон, і, переконавшись, що двері машини замкнено, вирушив праворуч від насипу.

«Я не один, мабуть, заїхали з іншого боку…» – з досадою подумав, побачивши мисливця із човном. Тому треба було чимало зусиль, щоб протягти дюральку у вузькому проході очерету, потім мистецьки перебирати веслами, звільняючи їх від твані, і зачепливих ниток куширя. Але от усе, що заважало руху, залишилося позаду й човен, минувши перешкоди, пройшов середину плеса і зник у ще сонних заростях очерету. Незабаром з того краю бухнуло два постріли й полетіли назустріч світанку, слідом відгукнулося дві розкотисті луни. Поруч спікірувало три чирка, Семенов інстинктивно схопився за рушницю, але спізнився, птахи зникли за контурами очерету.

Від озера сильніше потягнуло холодом. Семенов зіщулився, застебнув верхні ґудзики куртки. Звідкись позаду з очерету, хлопаючи крилами, піднялася качка. Вона пішла дугою вправо, але потім, зробивши розворот, потягнула назад, на Семенова. Скинувши рушницю з випередженням, він натиснув на спуск. Качка впала на чистому, і він її швидко знайшов.

Зненацька пролунало знайоме «квик-квик-квик». Семенов почав дослухатися. Гуси, перелетівши дорогу, де стояла його машина, повернули й потягнули на озера, у його бік. Він протиснувся в густоту очерету, затаївся. Потяглися довгі хвилини очікування. Гусяче перегукування усе голосніше й ближче. Від роси промок одяг, охололе за ніч болото віддавало прохолодою, але всього цього Семенов не помічав. Виждавши й визначивши інтуїтивно, що через частку секунди птахи будуть над головою, він устав на весь зріст, затильник рушниці вже уперся в плече. Поки вів стволом другого близького гусака, свідомість різанула думка: стріляти у штик – не дістати, в угонку – у густих заростях не розвернутися корпусом, гуси підуть. Але палець уже м'яко тиснув на спуск, прогримів постріл, гуси зметнулися, розпластавши крила, ніби кам'яними статуями завмерли в повітрі на частку секунди. З висоти долетіло як торохнуло шротом по тугому оперенню, натиснувши вдруге на гачок, відсалютував зграї. По табуну прогриміли ще постріли.

За кілька хвилин гусячий гомін повторився, тим же ходом, ніби й не було рушничної канонади, ішла чергова зграя. Він напружено чекав гусей, притулившись до очерету. Косяк налетів зі спини. Ось пролетів головний гусак, дві низки великих птахів, що здавалися знизу хирлявими суденцями, здавалося, неквапливо пересувалися по небу слідом. Усе сталося так само швидко й звично, але цього разу після пострілу гусак, склавши крила, по інерції протягнув кілька метрів і впав за очеретом, звідти пролунало голосне хлюпання води.

Семенов знав, що там мулисте дно й забрати гусака буде непросто, але, не роздумуючи, повільно пішов по воді, човгаючи чоботями по дну. Води було вище від пояса, до гусака залишалося простягнути руку, але він, утративши рівновагу, випадково зачерпнув води в комбінезон. Тіло ніби обпалило, і раптом воно стало повільно й страшно поринати в мулисту м'яку безодню. Спробував витягтися ногу, але марно. Страх пробив свідомість. Він знав, що за кілька метрів від нього позаду є сплавина з хирлявим кущиком очерету. Але зрушитися ні вправо, ні вліво вже не міг. Немов дві важкі гирі зависли на ногах і з наполегливою безжалісністю тягли донизу. Залишалося небагато, усього лише з долоню, і він зрівняється з поверхнею води. Кинути б двостволку, але паралізований Семенов продовжував її тримати в руці, і тепер тільки обрубок ствола стирчав із води. «Невже кінець, – пронеслося в голові, – і так нерозумно…». Він почув удари весел по воді, але човна не бачив. «Допоможіть!» – ледь прохрипів перед тим, як піти під воду. Усе інше Семенов пам'ятав смутно.

Роздягнений догола, він сидів, гріючись біля багаття, і вже познайомився з Кирилом, який витягнув його з води, і його другом Миколою. Той також брав активну участь у порятнку Семенова, допомагав сушити одяг, розібрав рушницю, водночас щоразу намагався перевести все в жарт.

- Але ж я однією ногою вже був там, – журився Семенов.

-Не однією, а двома, – хихотів Микола. – Гарну сорочку матінка тобі вишила, їй спасибі, ну, і Кирилу. Молодець, учасно встиг. На от, випий для зігріву, це як ліки від застуди, але не від пияцтва.

