Перед Великоднем

Олександр Пономаренко

Травень, 2018 рік

Надто надовго цього року весна затрималась: лише напередодні Великодня розтанув останній сніг і, дивлячись у вікно, Миколі було справді сумно: сходити б до Стугни і порибалити, так ні – дружина і вдома, і телефоном благає: «Сиди вдома, бо щось трапиться, то що тоді?..». І він сидів, час від часу виходячи надвір подихати повітрям, але нікуди не йшов далі двору, бо справді, коли щось станеться, то знайдуть мертвим десь біля річки, а то й взагалі ніхто не підійде – думатимуть, пʼяний. А до річки хотілось ого як, тому й зателефонував Іванові. За кілька хвилин рипнула надворі хвіртка і загавкав Карат.

- Сідай, Іване, поговоримо, бо сиджу в чотирьох стінах під домашнім арештом, а що вдієш: чекаю, коли прийде і забере…

- Що ти мелеш, Миколо? Я ось тобі приніс березового соку…

- За сік спасибі, скільки я його переносив, а зараз уже не під силу. Сиджу вдома і чекаю смерті, – наливши у склянку соку і випивши, Микола продовжив. – Дякую, чистий, як сльоза.

- Тьху на тебе… Післязавтра Великдень, а ти…

- Помовч, Іване і, будь ласка, вислухай мене. – Микола якось гірко посміхнувся. – Я лише на стіл щось поставлю.

На столі з‘явилася пляшка «Хортиці», вінегрет, ковбаса, консервовані огірки.

- Борщ підігрівати?.. – спитав у товариша.

- Та, досить цього, – відповів Іван.

- Ну, то сам собі наливай і слухай… Я довго не протягну, бо в мене і так перебір: після операції лікарі сказали дружині, що років шість ще поживу, а я вже всі вісім топчу життя, тому це може трапитися будь-коли. І, знаєш, це добре – я просто можу померти уві сні: про таку смерть дехто може лише мріяти…

- Ти знову одне й те саме, – почав був Іван, але Микола знову перебив його.

- Кажу тобі, послухай… Це справді легка смерть, бо де і як помирати – має-таки значення. Одна річ померти уві сні, а інша – чекати, не маючи змоги підвестись… Тоді до тебе і підходити ніхто не захоче… А скільки онкохворих відмовляється від тої «хімії»: навіщо спустошувати кишені близьких? Тому в мене все буде добре, і велике тобі спасибі, що зайшов, коли дружина на роботі. Ти сам собі наливай, закусуй, що Бог дав, і слухай… Я вже взимку й у священика висповідався – сказав, що одного разу на Великдень був браконьером: після церкви кинув дві сітки на Стугні… Повір, і сьогодні соромно, бо всі ж знають мене як нормального рибалку, а якби на роботі довідалися – тоді хоч від сорому під землю провалися, але слава Богу минулося… Тоді хильнув зайву чарку і легкої рибки захотілося… А тепер, Іване, про найголовніше. Давай я тобі сам наллю повну. Випий і слухай далі.

Іван випив і, не закусивши, весело, аби підбадьорити друга, сказав:

- Ну, давай, валяй: чим ти ще мене хочеш здивувати?

Микола якусь мить помовчав, за столом запанувала тиша і, нарешті, зібравшись із думками, продовжив:

- Іване, можливо, те, що говоритиму, здасться тобі дивним, але однак вислухай. Якщо-таки мене скоро не стане, одружися на Тетяні. Я знаю, що ти ніколи не був до неї байдужим, а те, що вона вибрала після армії мене, то ти сам винен: не треба було пускати бісики тій Христині – я бачив, яким ти ходив після нашого весілля. І точно, Тетяна не була щаслива зі мною, бо діток нам Бог не послав. Тільки прошу одне: одружися через рік, щоб усе було по-людськи, бо, буває, що ще й тіло не схолонуло, а він чи вона вже…

- Та що ти… – хотів щось сказати Іван.

- Ні, Іване, я тобі сказав усе, що хотів, а ти вже зроби все так, як тобі підкаже серце. І останнє прохання: якщо нічого не трапиться до Великодня, давай, коли Тетяна прийде з церкви, підходь до нас, поїмо ковбаси, паски і сходимо з вудками до Стугни.

- Обовʼязково зайду, Миколо, – сказав Іван, – і підемо на плітку, дуплетом тепер бере, а зараз вибачай – мені пора.

Вони потиснули один одному руки. Іван вийшов із хати. За якусь мить Микола почув, як загавкав Карат, і рипнула хвіртка. Він точно знав, Іван не хотів більше сидіти за столом, бо незабаром мала прийти з роботи Тетяна…