Право на постріл

Володимир Виприцький

Травень, 2018 рік

У романі «Вор» Леоніда Леонова є слова, пов'язані з мисливською містикою: «Є стародавнє мисливське повір'я, начебто раз на рік мисливець заряджає рушницю на самого себе, і якщо залишиться живим, то це звірина милість до нього…». Це повір'я дійшло до нашого часу із глибини століть, коли людина була набагато ближчою до природи й до братів своїв менших – дикої фауни. Вона ставилася до всього, що її оточувало, дбайливо, не надто підносячи себе.

У наш час людина відірвалася від свого коріння, відгородилася від них досягненнями технічного прогресу й благами цивілізації. Ми забули прадавні містичні постулати, нерозривно пов'язані з моральними рисами мисливця й правильним ставленням до природи, тому нині особиста зброя мисливця в процесі добування трофея буває обриває життя його напарників по захопленню, але не його особисто. Про це нам усе частіше нагадують замітки й хроніки ЗМІ. Постраждалими в таких ситуаціях іноді стають досить відомі люди.

Такими негативними моментами наших полювань запамʼятався й минулий 2017 рік. Та що там казати, і початок 2018-го не залишилося осторонь від сумних подій. Щоб оновити в пам'яті останні з них, пропоную вам ознайомитися з витримками з повідомлень інформаційно-новинних інтернет-ресурсів.

«6 липня 2017-го. У Київській області браконьєр під час полювання вбив свого кума. У селі Гаврилівка Вишгородського району двоє чоловіків у стані алкогольного сп'яніння вирушили на нічне незаконне полювання… Чоловік із вогнепальним пораненням черевної порожнини помер дорогою до лікарні».

«13 листопада 2017-го. Під Києвом мисливець застрелив чоловіка, переплутавши його зі звіром. У селі Красилівка Броварського району Київської області 41-річний мисливець застрелив іншого мисливця. Чоловік вистрілив у мисливця із зареєстрованої рушниці. Він сам сповістив про це поліцію й пояснив, що переплутав людину зі звіром».

«18 грудня 2017-го. У Закарпатській області мисливець помилково застрелив свого колегу. У Закарпатській області на окраїні села Камʼяниця в лісосмузі мисливець випадково застрелив свого колегу… У приціл карабіна він побачив щось, вистрілив убік мішені і влучив у пенсіонера, з яким вони разом полювали. Від травм чоловік помер на місці».

«28 січня. У Сумській області на полюванні застрелили посадовця. У Сумській області на полюванні застрелили заступника голови Лебединської районної адміністрації... Подія сталася неподалік від села Московський Бобрик. О 10.38 у поліцію надійшов дзвінок від бригади швидкої допомоги про те, що загинула людина».

Усе, наведене вище, сповна свідчить про низький рівень культури деяких наших мисливців. Але правильніше буде сказати, окремих, не дуже свідомих громадян, які зараховують себе до мисливців, але не хочуть обмежувати свої дії межами закону й мисливської етики. У всіх замітках можна побачити, що фігуранти наведених трагічних випадків ігнорували положення Закону «Про мисливське господарство та полювання». Вони також порушили елементарні правила безпеки проведення полювань, які є складовою частиною мисливської етики, що включає в себе поняття про поведінку мисливця, вироблені багатовіковою практикою. Але, мені здається, найнеприємніше тут полягає в тому, що люди, які скоїли ці непоправні дії, поставили своє особисте «я» вище від заведеної в суспільстві моралі, вони не усвідомили повною мірою особистої відповідальності, яку надає їм право на постріл.