«Ні, рано поховали мисливське братерство, живе ще воно в нас», – думав Семенов, дивлячись на своїх співтоваришів. На відміну від добродушного й балакучого Миколи, Кирило виявився мовчуном. Він намагався знайти подібність між собою і ним. На вигляд вони були одного віку, обоє високі, сухорляві, із плоскими спинами. Мовчазність, серйозний зосереджений погляд, який ніби постійно шукає відповіді на запитання, густе темне волосся (Семенов рано почав лисіти) викликали в ньому не тільки повагу, але й замилування, навіть зовні, він відчув у своєму рятівникові перевагу над собою, але це не зашкодило в душі відвести Кирилу особливе місце. От Кирило взяв до рук свою стареньку «тулку», здув билину, переломив її, почав уважно вдивлятися в нутро ствола.

Із тисячі поглядів Семенов не помилився б саме в цьому погляді, зазначивши про себе глибокий інтерес хазяїна «тулки» до рушниць. «А що, якщо я віддам йому свій «Зімсон», зрадіє чи ні?..» – промайнуло в голові. Він дорожив старою рушницею, яку йому подарували. Рушниця була давнього року випуску, але добре збереглася, відрізняючись особливою добірністю, водночас була з відмінним боєм. Семенов часто діставав її з футляра, гладив по замкових дошках, поверхню яких було вкрито рельєфами пейзажів із лисицею, що біжить, і двома фазанами, прикладистій англійській ложі із французького горіха. На полювання він брав її нечасто, беріг.

Погода почала псуватися. Густий наволок опустився над далекими очеретами. Там, певно, уже мрячив дощ. Семенов одягнув камуфляжний костюм. Микола різко піднявся із землі, поправив ніж на ремені:

-Я проводжу, – сказав він, не слухаючи заперечень Семенова.

-Гусака з качкою забули, – нагадав Кирило.

- Ні, ні, це вам, – відповів Семенов.

Ішли не поспішаючи, стежкою, обходячи виступи закрайок очеретяних заростей. Пронісся порив вітру, пригинаючи тугий очерет до землі.

-Скажи, Миколо, твій друг завжди мовчун і відлюдько чи тільки сьогодні?

-Кирило, – Микола хмикнув. – Ні, це в нього тимчасове, я так думаю. Кидається мужик між двома жінками, не знає, що робити.

-Давно? – чомусь перепитав Семенов.

-Що давно?

-Кидається?

- А-а. Із дружиною двадцять п'ять років, а з Таїсією – два місяці. Познайомилися в санаторії, як то кажуть, курортний роман…

Після слів «із Таїсією» Семенов відчув, як тілом пробіг електричний заряд: «Чи не про мою дружину він говорить?». Перепитати, у якому санаторії познайомилися? За часом збігається. Але ім'я ні про що не говорить, скільки їх, жінок, із такими іменами. А якщо це й так, що тоді він може зробити? І потім, коли він сказав про свій намір пожити якийсь час окремо, Тая, на його подив і досаду, нічого точно не відповіла, значить, була згодна на все.

Він не пам'ятав, як попрощався з Миколою, як, потиснувши руку, той сказав на прощання, посміхнувшись: «Ну, сподіваюся, зустрінемося ще». Вітер полоскав сухі гриви, піднімав на поверхні води брижі. Вугільні хмари повільно ворушилися, низько пропливали над його головою. Із сусідньої водойми піднялася зграя качок, облетіла широке плесо, пішла на зниження за кілька метрів. Якби Семенов був в іншому настрої, неодмінно перервав би їхній політ. Але зараз він не згадав про рушницю, він забув і про гірку долю бути потопельником, що оминула його, і про свій другий день народження. Інші думи турбували його. Як і раніше, не давало спокою запитання: чи правильно він зробив, не розпитавши в Миколи про Таїсію, а може, під якимось приводом треба було повернутися й спробувати про все дізнатися в самого Кирила? Укотре перебирав у пам'яті мізерну інформацію Миколи й щоразущось підказувало йому – мова йде про його дружину.

Поклавши в багажник костюм, рушницю, він сів у машину й, не заводячи, кілька хвилин сидів, навалившись грудьми на кермо. Потім завів двигун, розвернувся і дав газу. По склу вдарили краплі дощу. Коли Семенов сказав самому собі, що зробив правильно і йому нема чого влазити в чуже життя, зненацька повернув машину, і вже не помічав, як тиснув на газ, рвав зчеплення, як машину кидало на мокрій, розбухлій дорозі, намагаючись викинути в кювет. Він хотів одного – встигнути застати своїх нових знайомців-рятівників.

…Семенов дивився на загасле багаття. Дрібний дощ шльопав по чорних залишках головешок. Порожньо було навколо, лише шумів очерет і ліниво перевалювалися на озері каламутні хвилі. Вогке бездоріжжя з розбитими польовими дорогами, польоти диких качок над озерами, гусячі косяки високо в небі, рушнична канонада… усе те, що він так любив, кудись раптом пішло, розчинилося, зникло. Семенов думав про Таю, дочку, їхнє подальшому життя. Вітер, здавалося, підхоплював його мовчазні думи, ніс у сутінки дня, що згасав, туди, де, притискаючись до самої води, про щось шепотів очерет. І саме в цей момент до нього прийшла тверда і чітка впевненість, що вже не розлучиться з ними до кінця свого життя.