У цих інцидентах можна побачити також ставлення можновладців до нашого полювання, як до чогось зовсім несерйозного, що повністю підкоряється їхнім бажанням і залежить від них. Де, як вони розуміють, мають панувати лише їхні бажання й примхи. Як міг заступник голова Лебединської районної адміністрації, який уже відійшов у небуття, допустити присутність поруч із ним на полюванні по кабану людини, яка використовує для відстрілу копитного звіра картечний набій? Адже це заборонено законом! Як міг учасник полювання порушити інструктаж, який як традиція проводиться на колективному полюванні перед виходом на добування трофея? Він же особистим підписом зобов'язаний був засвідчити, що ознайомлений із вимогами безпеки проведення полювання, які зобов'язується виконувати. А під час цього інструктажу завжди, навіть досвідченим мисливцям доводять до відома, що постріли уздовж лінії номерів заборонені. Саме про стрілянину картеччю уздовж лінії номерів повідомляли в теленовинах.

Та зараз я хочу поговорити з вами не про це, а про право на постріл по дичині, який надається кожному мисливцеві. Залежно від ситуації на полюванні тільки він – мисливець – сам має право вирішувати, виконувати цей постріл чи ні. Від цього рішення, як ми бачимо, може залежати життя не тільки об'єкта полювання, призначеного стати законним трофеєм, але й когось іншого, хто випадково опинився на лінії пострілу. Сподіваюся, ви розумієте, наскільки відповідальним є рішення про реалізацію права на виконання пострілу. І у разі якихось сумнівів мисливцеві краще відмовитися від пострілу, ніж потім усе життя носити у своїй душі тягар особистої провини.

Необхідно розуміти, що існує дві сторони поняття «право на постріл». Перша – в юридично-правовому полі, це пакет документів, виданих різними інстанціями. Юридичне право на участь у полюванні (індивідуальному або колективному) і виконання пострілу по дичині мисливець одержує тільки після оформлення документів, які визначено кількома чинними нормативними й законодавчими актами.

Але це стосується тільки суто юридичних аспектів права мисливця на постріл в угіддях. Моральна ж сторона цього поняття стосується винятково питань мисливської етики й самосвідомості мисливця, його особистих моральних рис. Реалізація права на постріл з урахуванням обох сторін цього поняття, на мою думку, насамперед характеризує інтелектуальні й етичні риси людини, яка користується цим правом. Також у цьому прямо відбивається й загальний рівень мисливської культури в країні. На превеликий жаль, культура полювання, ставлення до навколишнього середовища і його диких мешканців у нас на досить низькому рівні порівняно з нашими західними сусідами.

Як ми рухаємося шляхом підвищення культури нашого українського полювання? Що для цього роблять поки ще чинні громадські організації, які обʼєднують мисливців-любителів? УТМР і ТВМР загрузли у своїх внутрішніх розбратах, втрачають угіддя, а їхнє обране керівництво тільки й хоче за всяку ціну залишитися біля керма. Державі нема коли наводити лад у мисливській галузі країни, а багато можновладців наполегливо прагне прибрати до рук мисливські угіддя. Охорона наших природних ресурсів державу не цікавить. Про це свідчить безліч обурливих фактів, як незаконне видобування бурштину або незаконне видобування піску за допомогою земснарядів на Дніпрі навіть у межі столиці.

Зверніть увагу, контроль з охорони дикої фауни віддали користувачам мисливських угідь. Тобто контроль над дотриманням Закону України «Про мисливське господарство та полювання» переважно здійснюється на території орендованих угідь і державних мисливських господарств. А інші території віддано в користування «вільним стрілкам». Багато наших мисливців, маючи завдяки республіканському посвідченню мисливця можливість брати участь у полюваннях, не є членами мисливських клубів і не входять до громадських об'єднань мисливців-любителів. Як за такого становища домагатися підвищення індивідуальної культури мисливця, відродження мисливських традицій? А прагнень іти цим шляхом у керівництва УТМР і ТВМР, а тим більше у керівництва країни і близько не спостерігається.

Прикладом правильного ведення мисливського господарства, високих культури проведення полювань і етики нам можуть бути не тільки країни колишнього РЕВ (наші найближчі західні сусіди), але й країни, що звільнилися від пут СРСР. Наприклад, уповноважені представники Туспільства мисливців Естонії на своїх загальних зборах закріпили основні положення мисливської етики, дотримуватися яких мисливці цієї країни мають обов'язково. Сім розділів цього положення об'єднали 59 пунктів, що включили в себе всі питання, які стосуються полювання. Це й поважне ставлення до природи, її диких мешканців, трофеїв, добутих на полюванні. Не обійшли естонці й правила техніки безпеки, стосунків із колегами й чотирилапими помічниками. Як бачимо, вони хочуть підняти рівень культури свого національного полювання, виховувати мисливця небайдужим до свого оточення в захопленні, таким, що дбайливо ставиться до природи свого краю.

Раніше й у ті часи, коли я піввіку із хвостиком тому ступив на мисливську стежку, молоді мисливці свої перші кроки робили під контролем батька (або близького родича, або старшого мисливця). Ці досвідчені люди, які присвятили своєму захопленню не одне десятиліття, передавали початківцям усі правила й традиції, стежили за їхнім дотриманням, навчали власним прикладом поведінки. Вони намагалися, щоб у початківця було менше помилок, щоб він органічно вписав у колектив, де йому потрібно було пройти становлення, набратися необхідного практичного й етичного досвіду. Так виховувався мисливець, який ставав необхідною ланкою нерозривного ланцюга колективу, який своєю поведінкою не порушував його злагодженої роботи. Я дотепер згадую офіцера-відставника Олексія Омеляновича, члена колективу № 1 «Военохота» при штабі військ ПриКВО, у якого перейняв багато необхідного у своєму захопленні полюванням. Він як спортсмен-стендовик постарався прищепити мені й правильне ставлення до зброї, і безпечне поводження з ним на колективному полюванні. Це є і зараз, але, за моїми спостереженнями, меншою мірою. Часи змінюються. У великих містах стає усе менше дружних мисливських колективів, що не тільки не організовують постійні спільні полювання, але й спільні роботи поза мисливським часом.

Усі ми розуміємо, що порушення закону й недотримання норм етики, заведеної в середовищі мисливців, різні поняття. Порушення закону тягне карну або адміністративну відповідальність. А людина, яка не поважає принципів заведеної в товаристві етики, може відбутися тільки осудом з боку своїх колег і в найгіршому разі бути вигнаною зі свого колективу. Адже етика загалом – це збірка неписаних правил, що поєднують деякі норми моральної поведінки й обов'язків людей щодо суспільства.

Мисливську етику можна розуміти як моральний кодекс мисливця, який містить у собі кілька напрямів. Насамперед це неухильне дотримання мисливського законодавства. Без дбайливого ставлення до природи тут теж обійтися не можна. Але це й повага до колег по полюванню, дотримання традицій і правил, заведених у колективі. Усе це має виконуватися мисливцем не з остраху покарання, а за особистим переконанням, по совісті. Тобто мисливець зобов'язаний бути моральною людиною.

Я впевнений, що більшість наших громадян, захоплених полюванням, такими людьми і є. Але в загальній масі мисливців, чого гріха таїти, присутні люди, що ставлять себе вище від колег, чинних законів і норм поведінки. А таких індивідуумів необхідно позбуватися, таким людям не місце в нашому полюванні. Ми не маємо права забувати, що перед обличчям природи й у шерензі мисливців в угіддях ми всі рівні незалежно від посад і звань, якими обтяжені поза полюванням.

На завершення хочу навести думку про сучасну культуру полювання одного з інспекторів-мисливствознавців Валентина Лебедєва, з гіркотою висловлену ним у нарисі про затримання однієї із груп браконьєрів: «Перебираючи стоси копій старих протоколів, згадуючи кожний випадок, відновлюючи в пам'яті обличчя й посади, я ніяк не можу пояснити відчуття, яке заповнює свідомість, утраченої мисливської культури, оспіваної російськими письменниками, що йде корінням у слов'янську історію.

Куди все поділося? Де інтелігенти від полювання? Чому ми підкорилися почуттю ненаситності, споживацтва? Що нами рухає? Що дітям передамо, залишимо? Може, хто-небудь пояснить?».